10 вересня виповнюється 132 роки від дня народження Олександра Довженка. А 2026-го минає сто років від початку його роботи в кіно. До «Звенигори», «Арсеналу» і «Землі» була дитяча комедія про піонера, який шукає пригод, і 25-хвилинна «Ягідка кохання» — про перукаря, який намагався позбутися власного немовляти.
Розповідаємо, з чого насправді починав Олександр Довженко в кіно, чому планував стати комедіографом і як його перший фільм опинився серед десятків утрачених стрічок ВУФКУ.
Перукар Жан Ковбасюк дізнається, що став батьком. Дитина руйнує його плани, тому герой вирішує її комусь підкинути. Ситуація змінюється, коли перукар довідується, що на дитину можна отримати матеріальну допомогу: тепер він уже сам кидається шукати немовля.
Так виглядає сюжет «Ягідки кохання» — найбільш раннього фільму Довженка, який зберігся повністю. Стрічку зняли 1926 року на Другій кінофабриці ВУФКУ в Ялті. Всеукраїнське фотокіноуправління (ВУФКУ) — державна структура, що в 1920-х керувала в радянській Україні і кіновиробництвом, і прокатом, і кінопресою.
Фільм складався з двох частин і тривав близько 25 хвилин. У прокаті траплялися й інші назви — «Перукар Жан Ковбасюк» та «Одруження Капки».
Головну роль зіграв актор театру «Березіль» Мар’ян Крушельницький, прикажчика в крамниці ляльок — Дмитро Капка, а за камерою працювали Йозеф Рона та Данило Демуцький. Згодом Демуцький зніме з Довженком «Арсенал», «Землю» та «Івана».
На той момент 31-річний Довженко мав за плечима вчителювання, роки революції, дипломатичну службу й кілька років у харківському мистецькому середовищі, де малював карикатури для газети «Вісті ВУЦВК» і підписував їх псевдонімом «Сашко». Від 1925 року він працював і для ВУФКУ — але як художник: створював кіноплакати та перекладав українською титри іноземних стрічок.
У Харкові Довженко увійшов до ВАПЛІТЕ — літературного об’єднання, до якого належали Микола Хвильовий, Павло Тичина, Микола Бажан, а згодом Микола Куліш, Юрій Яновський та інші. В автобіографії 1939 року, написаній уже в умовах масових репресій, Довженко дистанціювався від ВАПЛІТЕ й різко оцінював частину свого колишнього харківського середовища.
Першою кінороботою Довженка, однак, була не «Ягідка кохання», а «Вася-реформатор». Сценарій написав сам Довженко, постановку почав Фавст Лопатинський — режисер і актор «Березоля», відомий любов’ю до гротеску й трюків. Довженка викликали з Харкова до Одеси, коли робота над картиною вже тривала.
20 червня 1926 року Довженко повідомляв, що терміново вирушає на кінофабрику, бо вважає екранізацію свого сценарію невдалою. На той момент відзняли приблизно три чверті матеріалу. Лопатинському завершити картину не дали — доробляти її взявся автор сценарію разом з операторами Йозефом Роною та Данилом Демуцьким.
Робота йшла важко: Довженко встиг посваритися навіть із досвідченим Роною. У каталозі ВУФКУ режисерами картини нині вказані Фавст Лопатинський та Олександр Довженко.
Ще 1926 року журнал ВУФКУ «Кіно» надрукував фотоколаж із «Васі-реформатора» з підписом «Сценарій та постановка худ. Довженка». Для 31-річного художника, який лише починав працювати в режисурі, це була помітна зміна статусу.
Історія «Васі-реформатора» важлива не тільки для біографії Довженка. Вона показує масштаб втрат українського кіно 1920-х. За даними Довженко-Центру, ВУФКУ за неповні дев’ять років випустило понад 140 ігрових фільмів, і близько 60 із них нині вважаються повністю втраченими. Частина інших збереглася лише фрагментарно.
Після «Ягідки кохання» Довженко планував серію коротких фільмів зі сталим героєм, образ якого створював для актора Дмитра Капки. За принципом популярних тоді серій Макса Ліндера та Чарлі Чапліна персонаж мав переходити з однієї історії в іншу. У планах були, зокрема, «Капка в армії» та «Капка на заводі», але ці стрічки так і не зняли.
Серед інших нереалізованих задумів були сатира «Цар» про Миколу II, «Батьківщина» про євреїв у Палестині та «Загублений Чаплін» — історія про Чарлі Чапліна на безлюдному острові. На початку 1930-х Довженко навіть розглядав можливість запропонувати цей сценарій самому Чапліну.
Після несхвальних відгуків на «Ягідку кохання» становище Довженка на студії залишалося непевним. Директор Одеської кінофабрики Павло Нечеса дав режисерові ще один шанс — поставити «Сумку дипкур’єра». У спогадах збереглася умова цієї розмови: якщо новий фільм не вийде, Довженкові доведеться залишити фабрику.
До роботи в кіно Довженко встиг попрацювати у Варшаві та Берліні, а після повернення в Україну влітку 1923 року Наркомат закордонних справ запропонував йому поїхати дипломатичним кур’єром до Кабула. Він не поїхав через родинні обставини.
Через кілька років режисер зняв «Сумку дипкур’єра» — пригодницьку картину, сюжет якої був навіяний реальним нападом на радянських дипломатичних кур’єрів. 5 лютого 1926 року в потязі Москва—Рига на території Латвії озброєні нападники атакували Теодора Нетте та Іоганна Махмасталя, які перевозили дипломатичну пошту. У вагоні почалася перестрілка: Нетте загинув, Махмасталь дістав тяжкі поранення.
У цій же стрічці Довженко зіграв кочегара. Це єдина акторська поява режисера у власному фільмі. «Сумка дипкур’єра» стала й першою повнометражною картиною, яку він поставив самостійно, але і вона дійшла до нас не повністю: із семи частин збереглися п’ять.
Роботу над «Землею» Довженко почав у травні 1929 року. Основні зйомки відбувалися влітку в селі Яреськи на Полтавщині, де він раніше знімав «Звенигору»; у вересні група повернулася до Києва й дознімала епізоди в районі Голосієва та Китаєва, була й експедиція до Сухумі.
Оператором знову був Данило Демуцький. «Землю» задумували як перший український звуковий фільм, але вийшла вона німою — і стала останньою німою стрічкою режисера та останнім фільмом Довженка, створеним у системі ВУФКУ.
В основі сюжету — колективізація українського села. Молодий комуніст Василь привозить трактор, селяни переорюють межі приватних земель, після чого героя вбиває син куркуля. Але значна частина фільму побудована не на політичних дискусіях, а на побутових сценах, великих планах людей, роботі в полі, смерті старого селянина та похороні Василя.
Перед виходом на екран «Земля» пройшла 32 офіційні та приватні перегляди, а з фільму вирізали частину сцен. 8 квітня 1930 року стрічка вийшла в київський прокат, а вже 17-го її зняли з екранів — фільм критикували за «біологізм» і «натуралізм», зокрема через увагу до людського тіла, природи та сільського побуту. Одним із небагатьох, хто публічно став на захист картини, був Микола Бажан.
4 квітня 1930 року «Известия» надрукували віршований фейлетон Дем’яна Бєдного «Філософи», у якому він назвав «Землю» «куркульською кінокартиною» і звинуватив Довженка в ідеалізації українського села. Пізніше режисер згадував, що був настільки вражений цією публікацією, що за кілька днів «посивів і постарів».
За межами СРСР картина мала іншу долю. Формально Довженко з Демуцьким їхали вивчати техніку і практику звукового кіно — дозвіл на відрядження дав секретар ЦК КП(б)У Панас Любченко. До них приєдналися Юлія Солнцева й тодішній директор Одеської кінофабрики Соломон Орелович. Чотири місяці вони показували «Землю» в Німеччині, Чехословаччині, Франції та Великій Британії.
У 1958 році, під час опитування кінокритиків у межах Всесвітньої виставки в Брюсселі, «Землю» назвали серед 12 найкращих фільмів усіх часів.
Після «Землі» свободи у виборі тем у Довженка ставало дедалі менше. У 1935 році, коли режисерові вручали орден Леніна, Сталін фактично доручив йому фільм про «українського Чапаєва» — командира Червоної армії Миколу Щорса. Робота над картиною тривала кілька років. Сценарій редагував Сталін.
Європейське визнання не означало для Довженка більшої творчої свободи вдома. Його прізвище з’явилося в документах спецслужб ще до «Землі».
1 листопада 1927 року, коли режисер завершував «Звенигору», секретар Одеського окружкому отримав доповідну записку Державного політичного управління (ДПУ): таємний агент повідомляв, що на кінофабриці є антагонізм між росіянами та українцями, а Довженко з Лопатинським провели «таємні» збори. Приводом для тих зустрічей було обурення тим, що запрошений із Москви режисер Микола Охлопков отримує майже вдвічі більшу платню. Сам Довженко відповів на звинувачення афоризмом: один українець — це ще нічого, двоє — вже підозріло, троє — контрреволюція.
В агентурному зведенні ДПУ «Про українські літературні кола» «Звенигору» й «Арсенал» розглядали поряд із творами Миколи Хвильового, Миколи Куліша та дискусіями про українізацію. У серпні 1929-го агент «Арсеналець» доносив, що Довженко належить до кола людей, які сприймають той час як похід проти українців. А в січні 1931 року у свідченнях одного з обвинувачених у політичній справі вже згадували про нібито націоналістичні тенденції у «Звенигорі» та «Землі».
ДПУ цікавилося не лише фільмами. В архіві збереглися агентурні повідомлення про закордонні контакти Довженка, його виступи на кінематографічних диспутах, поїздки та висловлювання; навесні 1931 року про режисера регулярно звітував агент під псевдонімом «Холмський».
У другій половині 1930-х репресії торкнулися й людей, з якими Довженко працював у своїх ранніх фільмах. Миколу Надемського розстріляли 27 грудня 1937 року. Степана Шагайду — 12 січня 1938-го. Демуцького заарештували 1934 року, а в 1938–1939 роках він знову перебував під слідством.
Деякі епізоди з життя Довженка відомі саме з агентурних повідомлень. У квітні 1941 року агент «Стріла» — письменник Юрій Смолич — переказав історію: коли Микита Хрущов приїхав на Київську кіностудію, кілька працівників поскаржилися, що Довженко, її художній керівник, «заводить українізацію». Хрущов відповів режисерові, що той чинить правильно, і порадив робити так і далі.
У роки Другої світової Довженко працював військовим кореспондентом. 1943 року він завершив кіноповість «Україна в огні». У ній ішлося не лише про боротьбу з німецькими військами, а й про відступ Червоної армії, розгубленість людей, колаборацію, полон і ціну, яку українське суспільство заплатило за війну. Саме така перспектива погано вкладалася в офіційну радянську версію подій.
30 січня 1944 року Довженка привезли на зустріч зі Сталіним, де «Україна в огні» стала предметом окремого обговорення за участю українських партійних діячів. Уже 12 лютого Політбюро ЦК КП(б)У ухвалило окрему постанову «Про О. П. Довженка», а 29 березня його вивели зі складу республіканської комісії, що розслідувала злочини нацистських окупантів.
Фільм за «Україною в огні» Довженко так і не зняв. Значно пізніше, вже після його смерті, дружина Юлія Солнцева поставила за мотивами кіноповісті картину «Незабутнє» (1968).
Паралельно з воєнними текстами Довженко повертався до власного дитинства. Перший запис про майбутню «Зачаровану Десну» у його щоденнику датований 1942 роком. Робота тривала багато років: кіноповість він завершив у 1955-му, а надрукували її в журналі «Дніпро» 1956 року. Довженко визначав твір як автобіографічне кінооповідання — спогади про родину, село, Десну й світ дитинства на Чернігівщині.
Екранізувати «Зачаровану Десну» сам автор уже не встиг. 25 листопада 1956 року Довженко помер, а 1964-го фільм за його сценарієм поставила Юлія Солнцева. Тож 2026 рік має для цієї частини його спадщини ще одну дату: минуло 70 років від першої публікації «Зачарованої Десни».
Сто років після дебюту Довженка «Вася-реформатор» усе ще вважається втраченим. Але досвід українських кіноархівів показує: «втрачений» не завжди означає «знищений» — копії стрічок ВУФКУ й досі знаходять за кордоном.
10 вересня виповнюється 132 роки від дня народження Олександра Довженка. А 2026-го минає сто років від початку його роботи в кіно. До «Звенигори», «Арсеналу» і «Землі» була дитяча комедія про піонера, який шукає пригод, і 25-хвилинна «Ягідка кохання» —...
10 вересня за новим церковним календарем (23 вересня за старим) - день пам'яті святителів Петра і Павла, єпископів Нікейських, і преподобного Павла Послушливого, Києво-Печерського. . За старим календарним стилем - день пам'яті святої Анни Пророчиці, І...
