Тричі пограбовані, один раз убиті: Блогер про те, як поляки в особі Сейму покривили душею

"Тричі пограбовані, один раз убиті. Це не історія з журналу чи з Вікіпедії. Цю історію я декілька разів чув від рідної бабці і щоразу вона звучала однаково, без змін", - пише у своєму блозі Юрко Граблі, повідомляють Патріоти України, і продовжує:

"Вона росла в селі під Ярославом (30 км від сучасного українсько-польського кордону). В родині було крім неї ще 5-ро дітей, родина була заможною. Але одного дня прийшли польські вояки і сказали: "Маєте 24 години, щоб забратись звідси. Інакше всіх повбиваємо!"

Люди знали, що це не жартики. В сусідньому селі ті ж вояки оголосили загальний збір людей в "народному домі". Коли всі зібрались, двері і вікна було зачинено/закладено ставницями. І з кулеметів, які стояли по периметру, відкрили шквальний вогонь. Вижила лише одна дівчинка, яка в той момент була з моєю бабусею на пасовищі і просто забула про ті збори. І встигла якраз настільки, щоб побачити той розстріл. Кров лилась з усіх щілин, крики людей тривали недовго. Дівчинка, божеволіючи від страху, побігла ховатись в село моєї бабусі. То був акт "пацифікації", щоб інші боялись.

Зібрати пожитки, які накопичувались століттями, людям було непросто. Та все ж діватись нікуди. На двох возах, з кіньми та коровами вони прилаштувались в хвіст величезного обозу і рушили в напрямку колії. Там їм обіцяли "товарняк", щоб переселитись в Україну. Звісно, всього забрати не вдалось, все нерухоме майно, землі, ренамент залишились "титульній нації".

Везти майно з шістьма дітьми за 20-30 км непросто і родина моєї бабці відстала. І це врятувало їм життя. Бо коли вони нарешті доїхали до лісу, через який йшла дорога до залізниці, то побачили: трупи, розкидані речі, безлад. З нагоди такого "двіжу" в лісах йшов активний розбійний "промисел". Перехрестившись і помолившись, родина рушила далі.

На "стації" (бабця завжди казала "стація", а не вокзал чи станція) їм наказали вантажити всі пожитки до вагонів. Худоба, подушки, посуд, меблі такі-сякі - все повантажили. Після цього вагони зачинили, опломбували, але людей до середини не пустили, наказали чекати наступного потягу. Більше своїх речей моя бабця не бачила. А потім зчинилась стрілянина, вибухи, лемент. Дід заховав усіх в якийсь льох, де вони прожили три дні. Голодні, холодні, але живі.

А потім таки прийшов потяг і їх відправили спочатку в Чортків, а потім вже й в Коломию, де дали 2 кімнатки на родину з 10 людей в половинці старої хати на околиці міста. В другій половині жив НКВсник з зірками на погонах зі своїм слугою.

Поляки в особі Сейму сильно покривили душею. Вони не бажають визнавати, бачити і розуміти того, що історія не знає умовного способу (сослагательного наклонения). Примирення між народами просив їхній кумир Іоан Павло ІІ. Спільні покаяльні шоу влаштовували Кучма з Кваснєвським, Ющенко з Качинським. Але примирення не настало. Полякам теж потрібен свій маленький "геноцид" від когось. Чому б його не влаштувати собі від тих, хто зараз слабкий, хто став заручником зовнішніх і внутрішніх обставин?"