Вони стали грудьми на захист нашого літа: Обличчя та біографії бійців АТО, які загинули у травні (фото)

Вони подарували нам літо – літо канікул, відпусток, пікніків, пляжів, подорожей. У ці безтурботні дні згадаймо про тих, хто назавжди залишився у травні 2017-го. Тринадцять воїнів Збройних сил України, які минулого місяця загинули на Донбасі та є підтвердженими безповоротними втратами. Патріоти України із посиланням на Новинарню пропонують вам почитати історії їхнього життя та подивитися на тих, хто віддав свої життя заради наших.

Загиблі по днях: 1 травня – 3; 2 і 8 травня – по 1; 9 травня – 2; 11 травня – 3; 19, 30 і 31 травня – по 1. Поранених, як випливає зі щоденних зведень речників МОУ, – 133 (минулого місяця – 118).

Війна потроху набуває вигляду “замороженого конфлікту”, але тим гіркіше визнавати, що Україна й надалі втрачає своїх найвідданіших синів. Ми зібрали факти їхніх біографій, дані про обставини загибелі та фото. Подивіться цим хлопцям в очі. Вони стали грудьми на захист нашого літа.

1. Анатолій Біжко

1 травня після 17-ї години група українських військових потрапила під потужний ворожий обстріл на передовому посту в районі селища Луганське Бахмутського району, на Світлодарській дузі. Унаслідок цього обстрілу з’явилися поранені. Під час евакуації «300-го» троє бійців загинули. Один із них підірвав себе гранатою, щоб не потрапити у полон, розповіли згодом речники АТО. Четвертий теж був поранений, але врятувався.

Це було в день Першотравня, коли в тилу смажили шашлики й відпочивали чотири дні поспіль. Загиблі – Анатолій Біжко, Сергій Смирнов, Юрій Мальков, бійці 43-го окремого мотопіхотного батальйону «Патріот» (колишній батальйон територіальної оборони Дніпропетровської області) у складі 53-ї окремої механізованої бригади. Бойовики віддали їхні тіла лише через п’ять днів домовлянь – 6 травня.

Толя Біжко прибув у рідний Нікополь Дніпропетровської області мікроавтобусом із написом «груз 200» 7 травня. Рівно за місяць до того він відзначив 22-й день народження (народився 7 квітня 1995 року). Був четвертою, наймолодшою дитиною в родині. В армії на контракті – ще з жовтня 2013 року. Від початку АТО захищав Батьківщину в лавах 74-го окремого розвідбатальйону. Учасник оборони Донецького аеропорту – «кіборг», який залишив ДАП одним останніх.

Після цього, в лютому 2015-го, проходив реабілітацію у «Творчій криївці» в Карпатах. Приязний, щирий, скромний юнак – відгукувалися про Біжка. «У нього виходило абсолютно все. Вперше став на сноуборд і поїхав, вперше взяв трембіту і вийшов звук. На коні відчував себе професійним наїзником. Узяв пензель – намалював чудову картину. Так у всьому», – згадувала про нього знайома по «Криївці».

З 1 грудня 2016 року Біжко перейшов до 43 омпб, служив на посаді снайпера. Мама Толика померла два роки тому, залишився батько.

2. Сергій Смирнов «Одеса»

36 років (нар. 29 липня 1980), із міста Олешки (колишній Цюруписьк) на Херсонщині. Виконував обов’язки командира взводу розвідки 43-го окремого мотопіхотного батальйон «Патріот» 53 омбр.

Хлопець навчався в одеській середній школі №14, закінчив будівельний технікум, працював на будівництві. Захоплювався боротьбою і займався плаванням. Дуже любив природу і рибалку, річки, гори, ліси. На пенсії мріяв працювати єгерем.

Мобілізований восени 2014 року. Пройшов Попасну, Золоте, Зайцеве, Авдіївку, Новгородське. В січні 2017-го повернувся до ЗСУ, підписав контракт. Про Одесу пишуть: виконав більше сотні вдалих бойових виходів, перед якими ніколи докладно не вказував маршрут та місця перебування групи, побоюючись витоку інформації до ворогів. Загинув із Біжком і Мальковим 1 травня біля Луганського на Світлодарській дузі.

Із дружиною Іриною в Сергія була одна фейсбук-сторінка на двох – можна уявити, як любили одне одного ці романтичні люди… Вони одружилися після демобілізації Смирнова в жовтні 2015-го.

«Пропозицію зробив мені, будучи в АТО. Я була безмежно щасливою нареченою, потім – щасливою дружиною. Ми надихатися не могли на нашого синочка. Сергій казав на нього “наша радість на старість”», – розповіла Ірина.

Улітку 2016 року Сергій зазнав поранення, лікувався у госпіталі, але дружині нічого не сказав, щоб марно не хвилювалася. Коли тата не стало, синочку Макару було 11 місяців. Залишився також 19-річний син Андрій від першого шлюбу.

3. Юрій Мальков «Оптовик»

Саме Юрій Мальков першим зазнав поранення на Світлодарці 1 травня, і йому на допомогу прийшли побратими. До лав Збройних сил він став як доброволець 2014 року, хоча раніше армії не служив. Був кулеметником БМП та командиром відділення 43-го батальйону «Патріот». У Новгородському отримав сержантське звання. Демобілізувався восени 2015 року, а 15 лютого 2017-го повернувся на військову службу за контрактом.

Залишилися мати, старший брат, дружина Світлана, з якою вони побралися 12 травня 2016 року, 2-річна донька Кіра, 7-річний син від першого шлюбу. «Хочу подякувати батькам за такого хлопця. Я з Юрою провоював із 2014 року. Завжди знав, що моя спина і спини моїх товаришів будуть прикриті. Ми навіть йому позивний дали – “Оптовик”. Тому що його любові завжди було багато», – розповів товариш по службі, який приїхав попрощатись із Мальковим до його рідного Кривого Рога.

Там Юрій народився 25 серпня 1986 року. Любив спорт, займався боксом, баскетболом, карате, потроху малював. З 2006 року чоловік працював машиністом тепловоза в управлінні залізничного транспорту Первомайського кар’єру Північного ГЗК.

4. Сергій Богданов «Бетмен»

Він пішов на небо в день свого народження. 2 травня Сергію Вікторовичу Богданову виповнилося рівно 60 (він з 1957 року). Загинув внаслідок мінометного обстрілу під Авдіївкою о 21:30. Похований у Мелітополі Запорізької області, де жив до війни.

Мобілізований 16 квітня 2015 року до роти охорони Мелітопольсько-Веселівського об’єднаного райвійськкомату. У червні 2015-го перейшов на контракт у 23-й мотопіхотний батальйон «Хортиця» 56 омбр. Сержант. Командував відділенням зенітно-артилерійського взводу.

«Сергій загинув у бою. Тоді хлопців сильно “накривали“, був шквальний воонь. Запитували Сергія, навіщо це йому. А він відповів: “Зараз ми їм насиплемо”. І зненацька впав. Він був доброю, завжди усміхненою людиною. І дуже добре виглядав на свої 60. Худорлявий, моложавий. Казав мені: “Марино, у мене взагалі нічого не болить…” – розповіла Марина, дружина Сергієвого побратима.

5. Ростислав Чипенко

Близько 12:00 8 травня, під час проведення дорозвідки в районі міста Мар’їнка, що під Донецьком, сапер Ростислав Чипенко, який йшов попереду групи, підірвався на вибуховому пристрої з «розтяжкою». Прикривши собою чотирьох розвідників, старший зазнав множинних осколкових поранень, був доставлений до шпиталю, але врятувати життя воїна не вдалося.

Він народився 21 жовтня 1978 року в Полтаві, де й похований на Алеї Героїв центрального міського кладовища. До війни Ростислав працював таксистом. Вступив на військову службу за контрактом у жовтні 2016 року. В Житомирі пройшов саперні курси. Посада – старший сапер інженерно-саперного взводу 90 оаемб 81-ї аеромобільної бригади.

У березні 2017-го зі своїм підрозділом Чипенко відбув у зону АТО, виконував завдання в Кураховому та Мар’їнці. «…Потрапить до раю, бо пекло пройшов в Авдіївці. У казармі ми спали поряд, тому постійно розмовляли. Були земляками, бо я із Лубен. Говорили про родину, рибалку. Він хотів ремонт вдома зробити. Восени мав повернутися додому. Був хорошим солдатом, майстерно провів нас через міни під Кураховим», – згадує побратим-десантник Ігор Половников. Вдома в Ростислава залишилася дружина та троє дітей – 13-річна донька і сини 8 та 6 років.

6. Павло Савлук «Фізрук»

26-річний Павло Савлук – матрос, розвідник 36-ї бригади морської піхоти ВМСУ – помер у лікарні імені Мечникова у Дніпрі 9 травня після дев’яти днів перебування в комі.

Важке поранення в голову кулею ворожого снайпера морпіх отримав 30 квітня біля села Водяне Волноваського району (Маріупольський напрямок) під час виконання бойового завдання. Лікарі в дніпровській лікарні ім. Мечникова до останнього боролися за життя Павла, утім воїн помер, не прийшовши до тями.

Павло Валентинович Савлук народився 29 січня 1991 року в селі Плетений Ташлик Маловисківського району Кіровоградської області. Мешкав у селі Верхньоінгульське (Бобринецький район), там і похований.

2011 року закінчив Кіровоградський навчальний центр №6 за професією столяр-будівельник. Серйозно займався тайським боксом, воркаутом, підтримував себе в чудовій атлетичній формі також і на передовій, тому й отримав позивний «Фізрук».

Контракт із ЗСУ Савлук уклав 30 червня 2016 року. Планував пов’язати своє майбутнє з армією, вступити до військового навчального закладу. На сторінці у «Фейсбуці» Паша публікував багато своїх фото, останнє – 29 квітня. Захоплювався піснями Христини Панасюк. Неодружений, залишилися мати і брат.

7. Денис Кочубей

Його перемога так і не настала. 19-річний Денис загинув у «День побєди» 9 травня від кулі снайпера поблизу селища Луганське Бахмутського району на Донеччині – знову Світлодарська дуга. Похований у рідному селі Криштопівка (Близнюківський район Харківської області), де народився 26 червня 1997 року.

Як писав «Слобідський край», після дев’ятого класу школи Денис продовжив навчання у ПТУ сільськогосподарського напрямку в смт Юріївка Дніпропетровської області. На контракт до Збройних сил прийшов у вересні 2016 року. Служив у 53-й окремій механізованій бригаді. В зону АТО прибув на початку квітня. «Швидше б нарешті в АТО», – казав в «учебці» в Десні.

Денис був добрим і веселим парубком, душею компанії, мав багато друзів. У Криштопівці розповіли, що родина Кочубеїв – благополучна, працьовита: батько – тракторист, мати – завідувачка місцевого ПСП «Тернівка». Тепер у них лишилася тільки 11-річна донька…

8. Олексій Пудов

28 квітня в районі міста Красногорівка на Донеччині Олексій Пудов, молодший сержант із 92 омбр, дістав важкі поранення внаслідок влучання із ворожого танку (тоді загинув Ігор Шапошник). У чоловіка були сильно ушкоджені внутрішні органи, також бійцеві відірвало ногу… У шпиталі Дніпра Пудов переніс кілька складних операцій, але старання лікарів були марними. Він помер 11 травня.

Усі, хто знав бійця, – рідні, друзі, товариші по службі, командири – говорять про Олексія як про надзвичайно добру людину, щиру, відверту, оптимістичну. Воїна поховали в Чугуєві на Харківщині, де він народився 2 липня 1984 року. Залишилися мати, сестра, цивільна дружина та маленька донька Василина.

9. Олександр Ліптуга

Бахмутський район Донецька область, та сама Світлодарська дуга. 11 травня під час виконання бойового завдання поблизу смт Луганське двоє саперів із 53-ї бригади підірвалися на вибуховому пристрої. Один загинув на місці, другий був госпіталізований із пораненнями.

Загиблий – 30-річний Олександр Ліптуга, сам із міста Вознесенськ Миколаївської області. Старший сержант, командир відділення з групи інженерного забезпечення 53 омбр.

Народився він 16 червня 1986 року. «Саша був хорошою людиною, чуйною, чесною та хороброю. Друзів у нього було багато. В біді не залишав нікого. Незабаром мало бути весілля. Три місяці тому поховав батька… Як ми зможемо розрадити його маму?..» – розповіла журналістам подруга Катерина Штурко-Павленко.

10.Давид Сіхарулідзе.

44-річний інструктор, командир підрозділу 1-ї штурмової роти 24-го окремого штурмового батальйону «Айдар» 53 омбр Давид Сіхарулідзе носив військову форму з 14 років. Народився він у грузинському селі Супса, потім мешкав у Тбілісі. Захищав територіальну цілісність Грузії під час війни в Абхазії у 1992-1993 роках та вторгнення російських військ 2008 року. Закінчив військову академію Грузії та військове училище Бундесверу в Німеччині.

З 2010 по 2014 рік був наставником у грузинському Національному тренувальному центрі «Крцанісі». 16 лютого 2015 року Давид звільнився в запас, приїхав в Україну і пішов у батальйон «Айдар». «Під час війни в Абхазії воювати за нас приїздило багато українців. Україна допомогла Грузії, тепер ми віддаємо свій борг», – казав Сіхарулідзе.

Він дуже любив свою Батьківщину. А однополчани любили його – завжди спокійного, розсудливого, незворушного навіть у бою. І надзвичайно працьовитого. Сіхарулідзе воював у Новгородському, Мар’їнці, з квітня 2017року — на Світлодарській дузі. Давид не збирався гинути – він сподівався допомогти Україні здобути перемогу, а потім повернутися додому в Тбілісі, де на нього чекали дружина та двоє дітей.

«У будь-якої країни, яка веде боротьбу, є потенціал перемогти. Навіть у найменшої, такої як Грузія. А в України потенціал набагато більший», – казав грузинський доброволець «Айдару».

11 травня під час обстрілу позицій ЗСУ поблису села Новолуганське (Бахмутський район Донецької області) на Світлодарській дузі Давидові влучив у живіт уламок ворожої міни. Бійця встигли довезти до шпиталю, але врятувати не змогли – він помер від втрати крові. 14 травня з воїном попрощались у Києві, в українсько-грузинській церкві на Поштовій площі. А наступного дня в Тбілісі офіцерові віддали шану міністр оборони Грузії Леван Ізорія та посол України в Грузії Ігор Долгов. Поховали Давида у рідному селі Супса.

11.Олександр Тинянов

17 червня 2017 року Сашкові Тинянову мало виповнитися 27 років. Але 2 травня біля Авдіївки сержанту 55-ї окремої артилерійської бригади пострілом у голову влучив снайпер.

Олександра евакуювали в Дніпро, де в лікарні ім. Мечникова медики більше двох тижнів намагалися його врятувати. Не вдалося – 19 травня Сашко відійшов у кращий світ. Поховали його в рідному селі Таврійське Оріхівського району Запорізької області.

12.Тарас Шевченко "Кобзар"

Отримуючи від побратимів псевдо «Кобзар», Тарас Григорович Шевченко навряд чи міг собі уявити, що невдовзі в його долі станеться ще один разючий збіг із видатним тезкою. Як і великий поет, старший солдат, старший сапер взводу парашутно-десантного батальйону 25 опдбр Шевченко пішов із життя, коли йому було всього лише 47 років.

Тарас Григорович нашого часу народився 13 серпня 1969 року в Кривому Розі. У 1987-му закінчив професійно-технічне училище № 29 і пішов у тоді ще радянську армію. Строкову службу проходив у військово-морських силах в Севастополі. Як запевняють побратими тих часів, Шевченко був типовим морським піхотинцем. І їх також кликав в АТО – мовляв, якщо морпіхи гуртом візьмуться за справу, то за два місяці «розберуться» з війною…

У своєму житті Тарас встиг попрацювати і в органах внутрішніх справ, і електрогазозварювальником, слюсарем на «Криворіжсталі», «Сухій Балці», ПівдГЗК, у вагонному депо на станції «Мудрьона».

14 липня 2015 року був мобілізований, а після демобілізації продовжив службу за контрактом. Як найстарший боєць у своєму взводі, Шевченко завжди прагнув передавати свої знання тим, хто вперше взяв до рук зброю, розповідав, як діяти, щоб максимально уникнути небезпеки.

Загинув Кобзар 30 травня 2017 року, підірвавшись на вибуховому пристрої під час виконання бойового завдання в районі міста Залізне (Торецька міська рада, Донецька область). Поховали його на Алеї Слави Центрального кладовища Кривого Рогу. 2 червня в місті було оголошено Днем жалоби.

13.Сергій Михайлюк.

28-річний боєць 72-ї окремої механізованої бригади Сергій Михайлюк отримав тяжке поранення в голову під час мінометного обстрілу позицій ЗСУ під Авдіївкою 30 травня. Хлопця в критичному стані перевезли у дніпровський шпиталь ім. Мечникова, фахівці якого врятували не одне життя українського воїна.

Боротьба лікарів за життя Сергія також була затятою. Але, на жаль, врятувати його не вдалося: 31 травня військовослужбовець помер. Він народився й виріс у селі Прохорівка Канівського району на Черкащині. Був мобілізований 2015 року, воював у складі 80-ї штурмової бригади.

У квітні 2016 року Михайлюк демобілізувався, але наприкінці січня 2017-го вирішив повернутися на фронт і підписав контракт із ЗСУ. Поховали Сергія в рідній Прохорівці. П’ять років тому його батьки втратили молодшого сина, 19-річного Олександра. А тепер попрощалися й зі старшим.