"Не дають ні голову підняти, ні слова сказати": Пастор із окупованого Донецька розповів про страшні тортури у підвалах "МГБ ДНР"

Терористи із РФ вважають, що всі не із російської православної церкви – розвідники, або європейські, або американські.

Олександр Хомченко. Фото: соцмережі.

Священнослужитель Олександр Хомченко розповів, що піддавався тортурам, зокрема на дибі. За його словами, його катували представники російської розвідки, він утримувався у приміщенні обласного управління МВС Донецька, пізніше – у бомбосховищі військового комісаріату Макіївки. Він вважає, що заручників звільнять тим швидше, чим більше людей будуть вимагати цього. Патріоти України пропонують вам прочитати текст інтерв', яке він дав "Радіо Свобода".

– Я вів служіння… в окупованому Донецьку, коли вже російські танки їхали по вулицях. Російські війська вже увійшли. Ми усі молилися за мир на цій землі. Був і православний патріархат. Чотири рази нападали на наш молитовний намет. І того – четвертого разу, мене заарештували.

Це сталося наприкінці молитви. Я завжди, як капітан, йду з корабля останній. Подивився, що люди роз’їхалися, порозходилися, і пішов забирати хреста, який стояв біля нас на площі. Підходжу до своєї машини, щоб погрузити хрест, а до мене підходять озброєні люди і тягнуть мене у свій джип. В мою машину сідають інші люди.

Повезли мене неподалік від обласного управління МВС. У той час займала його вже російська розвідка.

Пам’ятаю, що саме тоді був день народження двох сестер, і я купив два букети троянд. От як цікаво життя влаштоване: живеш і не знаєш, чи повернешся, чи пішов у намет як на Голгофу. Але коли Бог посилає випробування, він і сили дає.

Перед тим, як мене арештували, я увесь час чекав: якщо сьогодні не арештували, то завтра арештують чи ні. Але коли вже нарешті арештували, то я був спокійний. Я не очікував повернутись звідти живим. Тому що вже убили священика. Але якось звершилось все, і я залишився живим. Іще можу послужити.

Зараз я – пастор в Мар’їнці – прифронтовому місті, яке щодня обстрілюють. Іноді і в день, і вночі, а останнім часом тільки вночі – 3 роки руйнування. Бог зберіг життя, щоб тут дати людям втіху.

«НКВД/МГБ – МАШИНА ЧАСУ ПОВЕРНУЛА У 1930-ТІ РОКИ»

–Тоді я розмовляв із різними людьми. Видно, що люди – інтелігентні та освічені. Вони ставили дурні запитання – на мою думку, на їхню – прямі.

Вони вважають, що всі не із російської православної церкви – розвідники, або європейські, або американські. Мені ставили такі запитання: «Хто вас курує?», «Хто фінансує?», «Кому ви звітуєте?». А я відповідав, що ми – не організація, ми – організм. Там скринька така стояла, де люди жертвують. Ми живемо завдяки пожертвам.

Потім повезли в «НКВД», тобто теперішнє «МГБ». Коли мене привезли, я прочитав «НКВД Макеевки». Я думав, що «пластинку заїло», машина часу повернула у 1930-ті роки і НКВД. У них навіть своя символіка була.

Це було в приміщенні міського військкомату. Зверху на першому поверсі мішки спускали на блокпост, там були кабінети, а внизу – підвал. По архітектурному плану я зрозумів, що це – бомбосховище. Заходиш, там велика кімната, машини мають стояти, а потім відкривають другі двері, а там – коридор і з обох сторін розміщені камери. І в кінці цього коридору – бетонні двері.

Коли мене туди завела перший раз, розвідка запитала у цього «НКВД»: «За що...». Тільки потрапляєш у підвал, і вони відразу починають бити. Не дають ні голову підняти, ні слова сказати. Коли намагався поцікавитись, за що, то чув у відповідь: «Еще и говорить смеет».

«ЦЕ ІНКВІЗИЦІЯ…»

– Потім нас допитували. І я подивився, згадав книги, і мені здалося, що це – інквізиція. Були такі катування, що я їх без Божого захисту не витримав би. Люди, які там сиділи, теж знали силу молитви, а коли я звільнився, зі всіх куточків світу – і з Америки, і з Австралії, з Африки, і з Європи – дзвонили і казали, що молилися Богу.

Коли я вперше потрапив туди після перших побоїв, мене запитували, за що сиджу. Я сказав: «За те, що молився».

– Що, священик?

– Так, священик.

– А ви помолитесь за нас?

– Звісно, що помолюсь.

Я молився за всіх. Але так, як мене просили помолитися за них люди перед стратою, то такого ще не було. Пам’ятаю такого Веніаміна…От до мене підходить чоловік зі словами: «Отче, мені сказали, що завтра мене розстріляють». Я сказав йому: «На цьому життя не закінчується. Помолись».

Кого мали розстрілювати, тому приколювали синьо-жовту стрічку, а когось розстрілювали неочікувано – на коліна поставили і в потилицю пістолет приставляли. Я пам’ятаю, коли мене випускали, то ті, хто залишався, просили: «За мене іще помоліться».

Коли я проходив катування, то згадував фільм, який я дивився, «Страсті Христові», в якому показували, що Ісусу довелось пережити. І Христос постійно був перед очима. Я не хочу сказати, що болю не було, але я знав, що біль завжди забувається.

Одного разу мене приставили до стіни. Автоматна черга – і куля пройшла над головою. Я не знав, чи це тренування, чи дійсно розстріл. Другий раз дуже важко було і вже готувався на небо, де немає болю. Але Господь мене врятував, і у мене залишились сухожилля цілі.

Це коли мене підняли на дибу і одягли протигаз. В очах потемніло, втрачаю свідомість та інстинктивно набираю повітря в легені. А вони поставили ватку з нашатирним спиртом.

Потім знову почали катувати. Перекрили кран і враз відкрили, я рефлекторно видихаю, а вони занурили шланг у тазик з водою. Я прийшов до тями, коли висів головою вниз і мене били палкою. Лікарі казали, що «вони – молодці», знають, як вчиняти, коли людина водою захлинулася.

А потім мене посадили у багажник і повезли. Дістали з машини, а з правої сторони стояв маленький трактор. Мене підводять, а там ззаду викопали яму. Я підходжу, дивлюсь на яму, а там пів’ями трупів.

І тут я зрозумів, що жити залишилось не більше від хвилини. Задумався і, як часто на проповіді, поставив собі запитання: хвилина – це мало чи багато? І я за ту хвилину побачив своє життя від народження і до моменту розстрілу. Я бачив того розбійника, що стояв з правої сторони. Я сказав Господу: «Прийми мене таким, як я є». Я вже був готовий до цього, я знав, куди я йду і що мене чекає.

На цих дивлюсь: четверо п’яних чоловіків наставили на мене автомат. А я кажу їм: «Друзі мої! (я пам’ятав, як Ісус Христос назвав другом Іуду), я дякую, що ви підготували мене до зустрічі із Богом. Я знаю, куди я йду. А вас мені шкода, я б не хотів опинитись на вашому місці». Вони у відповідь – автоматну чергу під ноги. Земля дибки встала, а розум ще не може прийняти. Думаю, ну все, звершилось. Але ж ні, невже ангели відвели?

Кожного дня водили туди до розвідвідділу, де цілодобово б’ють до втрати свідомості. Начальник розвідки приїхав з Бєлгорода і був цілковито переконаний, що є «Великая єдиная Русь» і немає ні України, ні Казахстану. Думав: чи їх там закодували? Бо говорять з неймовірною вірою. Я з тим начальником розвідки розмовляв і він сказав: «Я тебя зауважал. Скажите, начальнику «НКВД», чтобы Отца не трогали».

Знову потім повезли до «НКВД», а там мені начальник казав, що я –майданівець. Показав відео, на якому один чоловік був схожий на мене. Сказав, що відпустив би мене, бо «не потрібні священники, у вас свої таргани у голові». Я запитав, як до нього звертатись, яке у нього прізвище та ім’я. На що він мені відповів, що у них є тільки позивні. Він – грек, воював в Афганістані, Чечні, і в Україні – його третя війна. Він був особистим охоронцем «начальника контррозвідки».

ПРИЧИНА УСІХ ВОЄН – БЕЗДУХОВНІСТЬ

– Я кажу, що причина всіх війн – бездуховність. Тому що немає Ісуса Христа в серці. Якби був Ісус в серці, то брат би не пішов на брата. Мені пропонували працювати на них священиком за 300 доларів на день – я навідріз відмовився.

Зустрічав ще священиків, які свяченою водою кропили автомати. Я запитав у них, для чого вони святять автомати. Відповідають: «щоб куля відразу в серце попадала, щоб не було промахів». Багато там кошмарів було.

Для мене було важливо, що після молитви багато прийняли Ісуса Христа як свого спасителя. І мене підтримували. Хоч багато жінок не відпускали чоловіків на молитву, тому що там вже було небезпечно, але вони прийшли до того «НКВД». Ті подумали, що прийшли якісь «блаженні». Вони сказали, що за 15 діб мене випустять.

Мені найбільше було жаль дивитись на людей, що продавали свою совість і йшли на компроміс, намагались вислужити, врятувати свою шкуру за рахунок іншого. От той Веніамін, який просив, щоб я за нього молився. Кожного дня була перевірка по прізвищах, коли назвали його прізвище, він відповідав: «Слава Україні». І за це йому наказали віджиматись, а хто хотів, міг підійти до нього і вдарити. І навіть ті, кого били «НКВДшники», підходили до нього і били ногами. Я не міг на це дивитись.

Після полону я відразу ж відправився в Маріуполь. Начальник «НКВД» дав наказ, щоб ми за 24 години покинули територію, якщо ми цього не зробимо, то нас розстріляють. Я – ще досі у цьому списку на розстріл. Із бази це неможливо видалити.

Я спочатку поїхав до Одеси. По дорозі заїхав до Миколаєва і залишився там. Думав їхати до Німеччини. Я десь півроку молився, поки почув одкровення від Бога, куди він мене посилає. І я поїхав у Мар’їнку. І я знаю, що там Бог. Проблеми там різні, але я знаю, що всі проблеми вирішуються, і я знаю того, хто їх може вирішити. Деякі звертаються до психологів, а психолог – теж людина, у них теж проблем вистачає. У мене багато психологів знайомих, я кажу: «Як ти можеш поради давати, якщо у тебе в самого в сім'ї – безлад?». А я знаю Христа, я можу підвести вас до ніг Христа, який вирішує всі проблеми.

Церква мене добре прийняла, я зараз починаю будуватися. Мені подобається, я зрозумів, що це – моє призначення. Два місяці тому, у січні, обстріли сильні були, шість діб узагалі не припинявся вогонь – і вдень, і вночі. Я жив тоді на передньому краї, навколо – окопи, блокпост. Сепаратисти гатять по блокпосту. Усі будинки довкола зруйновані, а мій цілий. Говорю напівжартома, напівсерйозно: «Ви знаєте, Бог мені зберіг життя і ще збереже, тому що я не виконав його призначення. Як виконаю – тоді піду на небо. Хто хоче залишитись живий – ближче до мене тримайтеся. Бо хоч може все тут рухнути, а я ще не виконав свого призначення». От я зранку виїжджаю з-під обстрілів, а сусід: «Ой, візьміть мене в церкву, я хоч посиджу там». Я кажу: «Ходи, може допоможеш чимось». І Мар’їнкою пройшли чутки, що пастора Бог береже, і хто хоче живим залишитись, має поближче до нього триматись.

Коли я був у Миколаєві, до мене приїхали служителі з Іспанії, Норвегії, вони казали: «Вам терміново треба в госпіталь після таких катувань». А я кажу: «Я добре почуваюсь». Синці на спині десь півроку ще не сходили – ну, гематоми. Я не хочу, я вірю в Бога, а не лікарям. А потім вони почали наполягати: «Обстежтесь, хоча б для себе дізнаєтесь, як почуваєтесь. Якщо треба в Європі полікуватись, ми заплатимо». Я ліг, полежав у госпіталі 21 день. Усе в порядку, невеликі порушення є, але глобальних немає – Бог зберіг. Ще біологічний вік (мене підключали до апарату) – 23 роки. Я кажу: «У вас що, апарат зламався? Перевірте ще раз». Ні, 23 роки!

«ПЕРЕМОГА БУДЕ ЗА НАМИ. БОГ ПРАВЕДНИЙ»

– У полоні кожна хвилина триває рік. Ти не знаєш, чим це все закінчиться. І чим швидше громадськість підійметься і розкриє це, тим швидше полонені звільняться.

Я не визнаю таких людей, які катують і б'ють полонених. Це одержимі люди. І нам треба перш за все боротись, не залишати людей в біді. У кожної людини є іскорка надії. Ви знаєте, я жив тим, що за мене хтось молиться, хвилюється. І ті люди, які знаходяться там, не втрачають надії, вони живуть лише надією. Останнє, що помре на цій землі – це надія.

Люди там живуть надією, що про них турбуються, за них клопочуть, що все одно вони побачать своїх рідних і близьких. Якщо ми всі разом піднімемось – у єдності сила, браття мої. Перемога буде за нами. Бог праведний. Правда на нашому боці. Коли покаються всі, попросять у Бога прощення, тоді закінчаться всі війни.

Я вірю в Україну, що вона буде духовною хлібною житницею. Недавно до мене приїжджали з Румунії і кажуть: «У нас теж таке було в 1990-х роках, як у вас: безлад, війна почалась, убивства, голод, будинки зруйновані, і німці до нас приїжджали, допомагали і говорили: «Прийде час, і ви будете до інших їздити і допомагати». Ми були в шоці: ну як таке може бути? Ми – злиденна зруйнована країна. І зараз ми приїжджаємо до вас в Мар’їнку на лінію фронту і допомагаємо». І це надихає, бо жодне слово від Бога не проходить марно.

І я вірю, що ми будемо їздити по всьому світу і допомагати людям, тому що ми самі пережили це. І слава Богу за тих людей, які до нас приїжджають. Люди хочуть допомагати, бо вони співчувають. І Україна встане, і Бог підніме Україну, а влада боятиметься Бога. Будуть до влади приходити такі люди, які допомагатимуть народу. Ми живемо в прекрасний час: змінюється менталітет у людей. Я знаю, що Україна вибере єдиний правильний шлях".

Хіти тижня. "Якщо ти любиш Україну, то не можна зраджувати": Російська актриса заявила, що не їздила до Криму після анексії та не збирається

неділя, 19 серпень 2018, 3:00

Лія Ахеджакова підкреслила, що анексований Крим відвідувати не можна, оскільки поїхати туди – це зрадити Україну. "Я знаю, що не можна! Не можна. Тому що якщо ти любиш Україну, то не можна їх зраджувати. Я, звісно, не поїду. Ну тільки мене можна викрас...

Маразм країни скреп: Учасники молодіжного форуму в російському П'ятигорську репетирували розмову з Путіним перед його приїздом (відео)

неділя, 19 серпень 2018, 0:32

Російський президент спілкувався із молоддю, яка не поставила йому жодного незручного запитання, не більше 15 хвилин. Учасники форуму "Машук–2018", який проходить у російському П'ятигорську, репетирували розмову з президентом РФ Володимиром Путіним пер...