"Здавалося, що з ДАПу вже не вийти, але повернувся", - "кіборг" 95-ї бригади про бої за аеропорт

На сайті Главред відбувся чат із бійцем четвертої роти ІІ батальйону 95-ї аеромобільної бригади ВСУ, "кіборгом" Андрієм Лисаком (позивний "Ляля"), який був мобілізований до лав ЗСУ під час першої хвилі, та вже більш як півроку демобілізований, працює та виховує донечку — живе мирним життям. У відомому календарі волонтерської ініціативи "Повернись живим" Андрій представляв квітень, передають Патріоти України.

Спілкуючись із читачами, він розповів, коли війна на Донбасі стала для нього особистою, а не чимось абстрактним, чого найбільше бракувало нашим військовим на передовій, коли реально, хоча б на якийсь час, встановлювався режим тиші, чому, на його думку, залишили донецький аеропорт, в які моменти здавалося, що з бою не повернутися, а також що він розповідає про війну маленькій донечці. Окрім того, Андрій розповів про життя після демобілізації: чи справді в мирному житті не вистачає адреналіну, як схоплюється вночі від феєрверків, а також як тепер за звуком здатен розрізнити зброю, з якої вчаться стріляти на житомирському полігоні, що неподалік від його дому. Подаємо стенограму чату з Андрієм Лисаком.

NVSokol: Коли і як почалася ваша служба? Що стало вирішальним для того, аби піти на фронт? Адже є і такі, що шукають способів уникнути мобілізації…

Андрій Лисак: Прийшла повістка, і я пішов до військкомату. Через кілька днів нам сказали, що хто хоче, може лишатися на службі далі, хто хоче додому — може йти. Багато хто тоді повернувся до звичайного життя, а я вирішив лишитися. Тоді ще нічого не відбувалося на Донбасі, але вже в України забрали Крим. Я вирішив ще трохи побути, але так і лишився.

NVSokol: Як ваші рідні та близькі сприйняли ваше рішення піти воювати?

Андрій Лисак: Вони не знали, бо я нікому про це не казав. Я їм говорив, що перебуваю у Києві, охороняю склади. А потім вони випадково побачили мене по телевізору, а я тоді був у донецькому аеропорту. А у декого батьки взагалі не знали, що їхні сини в армії. Мої дізналися, де я, тільки через півроку, бо я ретельно це приховував. Як вони відреагували? Звісно, їм було страшно, вони обурювалися: "Що ти там робиш?" Але я рідних заспокоював, що я в тилу, далеко від лінії зіткнення. Наче повірили...

NVSokol: В який момент ця війна стала для вас не чимось абстрактним і віддаленим, а вашим особистим?

Андрій Лисак: Особистою війна для мене стала тоді, коли я вперше потрапив під кулі. Тоді було страшно. Ми тоді возили конвої за маршрутом Ізюм—Слов'янськ. Йшов конвой о третій ночі, і ми тоді потрапили в засідку. Ми їхали першими, підірвали тоді саме наш БТР.

NVSokol: Чимало ваших побратимів після дембелю повернулися служити на контракт. А як складається ваше життя після війни? Чи легко було знайти роботу? Не виникало думок піти на контрактну службу?

Андрій Лисак: До того, як піти на службу, я працював. І на моїй роботі мене чекали після демобілізації. Тож я повернувся туди.

З моїх хлопців близько п'яти осіб лишилися на контрактній службі в армії. Особисто у мене поки не було думок продовжити службу. Але якщо буде суттєве загострення ситуації, а наші хлопці зберуться разом, то я готовий знову повернутися на війну.

NVSokol: Деякі наші воїни розповідають, що війна виробила у них певні звички, яких не було в мирному довоєнному житті, і що від них важкувато було позбавлятися після демобілізації. А яких "воєнних звичок" важко було позбутися вам? Чи правда, що до тиші й спокою поза фронтом потім теж потрібно звикати, а часом не вистачає адреналіну?

Андрій Лисак: З приводу адреналіну — правда, його часом, дійсно, не вистачає. Бувало, що прокидався посеред ночі, десь о третій чи четвертій, не міг заснути, тому що спокійно і незвично. Також буває, що бахкають салюти, то я схоплююся і дивлюся, що відбувається, чи не почалися обстріли. Я живу в Житомирі, і недалеко від дому знаходиться полігон, де йдуть навчання. Тож я за звуком розрізняю, з чого там стріляють.

Karambol: Бывали ли такие бои, обстрелы, когда казалось, что оттуда не выйти?

Андрій Лисак: Так, бувало. Наприклад, в аеропорту здавалося, що вже все... Молився. Але — повернувся, нічого страшного.

OksanaKsiu: Особисто вас що найбільше що найбільше вразило в зоні АТО? Який урок (чи висновок) ви винесли з побаченого й пережитого?

Андрій Лисак: Урок? Я переконався, що тим, хто там перебуває пліч-о-пліч, необхідно бути дружними.

OksanaKsiu: Який період того року, що ви пробули на війні, для вас особисто був найскладнішим і чому?

Андрій Лисак: Найскладнішим було сумувати за донечкою, дружиною, матір'ю. Це найскладніше, коли знаходишся там...

Kuzia: Андрей! Как к вам, к украинским военным, относились местные жители? Часто ли встречались верящие в "карателей", "бандеровцев", "хунту"?

Андрій Лисак: 50/50 — були такі, що ставилися до нас добре, а були — що дулі тикали.

Kuzia: Чего больше всего не хватало на фронте: техники, оружия, людей, экипировки, медикаментов, мудрых командиров? А чего — из чисто простых человеческих и бытовых вещей — не хватало лично вам?

Андрій Лисак: Дуже не вистачало нової техніки. Старої — було достатньо, але ви ж самі розумієте, що її запас міцності колись закінчується. Тож найгостріша потреба була в новій техніці, а все інше було. Чого з побутових речей не вистачало? Навіть не знаю. Особисто мені вистачало всього.

Terri: Вам наверняка не раз приходилось видеть боль и гибель сослуживцев. Сейчас, вернувшись назад в мирную жизнь, увидев то, как действует наше командование и власть, никогда не возникает сомнение — а ради чего, собственно, они отдали свою жизнь или здоровье?

Андрій Лисак: Чесно кажучи, інколи виникає питання — за що там стояли, навіщо. Та й зараз — навіщо, заради чого там стоять хлопці... Й не просто стоять, а гинуть. Гинуть за Україну.

Особисто мене мотивувала моя маленька дитина, якій чотири роки, і я хочу, щоб вона жила найкращим життям. Це мені допомагало.

Yuriy_V.: Як би ви оцінили підготовку бойовиків, сепаратистів? Наскільки сильним противником вони є?

Андрій Лисак: Я б не назвав їх сильним противником. Звичайні люди, такі самі, як ми. Російських військових я теж бачив, але спілкуватися з ними не доводилося. На щастя.

Ivann: Андрію, чи завжди під час операцій вчасно надходили дійсно потрібні і ефективні накази від командування, чи інколи не вдавалося досягти більшого успіху саме через відсутність потрібних наказів та розуміння ситуації у "верхах"?

Андрій Лисак: У нас був просто чудовий командир: йому спускався наказ "згори", а ми робили те саме, але зовсім іншим шляхом. Наприклад, наказували дістатися до якогось місця однією дорогою, а ми рухалися іншою, і виконували завдання нормально. Тобто ми досягали результату, але зовсім не так, як говорило командування.

Ivann: Ви вірите в те, що можна навести лад і повернути мир на Донбас виключно шляхом мирних переговорів (мінських чи якихось інших), чи зараз має говорити виключно зброя?

Андрій Лисак: Повернути мир шляхом виключно переговорів — ні, думаю, ні. Хоча, звісно, хотілося б, аби все мирно скінчилося на Донбасі. Але навряд чи так буде. "Та" сторона не хоче мирно все скінчити. Тільки бої зможуть вирішити справу.

Ivann: У вас ніколи не виникає враження, що хтось навмисно затягує цю війну, причому з нашого боку, у керівних ланках?

Андрій Лисак: Трохи виникає. Наче і перемир'я, але все одно так само по нас стріляють, а у нас нічого не роблять, і хлопці там просто сидять на одному місці, не маючи дозволу йти вперед. Жодна домовленість про перемир'я не виконувалася, жодного разу. Перемир'я дійсно починалося тоді, коли сепаратисти виходили на зв'язок по рації і казали: "Все, перемир'я". Ось тоді справді припинялися обстріли, щоправда, ненадовго.

Tarass: В чем заключались ваши функции во время защиты донецкого аэропорта? Приходилось ли вам сталкиваться лицом к лицу с противником, как это было?

Андрій Лисак: Я їздив до аеропорту, возив хлопцям їжу, продукти, забирав звідти поранених. Тобто катався за маршрутом Піски—донецький аеропорт, туди-назад, туди-назад... В аеропорт просто не можливо було заїхати без обстрілу, тільки під вогнем можна було туди дістатися.

Tarass: Как вы считаете, был ли шанс удержать аэропорт? И надо ли было дальше за него бороться? Что, по-вашему, стало главной причиной отхода оттуда?

Андрій Лисак: Аеропорт ми тримали довго. Хоча в якийсь момент нам казали: "Хлопці, завтра-післязавтра ми вас звідти вивозимо. Готуйтеся — будемо вивозити". Але ніхто так цього і не робив, тож ми стояли. Ми бачили, що від аеропорту там вже нічого не лишалося, тільки голі стіні. Ми навіть пісок возили туди хлопцям на БТРах, аби їм хоча б було за чим ховатися. А чи варто було за нього боротися? Ну як, це ж все — українське, тож потрібно було боронити. Чому звідти відійшли? Бо його цілком оточили, і вже зовсім не лишалося можливості прориватися туди. Адже ми і до того заїжджали туди з трудом, під обстрілами.

Tarass: Не мешала ли "киборгам" та шумиха, которую развернула пресса вокруг ДАПа, превратив его в символ, в цитадель, которую просто нельзя было оставить, и которая находилась под постоянным пристальным вниманием и общественности, и журналистов? Не мешало ли это?

Андрій Лисак: У нас там телевізорів не було, тож ми навіть не знали, що ми — "кіборги". :)

Dinka: Що ви розповідаєте про війну своїй маленькій донечці?

Андрій Лисак: Нічого. Вона ще маленька, лише чотири рочки. Що їй пояснювати? Тата не було вдома рік, та й усе. Поїхав просто далеко, гроші заробляв на її іграшки. Як вона зустріла після перерви? Спочатку, коли я приїхав дуже рано вранці, злякалася, а потім — нормально, вже в обід вона бігала зі мною разом.

Dinka: Ви відчули, що таке слава після календаря "Повернись живим"? Багато було охочих дівчат потоваришувати з "кіборгом"?)

Андрій Лисак: Ні!:) Ні, у мене є дружина. Тож нічого такого не було. Я потім поголився, і мене ніхто ніде не впізнавав. :)

Alrom: Андрію, ви рік перебували в зоні бойових дій, бачили реальні настрої мешканців Донбасу, їх налаштування по відношенню до України. Скажіть відверто, чи не зникло після цього бажання відвойовувати цю територію, цих людей?

Андрій Лисак: Не розумію, як можна казати, що "Донбас слід відпустити". Як це, навіщо? А якщо хтось скаже "відпустити Житомир", то що, хіба Україна повинна одразу його "відпускати"? Україна — одна нація, і вона має бути об'єднана, цілісна.

Прапор Валерий: Согласно Минским договоренностям, существуют ограничения на виды оружия, применяемые сторонами конфликта на Донбассе. Не сочтите, пожалуйста, мой вопрос насмешкой, но не будет ли логичным, если конфликтующие стороны будут воевать исключительно холодным оружием, как в средние века? Тем более, что и казаки там воюют.

Андрій Лисак: Ми-то виконуємо Мінські домовленості і відводимо техніку на обумовлену відстань, а противник же нічого не відводить. Так, ми можемо боротися холодною зброєю, але нехай же і бойовики будуть без танків і автоматів.

Cfyz: Уклін вам і повага! На жаль, питання є, і, може, воно провокативне. Що ви відчуваєте, коли краща молодь України гине на Донбасі, а оточення президента та прем'єра збагачується на корумпованих схемах? Та сам президент не гребує за кошт держави підвищити особисті статки. Вам — всього найкращого.

Андрій Лисак: Навіть не знаю. Особисто я нормально ставлюся до Порошенка: він наче не зробив нічого поганого, але, правда, і нічого доброго. Він прийшов до влади в час, коли йде війна. Будь-хто, хто б не обійняв посаду глави держави в такі часи, був би поганим...

Andrew Yashchuk: Багато говорять, що на війні заробляють гроші з обох боків, тобто вона комусь вигідна і в Україні, і в Росії. Як із цим боротися?

Андрій Лисак: Я — не політик, я не знаю.

Леонид Сорока: Уважение, низкий поклон и благодарность Вам и побратимам! А вопросы… Не вам их хочется задать.

Pangelina: Дякуємо, що ви є!