Чотири роки тому світ упевнився, що напис "Діти" не допоможе. Ну, упевнився. І що? Хто взяв "Оскара"? - волонтерка

"Я бачила транспорт із написом "Діти" у 2015-му. Я бачила його розбитим. Я бачила згорілі машини на узбіччях. Згоріли не вщент, із бічних дзеркал (їхніх залишків) звисали покриті сажою білі полотнища. Рушники, рвані простирадла – що знайшли перед виїздом. Знак, що в машині цивільні", - пише волонтерка Діана Макарова на своїй сторінці в соцмережі "Фейсбук", передають Патріоти України, та продовжує:

"Я заходила в автобуси, заповнені евакуйованими людьми. Вони питалися з надією:

– Дорога не обстрілюється?

Я не могла сказати їм неправду. Я казала:

– Обстрілюється. Моліться, люди.

Ми не вішали простирадл, ми знали, що це не допоможе.

Ми не писали великими літерами на бортах "Діти", тоді ми вже знали, що не допоможе.

Я бачила, як вносять до бомбосховища дітей, тримаючи їх у руках, у зубах, аби взяти із собою якомога більше – між обстрілами транспорту, у якому – вороги точно знали! – були діти.

Я знаю, як падали дорослі на дітей, аби прикрити їх собою під обстрілами.

Усе це було давно, на початку нашої довгої війни. Ми знали, що для наших ворогів навіть немовлята – вороги, яких вони мріють знищити.

Чотири роки тому весь світ мав змогу впевнитися, що напис "Діти" – напис, видимий із літака, – не допоможе.

Ну, упевнився світ. І що, і що?

Та он сходіть подивіться, хто взяв "Оскара" за документалку цього року. Чи хто поїхав на параолімпіаду. Чи хто танцює балет чи співає оперу в Європі.

Ті, у кого крапає кров із рук.

Кров тих маріупольських дітей. Та їхніх мам і бабусь.

На сьогодні вважається, що від влучання бомби в Маріупольський драмтеатр загинуло 600 людей. Ще 400, кажуть, отримали поранення.

Хто знає їхні імена?

Коли їх можна буде взнати?

Невідомо.

Знати їхні імена важливо. Але ще важливо – знати, хто був той льотчик, що скинув бомбу на драмтеатр. На напис "Діти". Видимий із літака.

Це дуже важливо – знати ім'я. Адресу. Й імена членів його сім'ї.

Імена членів його сім'ї потрібні не для того, щоб зробити з ними те, що зробив таточко, син, брат. А для того, аби вони знали, що він зробив.

Утім, це так наївно. Бо вони, можливо, знають. І пишаються цим.

Тут, розумієте, у чому річ. Ця дитяча кров капає з рук кожного з них. Кожного громадянина тієї країни.

До сьомого коліна. А далі – видно буде".