"Знаєте, що є найстрашнішим для солдата, який воює за свою країну? Якщо його загибель у бою стає непоміченою", - блогер

"Знаєте, що є найстрашнішим для солдата, який воює за свою країну? Якщо його загибель у бою стає непоміченою", - пише Ян Осока у своєму блозі на censor.net.ua, повідомляють Патріоти України, і продовжує:

"Коли він проходить по зведеннях знеособленим повідомленням: "за минулу добу загинув один військовослужбовець". Коли люди готуються до свят, готуючи вишукані страви та прикрашаючи ялинки, так і не дізнавшись ім'я одного з тих, чия кров розфарбувала червоним холодну землю передової.

Йому випала трагічна доля віддати своє життя. І тепер тільки нам вирішувати, чи спіткає його найстрашніше.

Андрій Віталійович Товкач народився 03.04.1978 року на Півночі Росії. У малому віці разом із родиною переїхав до України, до селища міського типу Широке Дніпропетровської області.

Закінчивши Широківську школу №1, вступив до професійно - технічного училища, у якому отримав фах "тракторист".

Він дуже полюбляв читати, займався цією справою постійно, вважаючи їжу для розуму найкоротшим шляхом для самовдосконалення та інтелектуального розвитку.

Був призваний за мобілізацією у 2015 році. Службу проходив у 1-му протитанково - артилерійському дивізіоні 93-ї окремої механізованої бригади.

Після демобілізації працював у Дніпрі, але одного дня вирішив знову йти до лав армії. А це була людина, яка майже ніколи не змінювала своїх рішень, та не відступала від досягнення мети, тому, незважаючи на усі вмовляння та поради цього не робити, він її досяг, та влітку 2017 року підписав із ЗСУ контракт.

Старший солдат, гранатоментник парашутно - десантного батальйону 25-ї окремої повітряно - десантної бригади.

Загинув 26 грудня у зоні відповідальності окремої тактичної групи "Донецьк" внаслідок кульового поранення, завданого ворожим снайпером.

Похований 29 грудня у Широкому, біля могили своєї матері. У нього залишились батько, брат, сестра, цивільна дружина та дві доньки.

Ніякі свята не в змозі вберегти наших солдат від ризику загинути. Ніякі обставини не можуть служити виправданнями для втрати пам'яті про тих, хто не дожив.

У смерті немає вихідних, у смерті є тонка жіноча долоня, яка час від часу тягне за собою молодих та повних сил чоловіків до небесних батальйонів. А тим, хто залишився на землі, тим, хто має серце, залишається дякувати загиблим, не дивлячись на червоні дні календаря.

Я дякую тобі, мій незнайомий солдате. Відпочивай, ти не будеш забутим".