"У Донецьку сумують за Україною": Звільнений з полону вчений Козловський дав перше інтерв’ю

Учений-релігієзнавець Ігор Козловський у статусі заручника терористів "ДНР" провів майже два роки, і весь цей час відомі українці влаштовували акції з вимогою звільнити хворого професора з донецьких підвалів. Аби не втратити розум в тюрмі, чоловік робив вправи з йоги та думав про учнів та Україну. Про це йдеться в сюжеті ТСН, передають Патріоти України.

Журналістів він зустрів у палаті київської лікарні охайним і вдягненим у чисту сорочку, яку приніс син Олександр. Це інтерв’ю стало першим для науковця після того, як його в січні 2016 року просто в центрі Донецька схопили бойовики та звинуватили в проукраїнській позиції.

"Майже все залишив там. І книжки – їх багато дуже, їх не вивезти. І ті, що писав там, залишив тим, хто там досі. Хлопці читають там, кажуть – їм допомагає", - починає він. Але одразу ж додає, що найголовніше вивіз із собою. "Найважливіше – спогади. Вони всі в голові. Взагалі там є традиція, щоб нічого не брати з місць позбавлення волі", - пояснив він.

Не зійти з розуму у донецькій тюрмі йому допомогли вправи з йоги та усвідомлення підтримки з вільної України, а на звинувачення у тому, що всі його учні за Україну, він відповів своїм катам, що з цього щасливий.

Козловський зізнався, що література за ґратами сприймається інакше, ніж у вільному житті. "Більшість звичайних людей працюють і не мають часу, аби читати літературу або займатися собою. А там вимушені – або ти можеш збожеволіти, або ти розвиваєшся. Тому література, нормальне спілкування відіграють важливу роль, щоб людина не збожеволіла. Тому що є великий психологічний тиск і моральний тиск.

По-перше – це умови перебування. Якщо людина перебуває "на підвалах" або в маленьких камерах – там немає нормального спілкування, необхідного людям. А тут підвали СІЗО, в яких в радянські часи утримували тих, хто засуджений до смертної кари. Потім тих, хто відбуває довічне покарання, і нас також там всіх тримали. Там і зараз тримають багато людей, особливо не згодних з подіями, які там відбуваються. У колоніях там ситуація трохи краща, хоча й не завжди. У 97-й колонії, де були наші військові, говорили, важкі умови. Де був я – легше", - пояснив учений.

За його словами, в незаконному ув’язненні він познайомився з цікавими людьми. "Було дуже багато знайомств. Люди, які перебували в таких умовах, підтримують один одного і, думаю, далі також підтримуватимуть. І з місцевими, і з тими, хто воював з того боку "ополченцями", і з нашими хлопцями – з тими, хто вийшов на свободу. В нас така братерська підтримка. Якщо аналізувати, то більшість тих, хто починав в 2014-15 роках воювати, зараз в колоніях.

За різними статтями. Більшість за сфальсифікованими обвинуваченнями, щось підкинули, наприклад, або дійсно за скоєні злочини – грабіж, крадіжки. Здається, це політика. Таке враження складається, хоча не можу сказати достовірно. Ніби навмисне переписування історії. Так буває в історії – коли революція відбувається, а потім знищуються ті, хто її робив. Це ми бачимо ще від Французької революції. Будь-які події, навіть сепаратистські, мають такий самий сценарій", - пояснив науковець.

Козловський вважає, що місцеві не вельми задоволені тим, що відбувається на окупованій території Донбасу. "Багато з них сумує за часами, коли були в Україні. Вони не можуть сказати це відкрито, це вже розцінюється як пропаганда і підтримка України, хоча ці люди можуть бути і не проукраїнськими. Просто звичайні люди, які живуть своїм життям і хочуть, щоб воно було таким, як раніше. Зараз у них таких умов немає, і вони сумують за звичайними речами. Наприклад, за українськими продуктами чи за часами, коли не було комендантської години, за спокійною ситуацією. Є люди, які хотіли б, щоб повернулась Україна, але вони так чи інакше брали участь в якихось подіях. Навіть якщо не воювали, але є побоювання, що прийде Україна, і вони опиняться за ґратами. Тому вони сподіваються, що буде амністія і буде все спокійно", - розповів визволений заручник.

Про себе Козловський також повідомив, що на нього персонального тиску не чинили. "Ще від початку, коли це були "підвали", мені одразу сказали – ви людина зріла, переконувати в чомусь вас не будемо, знаємо вашу проукраїнську позицію, ви її демонструєте, ми не будемо вас переконувати, час витрачати. Сказати, що саме до мене був психологічний тиск – так важко сказати. Можу сказати, що в колонії нормально ставились і враховували мою позицію. Говорили – ми поза політикою тут, це просто режим, в якому ми всі перебуваємо", - розповів він. Наслідком, на думку професора, стало порівняно лояльне ставлення до нього з боку наглядачів. "Не дозволяли мати телефон, щоб я не мав зв'язку з Україною. Менше в мене було можливостей спілкуватися з загалом засуджених, які там є, щоб менше було впливу. Хто до мене підходив, я завжди ділився, допомагав. Мені дозволяли мати свій режим – не дуже ранній підйом. Я підтримував себе фізично – займався вправами, дихальними практиками. Свій розпорядок вживання їжі я мав. Писав, є рукописи, навіть вірші писав. Там є телевізори, дивитися дозволяли. Українських каналів там майже немає. Російські або місцеві канали. Я дивився їх, як дослідник, щоб зрозуміти механізм впливу на людей, інформаційної війни. Цей механізм простий, прості методи маніпулювання свідомістю. Якщо немає іншого продукту, люди їдять і цей продукт", - зізнався він. І додав, що мав інформацію про підтримку з України. "Так, я знав, що відбувається, мені передавали. Знав, що така в мене підтримка сильна в Україні. І я вдячний всім і засобам масової інформації, і Вакарчуку, і Джамалі, і президенту, і Геращенко Ірині, всім я вдячний. Мене підтримували всі, і мені передавали з України і їжу, і інше, і учні передавали", - пояснив науковець.

Водночас він свідомий того, що так легко були не всім. "Коли я поїхав вже до колонії, мені розповіли, що людина, яка була поруч там "на СІЗО", повісилась. При тому, що звинувачення були надумані – він просто здавав квартиру людині, яку звинуватили у шпигунстві. Йому сказали, що за це дадуть довічне, і він повісився. Такі випадки є, хтось не витримує і ламається", - констатував він. Козловський додав, що страшно було тільки спершу. "Особливо на самому початку, коли привезли до "підвалів", і ти не розумієш, що відбувається. А ще коли там залишається дитина твоя – це страшне. Але не за себе, за рідних", - пояснив він. Свого хворого сина він сподівається побачити наприкінці тижня, коли скінчаться всі обстеження. "У нього 31-го день народження, у нас таке подвійне свято", - розповів визволений бранець.

Козловський також поділився планами на подальше вільне життя. "Є величезні плани і наукові, і викладацькі. Треба працювати, а також визволяти тих, хто залишився там, це також і наша задача. Треба робити Україну щасливою. Треба вчити людей любити. Любов – не тільки емоція, це й праця величезна, яка дається не одразу. Так, я питався, за що мені така доля і навіщо мені такий досвід. Відповіді я не знаю, мабуть так має бути", - зізнався він. "Всі війни закінчуються. Люди втомилися. І ми втомилися, і там втомилися. Треба розпочинати діалог. Там іде діалог – політичний, а треба розмовляти з людьми. На суспільному, громадському рівні. Знаходити щось спільне, ми повинні це робити", - переконаний учений. За його словами, йому вдавалося спілкуватися та переконувати людей у Донецьку. "Одне зі звинувачень, які мені закидали там у "МГБ", що всі мої учні чомусь проукраїнські. Це дивно для регіону, і що вони не виїхали, що залишились і виступали з позиції України", - пояснив він. І додав, що відповів на цей закид просто: "Що я щасливий".