«Все спрацювало. Я підірвав російську лінію електропередач», - Володимир Жемчугов розповів за своє останнє бойове завдання (відео)

Увесь цей час українська сторона намагалась звільнити важкохворого полоненого, представляючи його при цьому цивільним. В той час, як в «ЛНР» наполягали на тому, що він «диверсант» і навіть засудили його тамтешнім «судом». В «республіці» вимагали від української сторони визнати, що Жемчугов — агент СБУ, нагадують Патріоти України. Важко постраждалий герой потроху розповідає за обставини своєї нелегкої праці заради батьківщини. Наразі пропонуємо інтерв'ю, котре пан Володимир дав "Громадському".

Наразі донеччанин з Красного Луча лікується в лікарні Державного управління справами. Біля Жемчугова на ліжку — дружина Олена. Вона щойно поголила чоловіка. І зізнається, що робить це вдруге за життя.

Чим займався до полону на окупованій території

Володимир Жемчугов: Спочатку я був добровольцем. Потім мені допомогли зв`язатися з партизанським загоном, який діє на території Луганської області. Я пристав до цього загону, і ми вже, як партизани з місцевих, займалися збройним опором. Так, в мене було бойове завдання. Я його вдало виконав. І так, випадковість, розумієте, коли повертався вночі – це було неподалік Луганського аеропорту – зачепив цю стару розтяжку і підірвася.

Розумієте, я коли пішов на війну, — був готовий до смерті. Я склав заповіт, у нотаріуса все завірив і пішов.

Олена Жемчугова: Я бачила довіреність. Він на той час вже їздив на окуповану територію. Я розуміла, що людина з такими поглядами, не утримається і почне сперечатися. Але я не знала, що він працює як партизан.

Володимир Жемчугов: Я пішов свідомо. Я тоді був готовий до смерті, чесно. Я був просто не готовий до таких важких поранень. Коли я підірвався, то зрозумів, що стікаю кров`ю, ліг на спину і прощався з рідними. Через 20 — 30 хвилин я зрозумів, що кров вже згортається, зупиняється, а я відвуваю ніби сили.

Вже було зрозуміло хто я, бо наступного дня вже був вибух. Все спрацювало, я підірвав російську лінію електропередач

Я не хотів потрапляти в полон. Вночі по дорозі Краснодон — Луганськ постійно ходять колони – везуть боєприпаси з Росії, везуть на Луганськ, на Стаханів. Я повз до дороги, щоб мене просто переїхала машина, не хотів потрапляти в полон. МДБшники потім вважали, що я не міг сам дійти, думали що зі мною була ще людина. Я ліг на дорогу, йшла колона з «уралами», вони мене об`їхали. Після цього, вони мабуть повідомили комусь, приїхла машина і мене одразу забрали.

Другий раз, коли я вже лежав в реанімації, (мене привезли в лікарню, потім я відключився, через кілька днів прийшов до тями в реанімації), вони одразу мене почали допутивати, щойно відключили трубки з рота.

Вже було зрозуміло хто я, бо наступного дня вже був вибух. Все спрацювало, я підірвав російську лінію електропередач, яка йде з Росії(заклав вибухівку із відтермінованою дією, вона зірвалась на наступний день після того, як пораненого Жемчугова підібрали бойовики «ЛНР» — ред.) У нас там російській військовий аеродром, який був радянським, і військова частина, де розташовувались російські війська, окупанти. Вони здогадалися, що це зробив я, і почали допитувати, щоб дістати якусь інформацію. Питання ті самі: хто командир партизанського загону, яка чисельність партизанського загону, адреси, паролі, явки.

Мені робили кілька операцій, я був під наркозом, коли відходив після наркозу мене постійно допитували. Потім охоронець сказав, що коли я марив, поруч завжди сиділа людина і все записувала. Я перелякався, що я когось видав. Мені стало так погано через те, що я міг стати зрадником, я не знав. Я дочекався ночі і почав перекушувати трубки, крапельниці. Хотів дмухнути в трубку, щоб повітря потрапило в кров. Хотів померти. Охоронці мене побачили, зупинили. Я потім два дні буянив: бився, кричав на всю лікарню, пісні співівав, падав головою об підлогу, кричав «Пристрельте мене, я не хочу жити».

Пізніше прийшли лікарі з психічного диспансеру, почали мене чимось колоти, щоб я заспокоївся. Потім прийшов лікар і сказав: «ти все одно в лікарні, ми не дамо тобі вчинити самогубство, в нас будуть неприємності, припини це робити. Після цього я вже заспокоївся».

Як виживав в полоні

Володимир Жемчугов: Я довгий час не вірив, сподівався... В душі, звичайно, вірив, що мене не покинуть. Але вже в травні, коли до мене дійшли новини, що «ЛНР» пов’язує весь обмін з політичним блоком. Тобто, спочатку повинні пройти вибори, потім амністія, потім «всіх на всіх». Я зрозумів, що це нереально, змирився. Почав думати, як мені виживати там, почав будувати плани, як виживати в тюрмі. Просто почав жити сьогоднішнім днем.

За весь час, що я був у полоні, не скажу щодня, але щомісяця хтось приїздив і психологічно тиснув. До того ж, кожного дня охоронці тиснули. Приїздили всі ці МДБшники, журналісти, ФСБ російська. Вони ж не сховаються, в них же «масковскій говар». І запитання, які вони ставили, – зрозуміло було, що це не сфера впливу «ЛНР». До останнього намагалися тиснути. Влаштували оцей «суд», хотіли показати, що мене судять, я — ворог народу. Мене звинуватили в тому, що я агент СБУ, співробітник ГУРу (Головне управління розвідки – ред.), ЗСУ, співробітних кількох іноземних спецслужб. Чесно, я аж пишався тим, що такий Джеймс Бонд (сміється — ред.). Насправді, я просто добровільно співпрацював зі Збройними силами України. Я ж місцевий, мене там всі знали, в мене прописка, паспорт. Я просто був добровольцем, все.

Я довго не ставав на коліна. Вони мене змушували на камеру зізнаватися, стати на коліна, просити пробачення. Я відмовлявся. Ви бачили на відео допитів, мені було дуже важко, все боліло, але я продовжував називати їх окупантами, зрадниками. Я не боявся, я продовжував говорити їм це в обличчя.

Наді мною завжди була охорона, я був важливим полоненим. Вони контролювали лікарів, що вони і як роблять, щоб мене не ліквідували раптом, бо я цінний свідок. Лікарі, санітарки боялися мені щось зайве погане сказати. Більшість були хороші люди. Єдине, що я був в опіковому відділенні, там санітарки... мені довелося терпіти психологічо. Вони щовечора напивалися, приходили до мене в палату і знущалися. Охоронці просто сміялися і дивилися зі сторони. П`яні санітарки і сестра-хазяйка Лєна там була, більше за всіх знущалася. Ображали, штовхали, принижували – оце було важко.

Один лікар ставився до мене толерантно. А потім в мене спитали: «знаєш, хто тебе зараз обстежував? У цього лікара під обстрілами загинуло десять родичів, він поховав їх. А він оце приходить і тебе лікує». Ось що я міг сказати, ну війна – є війна

Я не знав, чи хтось знає в якому я стані, де я. Я розумів, що я в полоні, що в мене поранення. Я вже потім захотів видужати, думав, ну може мене врятують, вилікують. Я намагався медсестрам сказати, ми самі ж Луганські, дружина навчалася в Луганському медичному інституті, залишились друзі. Я намагався через медсестер просити знайти такого-то лікаря, знайомого дружини, щоб передали, що я тут.

Олена Жемчугова: Ні, ніхто не передавав. У перші два дні, коли я просила когось передати ліки, їх вже наступного дня взяли на допит. Після вже, коли Володя когось просив, коли прийшов до тями, ніхто вже нічого не передавав. І я нікого не просила, щоб нікого не підставляти.

Я знала, що він там, бо мені першого ж дня подзвонили звідти – з «ЛНР», сказали, що він у дуже важкому стані. І я шукала всі виходи на лікарів в реанімації, щоб дізнатись хоч трохи докладніше. Єдине, що ми намагалися передати йому якось, що ми за нього боремося. Люди все ж з особистої ініціативи намагалися туди потрапити, потрапити в палату, але його охороняли, нікого не пропускали. Вже тільки в грудні, коли призначили в «ЛНР» адвоката, почали слідство, тоді вже він щось дізнався.

Наді мною завжди була охорона, я був важливим полоненим. Вони контролювали лікарів, що вони і як роблять, щоб мене не ліквідували раптом, бо я цінний свідок

Володимир Жемчугов: В кінці листопада прийшов цей російський ФСБшник і сказав, що все, вирішили тебе обміняти, готуйся до обміну. Пройшов день, два, три, обмін не відбувся.

Олена Жемчугова: Для мене теж був шок, коли я прочитала, що із ЗСУ був пов`язаний, і партизан, і агент СБУ, і агент іноземної розвідки. Для мене це був шок. Я сказала, ну добре, російської розвідки – навряд чи, грузинської – не знаю, але теж навряд чи. Була дуже важка робота в Грузії, але щоб ще стати агентом грузинської розвідки, це нереально (сміється — ред.) Тут спрацювали патріотичні відчуття, коли почалася наша проблема на Донбасі. Все. Людина просто шукала, як допомогти, щоб він був корисним, щоб він дув корисним в тій ситуації.

Що думає робити далі

Володимир Жемчугов: Я тільки тиждень тут перебуваю. Я доброволець, я не офіційний співробітник Збройних сил, в мене немає жодних документів, які щось там підтверджують. Мене привезли в серйозну клініку, президент пообіцяв, що в мене все буде добре, мене будуть лікувати, держава про мене подбає. Це мій єдиний документ – його слова. Я в це вірю.

Травми, які я отримав, їх важко буде лікувати. Кажуть, що можливо, допоможуть з Німеччиною, чи Прибалтикою, чи США. Десь мені спробують відновити зір. Далі, на другому місці, живіт – мені робили кілька операцій, я помирав в реанімації, був перітоніт, треба все відновлювати.

Терій етап – це руки, протези. Четвертий етап – дрібниці – розірвана барабанна перетинка, нервовий стан. Якщо я закінчу це лікування, зможу нормально інтегруватися в суспільство і зможу жити не як інвалід, а як більш-менш нормальна людина, я буду продовжувати активне життя і, якщо Україні треба будуть мої сили, я їх віддам.

Олена Жемчугова: Я сподівалася, що він буде не сильно роздавленим. Коли я побачила на наступний день відео з Гремом Філіпсом, і як Володимир відповідав йому, я сказала: «Ти молодець, ти дійно герой, ти знайшов, що відповісти, знайшов правильні слова для такої людини. Він залишився таким же активним, єдине, що фізично треба видужати, головне – зір. Я дуже рада. Дуже рада, що чоловік в мене такий міцний, сильний духовно.