Ґніт вже запалено: Чим українська економіка нагадує знаменитий "Титанік"

«Титанік»

Не має великого значення, який відсоток інфляції намалюють нам Держстат чи НБУ за підсумками року, адже ціновий стрибок вересня-жовтня 2020-го вже відчув на власній кишені кожен українець. Майже дворічний застій цін на товари й послуги закінчився, і ритейл масово переписує цінники.

На тлі обмежених доходів домогосподарств такий удар особливо чутливий. Одна з причин — американський долар, за який ще наприкінці грудня минулого року пропонували за курсом НБУ максимум 23,25 грн, нині торгується на рівні близько 28,35 грн.

Минуло менше року, а за кожен долар тепер доводиться платити на 5 грн більше, за кожен євро — на понад 7 грн. Майже 22% девальвації національної валюти призвели, за нашими спостереженнями, до 20-відсоткового підвищення цін на низку товарів, особливо значущих для домашніх господарств.

Поки що це лише точкове підняття цін. Та ж хлібобулочна продукція зросла в ціні тільки в частини ритейлу, однак практика показує, що з часом запас міцності зникає, і ціни підвищують усі торговельні точки.

А враховуючи той факт, що ціни на багато продуктів у нас і так найчастіше перевищували європейські аналоги, зважаючи на все, на економіку країни очікує поступове розкручування девальваційної та інфляційної спіралі.

Якщо образно, то наша економіка чимось нагадує знаменитий «Титанік». Лайнер уже відчалив, на палубі весело, попереду начебто тривала приємна подорож, але горезвісний айсберг, а точніше, їх велика кількість уже чекають на маршруті.

Для прогнозу машина часу не потрібна

Є економічні параметри, які точно не можна спрогнозувати. Ніхто не назве точно курсу гривні до долара наступного року. Однак тенденції, вектори, напрямки розвитку ситуації в економіці зрозумілі вже зараз.

В Інтернеті іноді жартують, що Україна — це Аргентина в минулому.

Станом на жовтень 2020 року економічні реалії Аргентини чимось нагадують фільми Хічкока. В Україні начебто все більш-менш стабільно: влада регулярно звітує про успіхи реформ, а курс національної валюти хоч і провалився більш як на 20% порівняно з минулим роком, але поки що не має тенденції до обвалу.

Та, як відомо, в кожному жарті є лише частка жарту.

В Аргентині, як повідомляють видання Wall Street Journal і Financial Times, імпорт тепер здійснюється за спецдозволами уряду. Адже вільних доларів у країні майже не залишилося. Громадянам дозволено міняти свої національні песо в еквіваленті щонайбільше 200 дол. на місяць, включаючи покупки з банківських карт за кордоном і підписки, приміром, на Spotify і Netflix. Податок із купівлі долара становить 35%, інфляція вимірюється десятками відсотків, а ціни на багато товарів і послуг (мобільних операторів, проїзд у громадському транспорті) заморожено.

Офіційний курс аргентинського песо до долара США становить близько 80 песо, курс чорного ринку — 160 песо за долар. Але ж іще кілька років тому на економічному горизонті Аргентини, як і в Україні зразка 2020 року, світило сонце. Курс долара шість-сім років тому був майже в 20 разів нижчим. Офіційне співвідношення становило в середньому 6 песо за долар, курс чорного ринку — близько 10 песо.

Що очікує Україну? Вже наступного року деякі події в її економіці відбудуться точно або принаймні з дуже високою ймовірністю:

— збережуться депресивні тенденції в економіці; індекс промвиробництва дуже «почервонів» ще в листопаді 2019-го (задовго до пандемії та карантину) й відновлюватися не збирається;

— інвестиційна привабливість України залишиться на безпрецедентно низьких рівнях, а країнові ризики — на стабільно високих, основним «рятувальником» країни від дефолту за жорстким сценарієм залишиться МВФ;

— індекс очікування ділової активності ніяк не виходить із карантину от уже кілька місяців поспіль, і песимістичні настрої бізнесу явно збережуться наступного року, про що свідчать дані Держстату, який відрапортував про зменшення капітальних вкладень у першій половині поточного року майже на 35% (на 70 млрд грн) порівняно з першим півріччям минулого року та про вантажообіг, що звалився зі звичних висот;

— єдиним обнадійливим чинником для промислових та інших підприємств є зростання цін на вироблену продукцію, адже експортні замовлення у зв’язку з ситуацією у світі вселяють побоювання, чисельність працівників скорочується, а ціни на сировину впевнено зростають;

— зростання цін, що є чи не єдиним промінчиком світла для реальної економіки та сектору послуг, водночас є негативним чинником для пересічних громадян. Вересень-жовтень 2020 року стали стартовим майданчиком для майже повсюдного зростання цін: стабільно дорожчають послуги, на 10–20% підскочили ціни на різноманітний асортименти товарів — цукор, молочку, олію, яйця, деякі різновиди кондитерських виробів, побутову хімію тощо;

— курс гривні, попри досить значний рівень ЗВР, увесь рік перебуватиме під сильним тиском через проблеми з покриттям розривів у бюджеті (відношення держборгу до ВВП ракетою метнулося вгору до небезпечних рубежів). У міру відновлення посткарантинного споживчого попиту зовнішня торгівля неминуче повернеться до рівнів дефіциту 2019 року, близького до 12 млрд дол.;

— зростання ВВП, попри «непридатну» порівняльну базу, залишиться на рівнях, що свідчать про те, що економіка країни вперто тупцює на місці.

Підбиваємо підсумки: економіку країни з високою ймовірністю очікують неприємності за будь-яких розкладів розвитку ситуації з пандемією, навіть за відсутності форс-мажорів.

У разі ж збереження напруженості через пандемію в умовах зростання цін, витрати домогосподарств залишаться затиснутими, люди просто збиратимуть гроші з відповідним негативним мультиплікаційним ефектом для всієї економіки. Внутрішній попит — споживчий двигун — працюватиме на доволі обмежених оборотах.

З іншого боку, в разі прориву з вакцинацією й ослаблення хвилі вірусу обмеження на кордонах пом’якшать, витрачатися на тести або відбувати карантин за кордоном стане необов’язково, й величезні маси трудових мігрантів, які проїли майже всі свої заощадження, поїдуть працевлаштовуватися в суміжних країнах.

Результат для України очікується воістину армагеддонський — розростання «чорної діри» Пенсійного фонду до небачених розмірів і водночас найжорстокіший дефіцит трудових ресурсів усередині країни. Рухати економіку буде просто нікому.

Що посієш, те й пожнеш…

В останні роки грошей для балансу в бюджеті стало особливо не вистачати, а з приходом пандемії ситуація наблизилася до катастрофічної. Ми вже загнали себе в замкнене коло в 2014–2015 роках, коли проблему нестачі грошей у бюджеті вирішили «по-пацанськи», в кілька разів підвищивши тарифи на комуналку та створивши райські умови для монополій.

Правда, тоді дещо й бюджету обломилося. Ще зовсім недавно накачаний грішми домогосподарств «Нафтогаз» справно перераховував десятки мільярдів гривень у державні засіки, одночасно нараховуючи зарплати своїм «топам» у вигляді дивідендів, якими не погидували б й арабські шейхи.

Щедре застілля за рахунок співвітчизників не могло тривати надто довго. І до 2021 року, з одного боку, держкомпанія попередила про те, що нових паличок-стукалочок — багатомільярдних траншів у держскарбницю — чекати не слід, бо компанія заходить у збитки. З іншого боку, мільйони співгромадян, не потягнувши апетитів енергетичних монополій, змушені були залишити країну в пошуках чесної оплати праці та створювати національне багатство інших країн.

У результаті проблема, як звести кінці з кінцями, тепер стоїть не тільки перед окремими домогосподарствами, а й перед усією країною загалом.

Повторно прокрутити схему з кратним підвищенням тарифів не вдасться. Занадто бідне населення, та й промисловість, агросектор та інші галузі працюють на межі можливого. Ще трохи зростання цін на енергоносії, і продукція виявиться зовсім неконкурентоспроможною, відповідно, зменшаться доходи від експорту. Хоча, зважаючи на все, це не дуже зупиняє монополії з їхніми планами щодо нового стрибка цін на свої послуги.

Надгеніальна схема із залученням у піраміду цінних паперів іноземних інвесторів зразка 2019 року створила, звичайно, короткочасний ефект. У країну зайшло кілька мільярдів «зайвих» доларів під запропоновані державою спекуляції. Втім, «гарячі» долари тимчасово загнали курс на позначку близько 23 грн за долар, створивши серйозний недобір від надходжень за імпортом.

І от уже 2020-го іноземні спекулянти спішно скидають папери, виводячи свої капітали, створюючи при цьому в Україні додатковий тиск на курс і без того ослабленої національної грошової одиниці.

Звичайно, можна було б піти цивілізованим шляхом, як це заведено у важкі часи в розвинених країнах, і здійснити відразу комплекс стабілізуючих заходів.

Наприклад, оподаткувати доходи монополій (коли вони вже в нас є, загальновизнані й ліквідувати їх на цьому етапі нереально), які генерують левову частку національного доходу.

Або обкласти пропорційним ЄСВ доходи високооплачуваних категорій населення, особливо топ-держчиновників, які одержують щомісячні мільйонні заробітні плати.

Або створити систему відеореєстраторів на всіх митницях із передачею даних в онлайн-режимі в єдиний контрольний центр з одночасним звірянням в’їзних і виїзних потоків товару з колегами із суміжних країн.

Потенціал країни такий, що навіть після тридцяти років лихоліття ми все ще можемо ввірватися в клуб розвинених, сучасних економік світу.

«Плацебо» від чиновників

На відміну від медичних плацебо, які завдяки силі впливу іноді все-таки справляють певний оздоровлюючий ефект на організм пацієнта, рецепти ліків від українських чиновників не лікують.

Отже, запропоновано такі основні напрями антикризового управління:

1. Десятки мільярдів гривень на будівництво доріг — це нехитрий рецепт часів Великої депресії в США в 30-х роках минулого століття. Однак те, що забезпечило роботою мільйони робочих рук тоді, в сучасних умовах, коли 99% дорожніх робіт виконує в основному імпортна техніка, крім замовлень для обмеженої кількості приватних компаній і загального позитиву у вигляді нарешті відремонтованого дорожнього покриття, ефективного антикризового значення не матиме.
2. Сотні мільярдів гривень дефіциту бюджету заплановано компенсувати за рахунок внутрішніх запозичень через ті ж схеми з ОВДП. Однак такого ресурсу в країні просто немає, а вже наявний навіс навіть в існуючому розмірі несе ризики для стабільності всієї фінансової системи загалом і передусім для стійкості держбанків.
3. Чиновники звернули свої жадібні погляди на залишки середнього класу країни: було заплановано майже тотальну фіскалізацію малого бізнесу. Останнім часом плани ці пом’якшили й відклали, але сам факт таких намірів свідчить багато про що.
4. Під час відсутності реальних антикризових програм пропонуються зовсім уже дріб’язкові акції зі зниження порога вартості автомобілів віком до п’яти років до 1 млн грн як об’єкта оподаткування податком на розкіш у розмірі 25 тис. грн на рік. Горезвісний мільйон гривень — зарплата багатьох держчиновників усього лише за місяць — пропонується як мірило багатства в нашій країні. Плани «обідрати» по повній програмі власників досить середніх і цілком бюджетних як для звичайного європейця автомобілів особливо пікантно виглядають на тлі запропонованого законопроєкту про пільги для ввезення вживаних автомобілів. Відповідно до таких проєктів у країну може піти новий потік європейського автомотлоху, який у Європі утилізувати просто дорого. Україна за таких варіантів може остаточно перетворитися на країну «євроблях».
5. Псевдоіпотека, покликана підтримати ринок нерухомості, який ґрунтовно загальмував і фактично перебуває в стагнації в умовах загального падіння доходів у країні, насправді також пустушка. Фінансовим установам просто невигідно кредитувати купівлю житла під стабільно низькі відсотки, набагато безпечніше й менш проблемно спрямовувати фінансові кошти на купівлю горезвісних держоблігацій.

Тим більше що є підстави припускати, що сила інфляційних процесів наростатиме з такою швидкістю, що маятник облікової ставки НБУ хитнеться назад уже наступного року.

1. Через ті ж причини в остаточному підсумку приречена програма кредитування бізнесу. В умовах, коли ресурсна база будь-якого бізнесу — кінцевий споживач, а населення країни або втрачає свої доходи, або виїжджає за межі держави на роботу, взаємні ризики як самої фінансової установи, так і бізнесу, що може не потягнути навіть відносно невелике відсоткове навантаження, просто зашкалюють.
2. Не особливо приховуються й стратегія з поступового знецінювання національної грошової одиниці для створення сприятливих умов для експортерів, а також розкручування інфляції зі зростанням своєрідного інфляційного податку, який зачепить кожного українця. От тільки країні не потрібна ні дешева, ні дорога гривня, потрібні стабільність і прогнозованість, а не стрибки курсу з 23 до майже 29 грн за долар і ризики стрибкоподібної девальвації.

Криза — лише справа часу

В економіці країни накопичилися дисбаланси й невідповідності в таких розмірах, що рвонути може в будь-який час. Ґніт для цього вже запалено. Фінансово-економічна криза за таких розкладів — лише справа часу.

Раніше ми неодноразово перелічували величезні дисбаланси економіки України. Це й зовнішньоторговельне сальдо, яке тільки в карантинні місяці ввійшло в невеликий проміжний профіцит. І десятки мільярдів гривень субсидій, і заборгованості за комуналкою, і вже сотні мільярдів гривень дефіциту Пенсійного фонду, й щомиті зростаюча вартість обслуговування старих боргів, і наростання потреби в боргах нових, що утворюють своєрідну боргову петлю.

А ще — гримуча суміш у нібито очищеній банківській системі з безнадійних кредитів і нескінченної піраміди ОВДП.

Однак є ще й міни вповільненої дії у вигляді:

— не дуже оптимістичних перспектив у зарубіжних судах щодо російського боргу в 3 млрд дол.;

— проблем газової труби, які в принципі нікуди не поділися;

— енергоринку, зіпсованого «зеленою» енергетикою;

— провалених планів із газовидобутку, які обов’язково дадуться взнаки, коли ринок енергоресурсів змінить ціновий вектор на висхідний;

— «приватівської» судової гойдалки…

***

Вітчизняна економічна база досі дуже схожа з російською або латиноамериканськими моделями, що базуються на використанні дешевої праці й викачуванні природних ресурсів з накопиченням левової частки національного доходу в руках дуже обмеженої частини населення і, найголовніше, на переспрямуванні основної частки суперприбутку не в розвиток виробництва та бізнесу всередині країни, а в офшорні юрисдикції або на купівлю найдорожчої нерухомості в ЄС і Великій Британії. Не змінивши цієї системи, не перенаправивши вектора розвитку, ми ризикуємо застрягнути на півдорозі між совдепією і дійсно ринковою економікою…

Вадим Башта
Сергій Следзь

Джерело