1. Мамині цукрові буряки

ДО ВСІХ, ХТО РОДОМ ІЗ БУРЯКІВНИЧОГО СЕЛА

Написав я, друзі, від себе і від вас листа нинішньому керівнику Мінагрополітики, власне, тим, хто залишився в тому міністерстві на Хрещатику, котре геть усе вже обікрали, перекрали ділки при владі, від котрого залишилися тільки шматочки і шнурочки, а той, хто у тому відомстві верховодить під статтями серйозного крадійства вже давненько ходить. Нещодавно самого міністра взяли під білі ручки, припровадили до темниці. Кажуть, помаленьку викупається. Чи не краще було б уже геть розпустити таку структуру, через її підвищену… злодійську привабність. А то й мені довелося, гидко кривлячись, серйозного листа писати на їхні адреси писати… Тьху, щезни!

А вони, ці вимазані корупційним дьогтем персонажі, наче й не про них крадійські оповідки народ спересердя складає, на конкретні ділові пропозиції надуваються в цьому відомстві як жаби на гадюки, і далі чванливо вдають із себе високих державних діячів, удатно затуляються статтями Конституції. Це ви конкретно побачите завтра, коли я вам продемонструю відповідь Мінагрополітики за підписом першого заступника Міністра пана Тараса Висоцького.

Отож, читай мій логічний посил владі, особисто виконуючому обов`язки Міністра АПК пану Висоцькому.

Вельмишановний, Тарасе Миколайовичу !

Пишу вам цього листа я — журналіст исьменник Олександр Горобець, автор тисячі статей у пресі, багатьох прозових творів про наше рідне село, історію та розвиток АПК України. Я тривалий час працював членом редколегії і завідуючим відділом сільського господарства газети «Сільські вісті», понад десять років (1991 — 2001 рр.) головним редактором газети «Правда України». На час моєї служби в цих відомих центральних виданнях тираж їх складав рекордні числа: «Сільські вісті» за часів СРСР виходили накладом 2,5 мільйона примірників щоденно, що означало: газету щодоби читало 10 мільйонів осіб: (є правило обчислення читачів періодики, відповідно до якого, якщо газету передплачує сім’я, то її читає четверо осіб (2,5 х 4 = 10 000 000) (!), а редагована мною в пору відновлення Незалежності «Правда України» щоденно друкувалася накладом понад 700 000 екземплярів, що було найбільш масово в Україні, і вперше мною очолюване видання перевершила всі показники навіть «Сільських вістей». Ми тоді за півтора місяці спалювали в середньому ешелон газетного паперу!

Ось на цих лаврах, власне, і спочиваю на заслуженій пенсії, згадуючи ці дані в своїх виступах лише перед студентами факультетів журналісти України. Ще мене болить, тривожить одна тема, котра, вважаю, є й понині актуальною і злободенною для очолюваної вами галузі.

Моя мати, Ликерія Феофанівна Горобець, народилася 1917 року в селі Джурин на Вінниччині. З 1930 року — член буряківничої ланки місцевого колгоспу (уточню — з 13 дівчачих літ!). У 30-их, 40-их, 50-их роках була беззмінною колгоспною ланковою. Я народився в останній день осені 1949 року, все життя, скільки пам’ятаю свою милу неньку, все вона босоніж, у благенькій біленькій хустинці, в легеньких платтячках, із беззмінною сапою в руках, котру майже щоранку гострив безвідмовний батько, клопоталася про свої бурякові плантації. Щоб вчасно сформувати густоту рослин у рядках, просапати їх, підгорнути. А як прийде осінь, обов’язково ж з дощами, ранніми заморозками, навіть снігами: вирвати фактично вручну, очистити ті прокляті зовсім не солодкі корені, доставити на переробне підприємство.Яка ж то була сліпа, рабська, каторжна покірлива робота. Основана на митарстві й принуці, позаяк усі особи жіночої статі, які народжувалися та виростали в сільській місцевості тієї пори тут же записувались до числа невільниць, котрі мали назавжди поповнити ряди заручниць колгоспного ладу. Їм світило лише одне: з ранньої весни до зимових заметілей гибіти в полі.

Єдина механізація вирощування цукрових буряків тієї пори полягала тоді в допотопному тракторі «Універсал», який трьома культиваторами-лемешами підорював листаті корені. Як правило, завжди в набридливій осінній багнюці. І ось цим бідовим жіночкам, членам буряківничих ланок, належало, буквально надриваючись, кожен корінь, щедро заліплений болотом, брати за буйного чуба і з раннього ранку до пізньої ночі зносити на купи. Потім сідати верхи на ті мокрі гори врожаю, постеливши під себе в кращому разі полотняний мішечок, очищати корені від гички та багнюки. Вантажити вручну на авто, доставляти на кагатне поле цукрового заводу.

Скільки тих бідних, спрацьованих жіночок дочасно зійшли в могили, не витримавши рабських навантажень праці у буряківничих ланках, скільки з них скалічіло від непосильної вічної нужденної праці у полі. Котра, до речі, фактично майже не оплачувалася. Я пам’ятаю, що коли став підростати, у кінці року ходив із матір’ю на так званий розрахунок ланки. Я із тих зборів буряківниць, де сірниковими коробками ділили білий солодкий заробіток, приносив додому на спині склецок (білу полотняну торбу) заробленого нею продукту за рік на буряках — не більше двох пудів (себто, в межах 32 кілограмів) цукру. Рабська праця по-рабськи й оцінювалася!

Держава страшенно завинила перед цими нещасними людьми — членами буряківничих ланок, перед колишніми колгоспницями, володарями бурякових плантацій. Ніхто з вождів держави, насамперед керівників МінАПК жодного разу за всю історію вирощування складної технічної культури цукрових буряків ніколи не вибачився перед цими нещасними людьми. Ніколи по-справжньому не вшанували їхню непосильну, рабську, мученицьку роботу. Бо скажіть, будь ласка, пане керівник галузі АПК, де в Україні є хоч один пам’ятник, постамент трудівниці-буряківниці, невсипущій колгоспній ланковій із сапкою в руках. Насамперед, звісно ж, таки на Вінниччині, котра вважалася десятиліттями так званим «цукровим Донбасом». І там ніхто не здогадався про таке…

Не напружуйте пам’ять, не колошкайте зайве клерків — не знайдуть такого прикладу: його немає!

Я, власне, й пишу тому ці колючі, болючі, прісні рядки, що пройде ще три, п'ять, сім, щонайбільше, нехай — десять років, як усі геть забудуть про те, як фактично щорічно десятиліттями помирала на цукрових буряках частина працездатних сільських громадян України, де весь урожай солодких коренів (яка ж несправедлива назва цього продукту!) виносилася на бідових жіночих руках. У яких від напруги буквально рвалися жили. І боюсь, що після цього ніхто ніколи більше не згадає, як Україна прийшла до такого нинішнього «солодкого життя», коли села стоять пустками як кладовища.

Власне, Тарасе Миколайовичу, я закликаю вас, як нинішнього молодого керівника галузі АПК сповнити свій людський, громадянський обов’язок — віддати данину поваги нашим старшим поколінням, славним буряківницям. А це означає: давайте спільними зусиллями поставимо в одному з найбільш бурякосіючих регіонів України, в моєму рідному селі Джурин Жмеринського району Вінниччини, наприклад, на високому подільському пагорбі біля сільської церкви пам’ятний знак, святу пошану нашим матерям і сестрам за їхню благородну, довголітню працю на бурякових плантаціях. Місце там фактично приготовлено для такого постаменту, постарався колишній беззмінний голова місцевого колгоспу, нинішній керівник міцного фермерського господарства Сергій Олексійович Яковишин. Виготовлено й ескіз такого пошанування (додається). Виконав його знаний на Поділлі художник, скульптор Микола Миколайович Крижанівський, який мешкає в селі Сліди Могилів-Подільського району Вінниччини. Приблизні підрахунки показали, що на все – про все треба затратити в межах 90-100 тисяч гривень (фактично дві з хвостиком тисячі умовних одиниць).

Чесно кажучи, не так уже й багато. Їх можна й назбирати, пустивши капелюха по колу. Але не хочеться ображати рідну державу. Можливо, вона хоч би раз єдиний за життя з пошаною згадала б про своїх покійних уже рабинь-буряківниць із вічними сапками у руках. Тому зроблю все необхідне для того, щоб усі погляди українців повернулися до вас, пане виконуючий обов’язки Міністра АПК: створіть нарешті, будь ласка, спеціальну комісію в галузі з вшанування праці матерів наших буряківниць. Залучіть до неї активних, авторитетних людей, не пустомель, не словесних баламутів. Зберіть таку комісію у себе, ми з односельчанами принесемо, покажемо проект робіт. Готові до порад, побажань, удосконалень ескізу заради, сказати б, загального добра.

Усі ці люди давно згибіли в нужденній праці на колгоспних цукрових буряках і ніде в Україні ніхто їм за ту каторжну працю не сказав ніколи ні словаподяки, пошани, не поставив пам'ятного знаку на їх честь. Нинішні ж вожді-правителі, здебільшого всі майже, імениті крадії та хабарники з усіх сил відбиваються від необхідності спорудити в Україні пам'ятник українській трудівниці-буряківниці. Завтра ви прочитаєте, що написав пан Т. Висоцькицй, виконуючий обов'язки Міністра АПК на цього мого листа...

Гадаю, що найкраще було б для справи, якби таку комісію Мінагрополітики[H1] України і сельчан очолив академік УНААН, директор НДІ енергетичних культур і цукрових буряків В.В. Роїк та один із ваших заступників.

Хотілося б, вельмишановний Тарасе Миколайовичу, щоб за вашого сприяння, як нинішнього активного керівника галузі наша народна ініціатива достойно і навіки вшанувати пам’ять колишніх стражденних жінок-буряківниць встановленням скромного постамента колгоспній ланковій знайшла схвалення і підтримку з боку численних структур АПК, різноманітних фондів, фундацій, асоціацій, ліг і т.п., які, власне, десятиліттями сито годуються з дорідного агропирога. Нехай вони зроблять свій скромний внесок у пам'ять поколінь українців – стражденних жінок буряківниць.

Іншими словами, наші трудівники у Джурині очікують практичної, насамперед фінансової підтримки для виготовлення постаменту колгоспної ланкової. Рідна наша Україна, в особі представників Мінагрополітики, супутних із ним органів державної влади, представників аграрної науки, різноманітних фондів, резервів, асоціацій типу «Укрцукор». торговців цукру на зразок «Укрпромінвест-Агро» та інші подібні структури, які живляться при міністерстві, при «солодкій галузі» заборгували величезні кошти пам’яті нашим матерям-буряківницям, котрі, переконливо просимо, нехай би мізерною дещицею повернули на спорудження пам’ятного знаку у славу колгоспних трудівниць. Із цією метою, вас особисто, пане Висоцький, джуринські селяни щиро запросять у гості на відкриття пам'ятного постаменту. Назвуть вас Батьком цього найбажанішого п’єдесталу, який уособлюватиме пам’ять багатьох поколінь українців, котрі немилосердно трудилися заради зміцнення економіки села і ніхто їм досі доброго слова не сказав навзаєм. Варто, мабуть, і владі розпочати виправлятися, спокутувати гріхи. Загалом, увіковічення пам’яті колгоспної ланкової може стати справжнім промінцем сонця у череді наших нинішніх невеселих і похмурих буднів, якщо на високому подільському пагорбі, під яскравими сонячними променями багатого Поділля, виросте такий п’єдестал.

Сподіваємося на ваше розуміння, підтримку благородної ідеї, активні дії щодо наповнення гаманця майбутнього будівельного майданчика…

Прошу ці скромні рядки мого послання розцінити не як поради стороннього. Не як настанови, канонзуй старшої за віком людини[H2] , а як побажання добра і нових гараздів від колишнього доброго помічника моєї матері колгоспної ланкової, яка провела на цукрових плантаціях ледве не пів віку.

Щиро,

Олександр Горобець, Заслужений журналіст України, член Національної спілки письменників України.

E-mail 33re@i.ua

5 серпня 2024 року.

Додаток:

Ескіз пам’ятника колгоспній ланковій, котрий готовий виготовити і встановити на окраїні Джурина Жмеринського району Вінницької області скульптор Микола Крижанівський.

Пані й панове! Приєднуйтесь до народної ініціативи. Насамперед своїми донатами, якщо вас, як і нас немилосердно болить «солодка проблема» гіркого, скорботного нашого понівеченого села. Всі ваші трудові копійки будуть вписані до книги пам’яті спорудження постаменту матері-буряківниці, матері-трудівниці, не скупіться: Картка ПриватБанку № 4149 6293 8879 0933.