"Українці вже не розуміють росіян, які можуть дивитись, як їхні діти викидаються з вікон палаючого дому, і чекати, коли "начальство" приїде і їх порятує", - Забужко

В Україні існує величезна проблема людей з "ментально залиплою клавішею", які залишилися в радянському минулому і є головним резервом "русского мира". Таку думку висловила в інтерв'ю виданню "РБК Україна" українська письменниця Оксана Забужко, передають Патріоти України та пропонують вам ознайомитися із текстом цієї цікавої бесіди.

Пані Оксано, коли ви прийшли на інтерв'ю, то сказали, що українці зовсім мало знають про багатьох наших видатних діячів. Чому так сталося?

Тут доречно згадати Мандельштама: "Мы живем, под собою не чуя страны". І так у нас триває вже двадцять п'ять років. Днями я потрапила на подію, де виступав один впливовий український освітянин, завідувач кафедрою одного зі столичних ВНЗ – і цитував іноземне джерело: британського дослідника… в російському перекладі московського видавництва "Просвещение", видання1978 року! З одного боку, було смішно, а з другого – дуже сумно. Бо цей завкафедрою був молодший за мене, і вчився явно вже в ті роки, коли книжки закордонних авторів перестали бути недоступними, як це було в СРСР.

Але він цитував московський переклад 1978-го року, ніби й не минуло звідтоді сорок років, – і не почував з цього приводу ані тіні сорому! Не розумів, що розписується, по суті, в профнепридатності – в тому, що не стежить за літературою по темі, на яку взявся говорити. 2018-й на дворі! Скільки за цих сорок років з'явилося й померло нових ідей, теорій, напрямків, трендів, скільки першоджерел і новинок вийшло українською, скільки зламано списів у наукових та інтелектуальних дискусіях – а тут немов годинник зупинився. І такі люди вчать українську молодь.

Ось таких, хто, незалежно од віку, ментально “застряг” у 1978 році, в Україні ще дуже й дуже багато. Згадайте, скільки народу обурилося, коли В'ятровичнатякнув, що, може, вже й пора перестати молитись на Висоцького, є й цікавіші поети й музиканти... Ну так, у 1970-ті ми всі від нього тащилися. І Забужко, юна й трепетна, у 1980-му році в день смерті Висоцького ходила по місту, приголомшена новиною, і писала подумки довгий і, до речі, непоганий вірш його пам’яті… Але, панове, з того часу минуло сорок років! Невже для вас нічого не змінилося в культурних пріоритетах? І ви нічого не переоцінили, і навіть не помітили, що після 1991 року вам відкрився доступ до всієї світової культури – раз, і до своєї-української – два, і там стільки цікавого, що на два життя пізнавати вистачить? Ось вам і відповідь на питання про те, чому у нас не знають видатних українців. Для мільйонів відбулось таке собі штучне "залипання клавіші", зупинка часу.

На В'ятровича образились люди, в чиєму житті від 1978-го року, за великим рахунком, мало що змінилося. Для кого досі улюблений фільм – "Іронія судьби",головний “поэт-бунтарь” - Висоцький, а найяскравіший інтелектуальний досвід – “трибуна перестройки”: журнал "Огоньок" під редакцією Коротича.

Тоді у Facebook дехто писав, що В'ятрович "посягнув на святе": на Висоцького, провівши паралель між ним і "щупальцями Кремля".

Думаю, насправді в цієї образи глибші корені. От уявіть, люди жили в своєму світі “залиплої клавіші”, і їм було там по-своєму тепло. І тут з’являється молодий, успішний, красивий і яскравий Володя В'ятрович, круг якого життя вирує - він з повною посвятою займається улюбленою справою, має десятки тисяч фанів і однодумців, змінює країну, їздить по цілому світу, і його ненавидить вся гебня в радіусі 9 тисяч миль до Австралії включно, бо він відкрив архіви КГБ! Тобто на своє місце в історії людина вже заробила. І цей В’ятрович, до речі, меломан і власник непоганої вінілової колекції хард-року, щиро дивується, як досі можна молитись на Висоцького, – і має, звичайно ж, рацію, бо Висоцький і в 1970-ті-то, в наглухо закритому совку, був “Боб Ділан для бідних”, а з урахуванням того, що з нього потім в Росії вилупилось, так і взагалі виявився ближчий до, прости Господи, Міхаїла Круґа, ніж, скажімо, до Кареля Криля.

Тобто В’ятрович фактично ткнув усіх цих людей носом в те, на якому убогому “духовному пайку” вони досі живуть, і спитав - чому ви нічого кращого за ці сорок років не зробили зі своїм життям?.. А кому ж таке сподобається. Взагалі, ця проблема "ментально залиплої клавіші" для України – величезна, і саме тут головний резерв “русского міра”, його головна кнопка, якою мільйони відкидаються “назад у минуле”.

Чому, наприклад, я нікому не рекомендую “лучших советских фильмов і мультфильмов”? Не тільки тому, що і в ”лучшие” проникала пропаґанда – тим тонша, чим талановитіші люди їх робили. Але справа навіть не в цьому – а в тому, що ці фільми на жодні питання людині вільної країни відповіді не дають, бо тодішнє життя порівняно з нашим сучасним було набагато обмеженішим! Радянська людина психологічно примітивніша від сьогоднішньої, у неї в репертуарі на порядок менше почуттів, бо для розвитку багатьох “складних” почуттів людям елементарно бракувало досвіду. Наприклад, моє покоління виросло взагалі без досвіду соціальності! Самим об’єднатися для якоїсь спільної справи, не боячись, що тобою тут-таки зацікавляться, як тоді казали, “органи”, - це було немислимо, всяка колективність в СРСР із дитсадка була під контролем держави - жовтенята, піонери, комсомол… Ну або вже “подворотня” - тоді це “погана компанія” і “дитяча кімната міліції”, тобто теж держконтроль, тільки з іншого боку. У нас зовсім не було громадянських почуттів і рефлексів, природних для людей вільного світу, і нам цього довелося вчитися всі 1990-ті.

Слава Богу, сьогодні українці вже не розуміють росіян, які можуть, як у Кемерово, стояти, дивитись, як їхні діти викидаються з вікон палаючого дому, і чекати, коли “начальство”, у вигляді пожежників чи президента, приїде і їх порятує, - замість самим гуртом вивалювати двері й рятувати дітей. А моє покоління ще в стані зрозуміти, якими “фільмами й мультфільмами” за кілька поколінь досягається такий результат - колективна безпорадність і страх відповідальности (“це не моє діло”, “хай вирішують, кому положено”, або, як сьогодні в них модно казати, “ми внєпалітікі”).

А от нас на тій позначці “1978 року” намагаються утримувати переважно “неполітичними” засобами – через освіту й ЗМІ. Наприклад, я недавно зовсім випадково довідалася, що в нас у шкільній програмі сучасна українська література, виявляється, закінчується – теж 1970-ми роками!Випадково – бо молоді реформатори освіти написали мені на ФБ, що мої твори пропонують внести до шкільної програми, а я здивувалася: чекайте, я ж уже в програмі була, в "нульові"! Потім Табачник (Міністр освітиі науки в уряді Азарова – ред.) мене демонстративно з неї “викидав” - публічно про це оголошував і чекав на мою реакцію. Мовляв, чим ще можна дістати письменника, як не це викиданням зі шкільної програми!

Для вас важливо було, щоб ваші твори внесли у шкільну програму?

Таке було його уявлення – що це для мене має бути важливо, і мені розповідали, як він злився, коли мене це не дістало. Але він тоді був навносив у шкільну програму ще багато чого "цікавого" в рамках підготовки до проекту "Новороссия" і введення України в зону “русского мира”. І от виявляється, що хоч Табачника немає на посаді вже чотири роки, але його “змін” ніхто всі ці роки так і не чіпав, оце тільки тепер пропонують “повернути Забужко в програму”.

Тобто, після Майдану наші діти й далі, вже чотири роки живуть "по Табачнику"! Освітяни мені пишуть: "пані Оксано, у нас ніхто не контролює того, що робиться в освіті, ні одна душа не зазирає ні в підручники, ні в посібники різних церков, допущених до школи". Що в тих посібниках написано, хто їм дає експертну оцінку?Хіба хтось із батьків побачить у своєї дитини в підручнику панегірики “великій Росії”, з якою “краще не воювати”, і аж тоді зчиняється галас. Але це окремі випадки.

Все це означає, що у нас вся освіта дуже забур'янена. І шкільна програма створює уявлення, ніби українська література закінчилася з розпадом СРСР. "Последний раз хорошо писали при советской власти" – таке часто можна почути, це вже плоди пострадянської освіти. Бо"найсвіжіший" живий автор, якого знають випускники української школи, - це Ліна Костенко з віршами 1970-х років. Це все та сама "залипла клавіша" Путінового “золотого віку СРСР” - Висоцький, Алла Пугачова і "Іронія судьби".

Схаменіться, панове! Обов’язком школи є готувати громадянина до життя в сучасному світі, а не в реконструкторській грі в”попаданців”, і в усіх країнах цивілізованого світу шкільний курс літератури саме для того інформує дітей також і про сучасне письменство країни – про те, що в ній нині пишеться, видається й читається, як функціонує національний книжковий ринок, тощо.А українців чверть віку привчали до життя в мертвому СРСР. Саме це я мала на увазі.

Наприклад?

Ну, щоб недалеко ходити за прикладами - коли цього року дали Шевченківську премію Еммі Андієвській (українська письменниця, поетеса і художниця, родом з Донецька – ред.), то виявилося, що мало хто з українців,молодших сорока, взагалі знає, хто це така і з чим її їдять. Старше покоління ще трохи пам’ятає, бо востаннє в нас діаспорних авторів рекламували на початку 1990-х, тоді ж і Андієвської кілька романів перевидали.

З неї широкій публіці треба радити не вірші (то для філологів), а якраз прозу. “Роман про добру людину”, “Роман про людське призначення” - це абсолютно першорядна європейська проза, без перебільшення, але хто їх читав, крім жменьки фахівців? І де ви їх зараз візьмете, навіть якби схотіли почитати? А тимчасом у незалежній Україні Андієвська могла б стати культурним символом Донбасу! І якби той Донбас довгі роки не готували під Росію і регіон нормально розвивався, то в Донецьку давно мав би бути музей Емми Андієвської – думаю, вона радо передала б туди свої малярські роботи, як це зробив інший великий митець-еміґрант, колумбієць Фернандо Ботеро: передав свої роботи на батьківщину, в ріднийМеделлін, і тепер туристи з цілого світу приїздять туди “на Ботеро”.

Так і Донецьк міг би пишатися своєю уродженкою. Музей Емми Андієвської – це те, що варто закласти окремим пунктом у програму реінтеграції і реабілітації Донбасу. Його мають створити, коли, дасть бог, Донецьк повернеться під контроль України і вся нечисть звідти піде. На перспективу така ідея має бути.

Свого часу в Україні у підтримці українців провалився політичний проект Медведчука, навіть коли рекламою "Українського вибору" масово заклеювали всі зупинки.

Так, це був 2012-й рік. В якийсь момент навесні та реклама просто-таки обрушилася на Київ. Відчувалося, що запустився дуже масштабний проект, над яким працювали не один рік. Прилітаєш у Бориспіль - я тоді, пам’ятаю, з Лейпціґського книжкового ярмарку повернулася, - і перше, що бачиш - цей "Український вибір" з обличчям Медведчука. Шок! Мене тоді це якось дуже сильно накрило, ті білборди по всьому місту. Згадався 1980-й рік, судовий процес над Стусом. Адвокат Медведчук, який мав захищати, але натомість сказав, що той винен. Навіть за законами радянського часу це було нижче плінтуса, він не мусив цього робити. А тепер, значиться, “вибір”? Ще й “український”? Ну то вмістіть на цих білбордах поруч із фото Медведчука - тюремне фото Стуса, і тоді слово “вибір” справді отримає смисл: ось убивця, ось його жертва, вибирай, українцю, з ким ти - з катом чи з жертвою? Приблизно так я тоді написала у Facebook, і до ранку воно розлетілося по мережі, як вогонь по соломі.Тоді ще мало хто розумів, які у Путіна плани стосовно України, - порівняно із днем сьогоднішнім рівень упритомнення загрози був близьким до нуля. Але на мій пост зреагували ті, хто й до того відчував, що із Медведчуком і його білбордами “щось не так”.

Тільки про його роль у знищенні Стуса більшість не знала – а тут десятки тисяч воднораз закричали “еврика!”: історія зі Стусом вмить надала всьому сюжету символічного значення, пазл зійшовся! За добу весь український інтернет уже гудів “новиною” про Медведчука і Стуса, так що вже і Медведчук мусив реагувати – пішла кампанія з його виправдання, і він сам записав і вивісив “пояснювальний” ролик під назвою "о некоторых вопросах истории", але тільки ще гірше при тому "спалився". Ось це якраз гарний приклад, як працює оте "хтось сказав, і пішло": я оформила те, що “висіло в повітрі”.

Зараз все більше людей висловлює думку, що тези на кшталт "самі люди на Донбасі винні в тому, що допустили війну" – просто безглузді.

Ну, мабуть, частково певну роль у трагедії Донбасу таки зіграв низький рівень громадянської свідомості, чи точніше навіть – політичної культури: коли більшість людей просто не звикла брати участь у суспільному житті. Донбас – він же значно більше “протекціоністський”, ніж навіть усі інші наші індустріальні реґіони. Це навіть не “совкове” - совкового в нас по всій Україні повно, але на Донбасі, я не втомлююсь при кожній нагоді повторювати, спрацювала ще така річ, як “галузева профдеформація”. На небезпечному виробництві, яким є шахта, сильно з ініціативою не повиступаєш: засваволив, порушив інструкції інженера – і все, вже “молодого коногона несут с разбитой головой”… І так це 3-4 покоління в’їдається: дисципліна, звичка в усіх незрозумілих питаннях покладатись на начальство, бо “йому видніше”, “розберуться без нас”… Чому більшовики так любили Донбас і від початку робили ставку на промисловий пролетаріат?

Та тому, що його найлегше контролювати! За що Ленін так активно ненавидів “дрібну буржуазію”, а особливо вільне фермерство, тобто нашого українського “куркуля”? За незалежність: “куркулеві” ніхто не указ – він сам собі планує, сам оре, сам сіє і сам відповідає за результат. Ось цей тип мислення вони хотіли викорінити - вміння бачити одразу “увесь виробничий цикл”, розпоряджатися господарством як цілістю. З цього починається всяке самоуправління, до державного включно. Ось цієї традиції самоорганізації на “фабричному” Донбасі, справді, не було. Але те, що відбулося, - це, звичайно, непомірно жорстока плата за таку знижену соціальну відповідальність.

І взагалі, звинувачувати місцеве населення в тому, що от, мовляв, у Харкові вдалося відбитися, а в Донецьку ні, - це, по-моєму, останнє діло. Це такий класичний “віктім блеймінґ”, все одно, що звинувачувати жертву зґвалтування. До речі,якраз “віктім блеймінґ” - це й є чистий, стовідсотковий “совок”, ще сталінського розливу. В СРСР нам із дитинства прищеплювали “культ сильного”, “культ переможця” - а з нещасної жертви вчили сміятися і всіляко її зневажати, за логікою “сама-дурна-винувата” (адже за співчуття репресованому теж саджали, милосердя каралося!).

Як, на ваш погляд, складатиметься ситуація на Донбасі в майбутньому найближчому і більш далекому?

А Донбас – це що, острів такий? Сьогодні ніхто не може сказати, як буде розвиватися ситуація в цілому світі - в Європі, на Близькому Сході, або й на Далекому, коли вже на те пішло! Наші Донбас і Крим, як і Україна в цілому – тільки частина глобального пазлу. Зрозуміло, що надалі події в цьому пазлі лише пришвидшуватимуться, але прогнозувати,як саме буде розвиватися ситуація в оцьому чи цьому, окремо взятому квадратику – це наче тицяти пальцем в небо і писати фентезі. Давайте виходити з дуже простої тези.

Нашим насущним життєвим інтересом є перемога над Росією. Тому все, що відбувається в будь-якій точці глобального пазлу, має оцінюватися нами насамперед за такими параметрами: наскільки воно наближає крах РФ - і наскільки сприяє нашій готовності до цього краху. І тому сьогодні мене значно більше, ніж “прожекти на десятиліття”, хвилюють дуже конкретні загрози, які стирчать просто в нас перед очима, але чомусь ніхто про них не говорить.

Які, наприклад?

Наприклад, чи хтось в українській владі переймається тим, що в самому тільки Києві стоять понад 75 тисяч квартир так званої “первички”? Я розумію, що всі ці нові житлові квартали ростуть, як гриби після дощу, зовсім не з “містобудівельною” метою – що їх будують для відмиву грошей, для легалізації капіталів. Але ж це вже вимахали по всій Україні цілі новозбудовані міста – “під ключ”! Не встигаєш озирнутись, бац - де вчора був сквер, сьогодні виріс хмарочос! Стоїть, двома-трьома віконцями на цілий квартал світиться – “больше в деревне никто не живет”…

І у мене питання: а кого, вибачте, чекають всі ці квартири? Хто має в них заселятися? Може ж, хтось далекоглядніший і поінформованіший, аніж ми з вами, вже обмірковує якусь програму “великого переселення народів” на той час, коли в РФ почнеться "русский бунт, бессмысленный и беспощадный"? Якщо це російський капітал готується приймати в Україні лавину з сотень і сотень тисяч росіян, які, знищивши свою країну, лаштуються перебиратися в мою, то така перспектива мене абсолютно не тішить.