"Він прожив ще два з половиною тижні, вступивши у свій останній бій": Історія життя та смерті героя АТО із Казахстану

"Після поранення він два з половиною тижні боровся зі смертю у своєму власному бою", - пише Ян Осока у своєму блозі на censor.net.ua, повідомляють Патріоти України, і продовжує:

"Ця людина мала вроджений дух воїна та надзвичайні запаси доброти. Ця людина усе життя прагнула нести світло та зігрівати близьких. Цій людині було властиве почуття людської гідності та справедливості. Серце цієї людини було наповнене теплом.

А теплі серця - це велика рідкість у наш час.

Володимир Юрійович Тимченко народився 15.02.1962 року у селі Є - Булак Карагандинської області (Казахстан). Згодом переїхав до України, до села Мокра Рокитна Нововодолазького району Харківської області.

Закінчив сільську школу, по тому вступив до професійного училища у Харкові, де отримав фах налагоджувальника. 1981 року був призваний на строкову, приймав участь у війні в Афганістані, служив на посаді водія.

Працював спочатку за фахом на ковальсько - механічному заводі у Лозовій, а потім водієм.

Близькі називали його "вусатий сміхач". Через його постійний гарний настрій, готовність підтримати та допомогти, його безвідмовність та енергійність. Він дуже цінував дружбу, як прояв особливого надсвідомого зв'язку між людьми, як якесь чарівне надбання, яке властиво далеко не всім, а лише тим, хто має глибоку та відкриту душу.

Своїй донечці, яка закінчила два інститути, він казав: "Сонечко, ти сильна та доросла, ти досягнеш усього в житті, усього, що бажаєш, а я, в свою чергу, буду допомагати тобі всім, чим зможу". А свого онука вважав найдорожчим щастям у житті, настільки безмежно він його кохав.

З початком війни Володимир Юрійович постійно намагався стати одним з тих, хто охороняє наш сон. Він був патріотом, щирим та відкритим патріотом, любив Україну, як рідну мати.

16.08.2016 року він підписав із ЗСУ контракт та, після проходження навчаннь, 21 грудня минулого року прибув до свого підрозділу.

Солдат, водій взводу матеріального забезпечення 109-го окремого гірсько - штурмового батальйону 10-ї окремої гірсько - штурмової бригади.

22 листопада в районі селища Золоте Попаснянського району Луганської області у кабіну вантажівки з автоцистерною, де перебуваав Володимир Юрійович, влучив ПТУР. Наш воїн отримав вкрай важкі поранення та негайно був доправлений до лікарні імені Мечникова.

Він прожив ще два з половиною тижні, вступивши у свій останній у житті бій. 11 грудня його тепле серце припинило битися.

Похований 13 грудня у селі Рокитне, біля своїх батьків. У нього залишились дружина, дві доньки, дві сестри, брат та онук.

Солдат, який помирає від ран, анітрохи не гірший за солдата, який одразу гине від кулі.

Хотілося б, щоб люди частіше згадували тих, хто лежить у реанімаційних палатах українських шпиталів. Лежить у комі, серед мертвої тиші, не чуючи звуки медичних приборів, не відчуваючи руки лікарів та рідних. Тих, хто лежить нерухомо з закритими очима, на яких можуть леть помітно рухатися вії. Тих, хто повільно прямує на інший бік, кого веде за руку близька смерть. Тих, чиї обличчя іноді накривають білими простирадлами.

Тих, тиша над якими іноді стає вічною".