Сторінками історії: 100-ліття отаманщини. Директорія УНР її породила і не змогла приборкати (фото)

100 років тому, під час української національно-визвольної боротьби, постало таке явище, як отаманщина. Про те, що таке отаманщина, як і чому вона виникла та як позначилася на Українській революції 1917–1921 років, журналісти поговорили з істориком із Кропивницького Юрієм Митрофаненком, передають Патріоти України з посиланням на Радіо Свобода.

– Давайте спочатку визначимося: що називають отаманщиною?

– Сто років тому, в 1919 році, в документах, на шпальтах преси, на устах людей з’явився цей термін – отаманщина. Тому що до того часу були отамани, але не було отаманщини. Цей термін набув великої популярності.

Нещодавно у статті Романа Безсмертного знову наштовхнувся на термін отаманщина, тож вона актуальності не втрачає – ні для дослідників, ні для політиків.

Сто років тому під отаманщиною розуміли конфлікт повстанців-отаманів з владою Української Народної Республіки. Конфлікт полягав у непокорі, ігноруванні й невиконанні наказів, а також самоуправстві на підконтрольних отаманами територіях.

Загалом, у цього терміну є декілька значень, хотів би запропонувати більш нейтральне. Це збірний термін для позначення суспільних рухів на теренах Російської імперії, яке виникло як супутнє явище внаслідок революційної доби 1917–1920-х років і ґрунтується на історичних традиціях козацького самоврядування. Треба виокремити таке поняття, як українська отаманщина. Тому що російські історики використовують термін сибірська отаманщина. Тому тут важливо врахувати специфіку саме українського явища на наших територіях.

– І в чому полягає саме українська специфіка отаманщини?

– У тому, що ця отаманщина ініціювалася владою, державою.

– Дещо несподівано! Держава страждала від отаманщини, яку сама й породила?

– Так. І в цьому полягає феномен цього явища. Чому так сталося? Кінець 1918 року, коли проти гетьмана Скоропадського, який ухвалює угоду про федерацію з небільшовицькою Росією й, фактично, ліквідує незалежність Української Держави, піднімається повстання, яке очолює Директорія УНР на чолі з Винниченком і головним отаманом Петлюрою.

– Так. Тоді у Директорії була частина регулярних військ: Січові стрільці, підрозділи полковника Болбочана, але більшу частину становили повстанці. Це була нерегулярна повстанська армія на чолі з ватажками – або обраними, або наділеними Директорією повноваженнями. Й називались вони за старою українською традицією отаманами.

Під час повстання проти гетьмана, яке проходило вдало та швидко, з’явилося чимало таких парамілітарних добровольчих утворень, які називалися отаманськими загонами. Цікаво, що Директорія під час протигетьманського повстання, щоб знести й змінити гетьманську адміністрацію, надавала їхнім командирам великі повноваження: судові, адміністративні, військові, внутрішньополітичні. Це породило значну кількість ватажків із необмеженою владою.

Крім того, були офіційні отамани, яких Директорія наділяла чином та повноваженням отамана, а були ще й самопроголошені або самочинні отамани. Але різниці вони один між одним не бачили. Таким чином Україну залила хвиля повстанських загонів на чолі з отаманами. У грудні 1918 року вони ще підпорядковувалися Петлюрі, Директорії й виконали свою головну функцію – повалили гетьманат.

– Чому ж потім Директорія не змогла їх приборкати?

– Я знайшов дуже цікавий документ в архіві, який свідчить про те, що Директорія намагалася це зробити. Зокрема, вона позбавляла отаманів тих повноважень, які вони здобули під час протигетьманського повстання. Але, як дуже влучно зазначив історик Валерій Солдатенко, Петлюра й деякі члени Директорії просто не розрахували, якого джина вони випустили з пляшки. Отамани відмовлялися виконувати накази вищої влади.

Логіка, як висловився один із отаманів, була така: «Ми – повстанці. Нас ніхто не наймав. Не ми для вас, а ви для нас. Ми не зобов’язані виконувати ваші накази». З одного боку, це була традиція українського нігілістичного ставлення до влади, зокрема, козацького зневажливого ставлення: були ж конфлікти січовиків із гетьманами. А з іншого – це наслідок революційної ситуації, коли виборні командири, добровольчі частини, довільне виконання наказів стали нормою. Отамани відчули свою силу, підтримку з боку Петлюри чи з боку окремих членів Директорії – і просто набули такої сили і повноважень, що припинили виконувати накази влади, а у влади не було можливості поставити їх на місце.

Ще одна величезна помилка Директорії полягала в тому, що вона зробила ставку не на регулярне військо, а на повстанців. І дуже багатьох регулярників просто попросили з війська. Логіка яка – повстанський ватажок краще розуміє душу козака, ніж регулярник. Потрібна не регулярна армія, а повстанська.

– Тобто, знову сталося те, що й на межі 1917–1918 років, коли до кадрових офіцерів ставилися з підозрою, що вони, мовляв, недостатньо революційні.

– Абсолютно правильно. Але Директорія наважилася на те, на що не наважувалася Центральна Рада. Вона фактично санкціонувала утворення повстанської армії на основі повстанських загонів, вважала, що повстанська армія краща за регулярну. А потім зіткнулася з проблемою відсутності субординації.

– Центральна Рада та її уряд теж експериментували у цій галузі. Вони робили ставку на Вільне козацтво – суто добровольче формування.

– Дискусійний момент, обійдемо його. Але саме Директорія, фактично, побудувала повстанську армію. Були навіть повстанські загони, які підпорядковувалися окремим членам Директорії: Макаренку, Андрієвському, Винниченку, а більшість – Петлюрі, й тільки Швець, здається, не мав підконтрольних собі повстанських загонів.

– Кілька років тому був такий термін – приватні армії. Бачу, що сто років тому приватні армії теж були.

– Традиція приватних армій виникла тоді. Це була, з точки зору соціології, група керівника, яка більш охоче виконувала накази свого безпосереднього командира, ніж накази, які приходили з Києва.

Ще була проблема, що ці повстанські ватажки дуже погано взаємодіяли між собою через відсутність субординації. Вони не розуміли, чому один отаман повинен наказувати іншому, а той повинен його накази виконувати. Ось така виникла складна ситуація у січні 1919 року. Отаманщина відразу стала деструктивним явищем української революції.

– Отаманщина виникла у січні, але тривала впродовж усього 1919 року.

– Так. І боротьба з отаманщиною тривала з різним успіхом. У грудні 1919 року три отамани – Волох, Данченко і Божко – виступили проти регулярної армії УНР і влади Симона Петлюри, вкрали військову скарбницю. І цю подію назвали актом отаманського безголів’я.

Хотів би зазначити, що не хочу покласти пляму на усіх отаманів. Бути отаманом і бути причетним до отаманщини – це не одне й те саме. Не кожен кум займається кумівством. Тут має бути індивідуальний підхід до кожного з тих отаманів. І хочу зробити ще одне застереження: треба розмежовувати такі явища, як отаманщина і повстанство. Тому що повстанство було спрямоване у певних моментах на підтримку української державності й не кожен повстанський ватажок був причетний до явища отаманщини.

– Але це була така амальгама, без чіткої межі. Повстанство переростало в отаманщину, а отаманщина – в повстанство.

– Так. Але ці явища треба розрізняти. Якщо брати бренд українського повстанства – Холодний Яр, то там ніколи не здійснювали антидержавних кроків. А отаманщина – це, насамперед, виступи тих людей, які визнають владу УНР, але виступають проти неї.

– Наведіть приклади типового й нетипового отаманів. Хто це, скільки їм років, який життєвий досвід?

– Візьмемо такого колоритного отамана Юхима Божка. Він служив під час Першої світової війни, мав невеликий військовий досвід і невисокий чин. Займався просвітницькою діяльністю й потім у Катеринославі вирішив набрати військо, яке назвав «Запорозька Січ». Дав оголошення в газеті: «Формується добровольчий загін «Запорозька Січ», який ґрунтується на старих козацьких традиціях. Ні в якому разі це не буде регулярна армія».

Збирає хлопців, до речі, зголосилося до нього декілька тисяч. Діяли вони від Катеринослава до Поділля. Пройшли значний бойовий шлях. Цей виборний отаман конфліктує з військовим командуванням, не завжди виконує накази, погано взаємодіяв з іншими військовими частинами. Божко не любив регулярного війська й постійно переконував, що регулярна армія – це зло для України.

З одного боку, це хоробрий ватажок, як правило, сміливий у боях, готовий вести своїх хлопців виконувати складні бойові задачі. З іншого – коли він не виконує свою бойову задачу, то усунути його з посади отамана неможливо, тому що діє виборне начало. Іншого ватажка його група не прийме. Коли його намагалися усунути, то хлопці погрожували, що залишать фронт.

Він був дуже оригінальним. Уявіть собі, йде успішний наступ на Київ у липні-серпні 1919 року, а Юхим Божко в цей час намагається ліквідувати генеральний штаб армії УНР, тому що він йому не подобається і виникли деякі розходження у тактиці й стратегії. Він не визнає за вищим командуванням права наказувати йому.

Тоді Василь Тютюнник, який на той момент був начальником штабу армії УНР, відправив групу контррозвідників, які затримують Божка на вокзалі й під час сутички вибивають йому око. Його усувають з посади, його бойову частину розформовують і вливають частину до складу дисциплінованої групи отамана Юрка Тютюнника.

Але потім Петлюра повертає Божка до війська – і за місяць той знову виступає проти влади УНР. Ось типова поведінка колоритного отамана Юхима Божка.

– Здається, тоді отаман Волох убив свого спільника отамана Божка у ході пробільшовицького заколоту. Божко – дуже колоритна фігура. А яким був типовий отаман: скільки йому років, який життєвий досвід, скільки бойовиків?

– Дуже складно відповідати на це запитання й усіх узагальнювати. Як правило, цим хлопцям було 20-30 років. Серед них було чимало вчителів.

– Дуже погано уявляю собі сучасних шкільних учителів у такій ролі.

– Але, як правило, у цих хлопців вже був досвід Першої світової війни. Вони мали авторитет серед своїх козаків та володіли ораторськими здібностями. Чисельність загонів могла бути від кількох сотень бійців до кількох тисяч. Холодний Яр – мав до п’яти тисяч на чолі з сільським вчителем Василем Чучупакою.

– Ці отамани мали якось вибудовувати відносини як із владою УНР, так і з більшовицькою. Відомо, що на початку 1919 року чимало отаманів перейшло на бік більшовиків, щоб потім за деякий час виступити проти них. Як вони вибудовували відносини з центральною владою?

– Тут яскравим прикладом є доля отамана Никифора Григор’єва, більш відомого з фільму «Весілля в Малинівці» як пан-отаман Грициан Тавричеський. Я казав, що ці люди були дуже амбітні, їм тісно було у лавах регулярної армії. І ось приклад Григор’єва.

Він був у лавах армії УНР, підтримав протигетьманське повстання, став отаманом Херсонщини й Таврії. Але потім йому не сподобалася зовнішня політика Симона Петлюра, не сподобалось, що йому наказує не сам Петлюра, а хтось із генерального штабу. Він не погодився, що з Антантою, з військами Франції та Греції, які висадилися на Півдні України, треба вести переговори – і вирішив скинути їх в море. Відтак Григор’єв виступив проти УНР і перейшов на бік більшовиків. Вдало воював проти французів та греків, здобув Одесу, Миколаїв, Херсон, став командиром Червоної армії. Але невдовзі він виступив проти більшовиків, тому що не підтримував політику воєнного комунізму.

Так само до більшовиків схилявся певний час отаман Зелений, який діяв під Києвом. Село Трипілля було його основною базою. У тому ж Трипіллі він скасував Переяславську раду. Зелений так само коливався: спочатку конфлікт з УНР і перехід до більшовиків, там не склалося – повстання проти більшовиків. Врешті-решт Зелений пристав до УНР з дуже цікавою фразою: «Мусимо тепер Петлюру в усьому слухатися, раз він є над нами головою».

Тобто, певні висновки отаман Зелений зробив і вже більш-менш вдало співпрацював з армією УНР, але вже восени 1919 року.

Отже, це були люди дуже погано контрольовані, їхня поведінка часто була непередбачувана і важко було спрогнозувати їхні кроки.

– Залишається додати, що отамани Григор’єв і Зелений у тому ж 1919 році загинули. За свої помилки вони сплатили сповна.