Анкоридж нагадував Ялту хіба що тим, що це була зустріч людей, які не розуміють і не люблять Європу, - Портников

"Напередодні зустрічі Дональда Трампа і Владіміра Путіна на Алясці багато хто називав її "новою Ялтою" і передрікав новий поділ Європи між Вашингтоном й Москвою. Мене ці прогнози дивували", - пише оглядач Віталій Портников у своїй колонці, передають Патріоти України, та продовжує:

"Під час конференції в Ялті війська союзників знаходилися на території Європи й тому могли без особливих проблем ділити старий континент на сфери впливу. А тепер максимум того, що можуть Трамп і Путін, – то це "ділити" окуповані українські території (та й те не можуть). Тож це зовсім не Ялта.

Після Другої світової війни відомий польський публіцист Єжи Стемповський з гіркотою зазначав, що долю континенту визначили держави поза континентом. Стемповський мав рацію. Сполучені Штати знаходяться за "чудовим океаном". Велика Британія – зрештою, острів, на той час зосереджений головним чином на своїх неєвропейських володіннях. А Росія – континентальна периферія, яка у будь-який момент може повернутися обличчям до Азії.

З цієї точки зору Анкоридж нагадував Ялту хіба що тим, що це була зустріч людей, які не розуміють і не люблять Європу, хоча самі щиро впевнені у такому розумінні. Зрештою, байдужість до Європи продиктована самою культурою і традицією американської політики. Першим американським президентом, хто спробував цю традицію змінити, був Вудро Вільсон. Президент часів Першої світової, він усвідомив, що безпека Америки невіддільна від безпеки Європи – але зазнав повної поразки. Усі його наступники обіцяли не продовжувати політику Вільсона – і Франклін Рузвельт також. Союзником Європи у Другій світовій Рузвельт став не стільки з переконань, скільки з необхідності, проте континент продовжував залишатися для нього пирогом, який можна й розрізати на шматки разом зі Сталіним – і також не стільки з бажання, скільки з необхідності.

Так що президентом, який усвідомив, що без підтримки Європи (принаймні тієї її частини, яка залишилася поза радянською сферою контролю) не обійтися, був уже не Рузвельт, а Трумен. Але при цьому американський ізоляціонізм і нерозуміння Європи нікуди не ділися. Американці дійсно щиро не розуміють, якими мотивами керуються європейці. І поділяються не на тих, хто Європу розуміє і не розуміє, а на тих, хто Європу любить чи ні. Колись цю відмінність зрозумів і зміг втілити у своїй творчості класик водночас британської та американської літератури Генрі Джеймс. Але Джеймс був американцем, що бажав стати британцем. Його американські герої, може, наївні й провінційні, але вони люблять Європу, хоча не завжди поділяють європейське ставлення до життя.

А Трамп Європу дійсно не любить. Його можна зрозуміти. Трамп – людина, яка керується виключно інтересами вигоди власної (ну, і державної – в тому розумінні, що американська держава – це він). Єдина Європа – значно складніший економічний партнер, ніж роз’єднані європейські держави. Бо кожній окремій державі Америка може диктувати свої умови, а от із Європейським Союзом доводиться домовлятися.

Як це може не дратувати? Саме тому Трамп завжди був впевненим прихильником розвалу Євросоюзу і підтримував вихід з нього Великої Британії.

І в цьому Трамп досить схожий на Путіна. Російського президента також завжди дратував Європейський Союз – і саме тим, що на кожну окремо європейську державу Москві набагато легше вплинути, ніж на об’єднану Європу. Тому і Трамп, і Путін проєкт об’єднаної Європи вважають однією зі своїх головних проблем. Але і поділити Європу між собою вони тепер також не можуть. Російські війська застрягли в Україні. Американці знаходяться в Європі як союзники, а не як окупанти. І самі європейці роблять все можливе, щоб їх на континенті утримати. Бо ці війська можуть захистити від потенційної агресії, але не мають можливості втручатися у політичне життя.

Тому на прикладі Аляски можна зрозуміти, якого прогресу досягли європейські країни у повоєнний час. Після Другої світової їм просто довелося погодитись із вердиктом переможців. А тепер ані Трамп, ані Путін не можуть навʼязати їм свою волю. Ба більше, вони й домовитися між собою щодо Європи не можуть саме тому, що не здатні навʼязати свої рішення іншим. І так, Європа більше не американський пиріг. І не російський".