"Найжорсткіші перші бої були на позиції "Русский мир". Ми її так назвали, бо тоді у нас було багато росіян. Одного – Слов'янина – я переконав перейти до нас", - позивний "Да Вінчі"

"Йому лише 21 рік. А він воює з перших днів війни, куди прийшов після подій на Майдані. Був поранений у Пісках під Донецьким аеропортом, а зараз захищає Авдіївку настільки професійно, що викликає повагу кадрових офіцерів армії", - пише Віолетта Кіртока у статті для Цензор.НЕТ, передають Патріоти України, та продовжує:

"Картина, яку я зараз опишу, відбувалася неодноразово. І бачити її могли і бійці Збройних сил України, і побратими-добровольці, і їхні командири... Ворожі танки регулярно виходили на вогневі рубежі для ураження передових позицій наших підрозділів. І змусити їх замовчати могла тільки ефективна відповідь прямою наводкою з озброєння танків Т-64. Вихід танків особисто здійснював наймолодший командир штурмової роти Добровольчого українського корпусу "Правий сектор" Дмитро Коцюбайло. Його позивний Да Вінчі багато хто чув, іноді навіть його знімали тележурналісти, але великої розмови з ним ніхто не вів, хоча за його роботою інколи щастило слідкувати.

...Високий хлопчина сідає на танк поряд з люком, з-за якого визирає командир екіпажу. Махіна виїжджає на вогневу позицію. І – залп. Видно, як вражає визначені ще до бою цілі. Від пострілу танк ніби піднімається і відкочується назад – видихає. Бійці на броні рухаються разом з ним, як у човні, який підкидають хвилі. Гармата змінює кут і знову стріляє. Режисери мріяли б таке зняти. Але це – смертельно небезпечно. Бетонний паркан весь пробитий кулями, в ньому дірочки різного розміру. І в той час, як працює танк, видно, як в бетоні з'являються нові дірки, бетонна крихта летить повз об’єктив екш-камери – ворог намагається хоч якось зашкодити нашим бійцям. Але їх прикриває наш кулеметник. Відстрілявшись і виконавши задачу, танк швидко розвертається і відходить під різнокалібровий супровід групи підтримки...

При спілкуванні Да Вінчі викликає неймовірну повагу. Його врівноваженість та спокійна гідність зовсім не в'яжуться з юним віком Дмитра. Усміхатися та шуткувати він дозволяє собі тільки з добре знайомими людьми. Всі побутові та особисті питання він відкладає до нашої перемоги. Поки для нього існує лише одна справа – війна. Навіть про зубний біль Да Вінчі забуває, обходячи позиції. Потім знову жаліється, відмовляючись пообідати: "Мучаюся трошки. Минулого року мені вирвали зуб. Уявляєте, у мене ще залишався молочний. Вже пізніше вияснилося, що не можна було його чіпати. Казали, що виросте новий, а він не виріс. Тому вставили зараз штучний. І трошки ясна пошкодили. Не можу нормально їсти".

"ТУТ, ДЕ МИ ЗАРАЗ СИДИМО, ЩЕ РІК ТОМУ БУЛА ПЕРЕДОВА. ЩОТИЖНЯ МИ ПРОСУВАЛИСЯ НА СТО-ДВІСТІ МЕТРІВ УПЕРЕД"

– Рік, як моя рота увійшла на ці позиції, – Да Вінчі показує мені свої “володіння”. – Це було після шахти "Бутівки", яку ми захищали майже рік. У кінці червня минулого року перемістилися сюди. Намагалися, щоб про нас менше знали. Це ж добре – нами не цікавляться, але ми свою роботу робимо.

– Багато бійців "Правого сектору" перейшли у Збройні сили, обрали собі підрозділи. Чому ти залишаєшся добровольцем?

– Розумієш, я більше зможу досягти, перебуваючи у нелегальному положенні, будучи партизаном, ніж зроблю у офіційних структурах. Але ми співпрацюємо. І ефективність такої співпраці залежить від тих, з ким ми знаходимося поряд. Ми допомагаємо тим підрозділам, поряд з якими знаходимося. Ми їх прикриваємо, вони нас. Взаємодія є. Більше нам нічого не треба, крім боєкомплектів та пального.

Ми завжди старалися зайти туди, де по-справжньому воюють. Півтора року тому війна була на шахті, "Зеніті" і промці. 10 червня у нас на шахті загинули хлопці. Після того нас звідти виперли. Ми вийшли на базу. Нас було чоловік тридцять. Незважаючи на втрати, все одно всі хотіли воювати. Тому ми знову почали шукати собі місце. І в Мар'їнку їздили... В інші місця. Під час розмов з тими, хто захищає Авдіївку і добре знає ситуацію, нам запропонували зайняти позиції біля промки. Першими сюди відправилися Ганс, ВДВ, Монах і Кіпіш. Ми на саму промку не лізли. Багато місць треба захищати і поряд. Тут, де ми зараз сидимо, колись була передова. Щоб ви розуміли, тут така війна була! Стріляли в ці дерева, – Да Вінчі показує на сосни, під якими розташований шалаш. – Тут все свистіло. Але щотижня ми просувалися вперед на двісті-триста метрів. Зробили 15 опорних пунктів.

Галич, Верховина, Говерла – Да Вінчі перераховує назви опорників і сміється – дуже промовисті назви.

– Дехто з вояків не вірили, що ми зможемо це зробити, – продовжує командир. – Але коли побачили, як ми йдемо вперед, приєдналися до нас.

Найжорсткіші перші бої були на позиції "Русский мир". Ми її так назвали, бо тоді у нас було багато росіян. Одного – Слов'янина – я переконав перейти до нас, коли ми обидва знаходилися в Мєчці. Мене туда поламаного привезли з Пісків. Він лежав навпроти мене, спілкувалися. Потім телефонували одне одному. І зрештою він приїхав воювати з нами.

– Коли ти став командиром?

– У січні 2015 року. Ще у 2014-му, коли мені було 18 років, мене призначили старшим відділення – це десять чоловік, бо я з них був найбільш адекватним. Тоді підрозділи формувалися на ходу. Ми займали в Пісках позицію біля церкви – триповерховий гуртожиток. Мене там і поранило. Я знаходився у будинку, коли по ньому влучив танк... Повернувшись після лікування, став командиром взводу. А у січні 15-го Подолянина, нашого командира роти, призначили начальником штабу 5-го батальйону, а я прийняв роту. За той час мене багато чого навчили.

"МІЙ ДІД ВОЮВАВ В УПА"

На гражданці чим тільки я не займався. І чорною археологією – копав по місцях Другої світової війни, каски знаходив. Займався легкою атлетикою, грав у футбол, гріб на байдарках і каное. І вчився у художньому ліцеї. Хотів, звичайно, получити освіту, як належить. Але почався Майдан. Думав – поїду подивлюся, а пробув тижнів два. Вернувся, склав екзамени і знову на Київ.

– А що любив малювати?

– Та все. Я практику проходив у свого хрещеного. Він пам'ятники робив. От я і вибивав на граніті. Мені подобалося і це робити. Любив і ковкою по металу займатися, із шкірою працював. Колажі якісь робив.

– Не думав, що будеш воювати?

– Чесно? Було таке відчуття. Я з дитинства рив окопи, криївки. Прадід мій воював в УПА. Бабуля розповідала. І я завжди цим цікавився. Криївка – це такий бункер, в якому упівці ховалися. Я і облаштовував щось подібне на подвір'ї.

– Уявляю, як були раді родичі.

– Жесть! – сміється Да Вінчі. – Що вони зі мною тільки не робили, я все одно копав. У 2002 році була війна в Іраку. Я телевізора надивлюся - і давай знову копати. Чуйка була, що війна до нас дойде.

Саме "дитячі" навики зробили свою справу. І тепер в кожну вільну хвилину Да Вінчі із побратимами вгризається в донбаську землю, будуючи надійні укриття та переходи між ними.

– Батьки чим займаються?

– Батько архітектор. А мама не працює. Дітей виховує. У мене три молодші сестри і одна старша. Наймолодшій 12 років. Старшій 23. У неї вже своя сім'я. Я хрестив її дитину.

– Мабуть, всі вони регулярно говорять тобі: повернись вже додому...

– Я можу вернутися, а от як додому повернеться білорус Ганс? Що у вас там? – питає командир свого підлеглого іноземця. – ФСБ? В роті крім білоруса воюють росіянин, поляк, чех, узбек. Французи та американці вже поїхали. Молдаванин був. Але ми не ставимся до цього аж з надто великою увагою. З усіма, хто до нас проситься воювати, проводимо співбесіду, якщо бачу, що в голові у людини зовсім інакше, ніж він каже, відмовляю. Служить у нас кримський татарин. Тільки йому не щастить. Падає весь час в окоп і щось собі ламає. А моя родина знає - поки війна не закінчиться, я не приїду.

– Кожного дня з мамою говориш?

– Ні. Так часто – це трошки напряжно. Раз на три-чотири дні точно дзвоню. Ще телефоную бабусі і сестрі. Друзів там, вдома, майже не залишилося. Один мій друг воював разом зі мною. Більшість виявилися тільки на словах патріоти-націоналісти. У всіх одна відмовка: прийдуть сюди, я візьму автомат і буду захищатися... Тому друзів немає.

"МЕНЕ ВРАЗИЛО СЕЛО СТЕПАНІВКА. СКІЛЬКИ ТАМ СПАЛИЛИ НАШОЇ ТЕХНІКИ, ЗАГИБЛИХ СКІЛЬКИ БУЛО. Я ВІДЧУВАВ ЗАПАХ СМЕРТІ"

Вперше нас нормально обстріляли саме на Майдані. Але страху не було. Я швидко пристав до Правого сектора. Вони мені сподобалися якраз тим, що не прапорами махали, не фігнею займалися, а вчилися давати відсіч, планували чіткі дії. Після лютневих подій нас вигнали з готелю "Дніпро" і відправили на "Десну", почали готувати до війни. Нас було двісті чоловік. А я попав в 35 тих, які їдуть на схід. Підійшов по підготовці.

– У "Десні" було важко?

– Там все було настільки по-армійські. З нас жорстко робили солдатів. На Майдані ми ходили, хто як хотів. А тут гудзик розстібнутий – і ти вже віджимаєшся. Наряди, стройова.. Доходило до того, що ми навіть пісні співали, як йшли в казарму.

– Тебе це дратувало?

– Звичайно. Саме тому дуже багато людей і відсіювалося.

– Але ти чому залишився?

- Дуже хотів на війну! На той час для мене це був єдиний шлях туди потрапити. І перший мій бій був за Красноармійськ, тепер Покровськ. Потім були два бої за Карловку, брали Піски. Саур-Могилу добре пам'ятаю. Через неї ми ввійшли в село Степанівка. Там біля школи стояла кинута техніка... Я був вражений тим селом, бо воно найбільше відгребло. Колону нашої техніки спалили. Багато загиблих було. Там був запах смерті. Ми зайшли туди, щоб з оточення вийшли прикордонники. Близько двох тижнів тримали оборону. Нам пощастило, що ми там не попали в оточення.

Ще в Степанівці для мене було повною несподіванкою те, що вийшла жінка і звернулася до нас чистою українською мовою. Я був у шоці. Чотири кілометри від Росії! А люди спілкуються українською. І ще мене вразили батареї "Градів", які чітко били по нас з території Росії. Дивлюся на горизонт, а то вже Росія. І тут одна машина – фу-фу-фу по Україні. Друга, третя.. Все пішло на Сніжне. Тоді найкраще стало зрозуміло, що у нас війна з сусідом.

- Не виникло бажання все кинути і повернутися додому?

– І я, і багато таких як я, на кожний виїзд збиралися, як на останній. Попасти в жорсткий бій було гордістю. Не було такого, щоб я боявся або шкодував, що там опинився. Ні.

Двічі ми разом з 93-ю бригадою зачищали Піски. Це було тижні за два перед Іловайським котлом. Перший раз увійшли і отримали наказ відійти, бо почали працювати ворожі "Гради". Через декілька днів знову пішли на це село. І тоді вже в ньому й залишилися. Мій взвод зайняв позицію.

Після того ми ще брали участь у зачистці Авдіївки. Коли ми сюди зайшли, сепаратистів вже не було. Зіткнулися з ними тільки в районі промзони. Тут втратили два танки. І ще три на шахті Бутівці залишилися. Ми йшли в місто великою колоною, як стадо баранів! Нас могли просто розстріляти. По-дурному це було. Аналізуючи зараз ту ситуацію, ті штурми – це просто... У мене слів бракує. Перед населеним пунктом збирається на одній дорозі велика колона. Бери її і розбивай. Не раз же і розбивали!

"НІХТО НЕ МАЄ ПРАВА КЛИКАТИ ІНШУ ДЕРЖАВУ В УКРАЇНУ"

– Ти був у Донецькому аеропорті?

– Туди я поїхав, коли ми в Пісках вже коріння пустили. Я не дуже люблю говорити про те, що був в аеропорту. Бачив і старий, і новий термінали. На диспетчерську вишку підіймався. Хотів побачити все на власні очі. Заїжджав, коли все ще було майже цілим. Знаходячись там, потрапили під обстріл. Скло билося і сипалося мені в капюшон. Жорсткого нічого там не побачив. Та й взагалі. Ми заїжджали туда на інкасаторській легкоброньованій машині, а не на броні.

Не любить Дмитро говорити і про своє поранення. Один осколок прилетів бійцю в обличчя, розірвав губу, вибив зуб. Інший перебив ключицю. Були пошкоджені і ребра.

– Я з лікарні втік, – зізнається Да Вінчі. – Лікарі мене там просто так тримали. Коли з мого обличчя витягли якісь серветки, я поїхав на тиждень додому, на Закарпаття, після чого повернувся на війну. Ключицю з'єднали пластиною, яку не витягли до цих пір. Вона мені не заважає. Колись зроблю операцію.

9 червня у Кропивницькому Да Вінчі отримав срібний орден “Народний Герой України”. Це єдина висока нагорода, яку доброволець отримував при повному залі людей, до якої його представляли його побратими і бійці Збройних сил України. Держава поки не помічає Да Вінчі, хоча декілька добровольців вже отримали державні відзнаки.

– Разом з Да Вінчі я попав у бій в районі злітної смуги Донецького аеропорта, – представляв під час нагородження побратима Роман Косенко, позивний Яшка. Він прийшов на війну в лавах "Правого сектору", а тепер служить у Збройних силах України. – Тоді ще той район контролювали “сепари". Ми їхали брати точку, яку пізніше назвали "Мурашник". Це було в кінці вересня 2014 року. Скажу прямо – тактики не було ніякої. Тоді часто було так – потрапити у бій, а там буде видно... Перед виїздом я побачив Да Вінчі, Вуту та Носа і запропонував триматися разом, бо ми один одного знали. А у Да Вінчі ще й кулемет був... На БТРах ми виїхали до "зельонки", висадилися та пішли біля неї. По нам почали стріляти. Командир вирішив відійти, щоб посадку обробили артилерією. Вдарили "Гради".

Ми знову поїхали. Але по наших машинах знову почали працювати. Ми пішли пішки. Ворог був так близько, що кулі свистіли над головою. Прийшлося залягти. І я розумію, що лежу на відкритій місцевості. Над головою свистить так, що її підняти неможливо. Чітко пам'ятаю свою думку: тут мене й замочать. І тут Да Вінчі, який лежа в позаду, кричить: "Яшка, давай в яму від "Града". Я її навіть не побачив. А він помітив раніше. "Повзи назад", – пояснював мені Да Вінчі. Я зрозумів, де є місце, щоб заховатися, приповз туди. Ямка була не дуже глибока: туда наполовину одна людина могла поміститися. Але ми впихнулися втрьох. Компактно влізли. Звідти я помітив, що по нас ведеться вогонь зліва, з посадки. Цього ніхто не бачив. Да Вінчі з кулемета обробив сектор, вогонь замовк. Так він врятував всю нашу групу!

Коли ми виходили з того бою, йшли за бронею. Але Да Вінчі заліз на БТР і продовжував насипати ворогу. Мене це вразило. Ми відступаємо, а він наступає! Лиха вдача у цього бійця. Вже пізніше я дізнався, що Дмитро – онук бійця УПА. В ньому справжня бандерівська кров. Для мене великою честю було воювати поряд з онуком бійця УПА.

– Ти як командир відповідаєш за своїх хлопців. Чи не забагато на себе взяв?

– Відповідальність, звичайно, велика. Мені треба приймати рішення. Але багато що залежить від самих хлопців. Ганс, Безсмертний... Вони прекрасні самодостатні бійці. На рахунок дисципліни у нас жорстко. За вживання алкоголю, наркотиків, невиконання наказів чекає найстрашніша кара – виженемо.

– Після війни ти закінчиш свою освіту?

– Напевне, що ні. У мене немає колосальних планів на майбутнє. Війна ж іде. Але в моєму житті все тепер по-любому буде пов'язане з військовою справою. Багато людей, які прийшли з цивільного життя на війну, себе знайшли саме тут. Є такі, що кричать "Я буду до кінця війни", а через тиждень-два несподівано починають збиратися: мені треба їхати, всьо. Якби всі чоловіки в 14-му році вийшли захищати Україну, то війни вже не було б. Хоча порив такий був. Але його заглушали, саботували. Комусь відмовляли, знаходили причини, щоб не брати в армію. Хто йшов у "Правий сектор"? Ті, кого не взяли в армію, у кого були проблеми з законом, справжні патріоти, які готові були відразу йти в бій.

– До війни ти бував у Донецьку чи Луганську?

– Та ні. Цей регіон мене не цікавив. Знав, що тут працювали шахтарі. Говорили більшою мірою російською. Але я точно знаю, що ніхто не має права кликати іншу державу в Україну. Ця земля наша, українська. Не подобається щось? Їдь. Відчуваєш себе поляком, білорусом, їдь у ці країни, живи там. Тобі подобається руський мір? Чемодан-вокзал-росія. Цілісність держави – це найважливіше. Я не шанувальник Європи. Вважаю, що вона нам не потрібна. Своє треба будувати. А про місцевих... Що я можу сказати? Різні люди бувають. Але я не люблю вести дискусії, когось повчати. Мені подобається вислів Шухевича: "Розмова з окупантом не може тривати довше автоматної черги".

– Як ми переможемо?

– Тільки військовим шляхом. Ми сильна країна, яка переговорами і перемир'ям показує свою слабкість. Нам потрібно доказувати, що нефіг лізти на українську землю. Споконвіків це була незалежна козацька держава. І ми маємо ще раз показати всьому світу: немає чого зазіхати на нашу волю.