"Я їхав до Маріуполя, аби знімати відео, він - на 15 км далі, щоб стріляти у ворогів", - блогер зі США

"Минулого тижня я провів 12 годин на нічному автобусі, що прямував з Одеси до Бердянська. Я прямував до Маріуполя, аби зняти відео про це місто. Автобус — не найзручніший спосіб подорожувати Україною, зате найефективніший. Мені сказали, що поїзд іде приблизно 36 годин, а аеропорт у Маріуполі закритий. Втім, я відчув, що Маріуполь — місто, що межує із зоною бойових дій, ще до того, як туди дістався", - пише Пітер Сантенелло на своїй сторінці у соцмережі "Фейсбук", передають Патріоти України, та продовжує:

"Одного разу, 15 років тому, я сказав собі, що більше ніколи не поїду нічним автобусом. Із посмішкою згадав про це, сідаючи на своє місце. Оскільки розумів: у кращому разі зможу розраховувати на годину або дві переривчастого сну.

Небо стало рожевим від заходу. Мені пощастило — місце поруч виявилося вільним, і коли ми проїхали околиці Одеси, я витягнувся і з задоволенням почав слухати музику своєї юності. Через кілька годин настала темрява, і ми зробили зупинку в Миколаєві.

Виглянувши у вікно, я побачив солдата, який прощався зі своєю дружиною. Її очі були повні сліз, вона міцно обіймала його і не хотіла відпускати. Її обручка виблискувала у світлі автобусної зупинки. Його батьки з сумом спостерігали за ними. Це була сильна емоція. З тих емоцій, які вражають на внутрішньому рівні і захоплюють усю нашу увагу. Водій автобуса посигналив, солдат увійшов і зайняв своє місце, що виявилося поруч зі мною.

Уніформа солдата була чистою, а черевики акуратно зашнуровані. Від нього різко пахло одеколоном. Він глибоко зітхнув, дивлячись у вікно на близьких із сумною, але стоїчною напівусмішкою. Він не плакав, однак був близький до цього. Думаю, він вирушав на передову. Автобус завівся і повільно поїхав, а солдат і його сім'я махали доти, доки не втратили один одного з виду.

Як і багато хто, я мало знаю про те, що нині відбувається із війною в Україні. З боку це схоже на тліюче багаття, що може згаснути або знову розгорітися у будь-який момент. Це нагадує мені про Афганістан, де дотепер залишаються американські війська, але багато американців, такі як я, насправді не знають, що відбувається у зоні бойових дій. Це була довга війна, і про неї трохи забули. Люди живуть своїм життям, якщо війна не стосується їх безпосередньо. Я не впевнений, але, можливо, українці переживають те ж саме.

Ми із солдатом не перекинулися жодним словом, але чомусь я був щасливий сидіти поруч із ним. Я не міг не поцікавитися, що за думки були в його голові. Я їхав до Маріуполя знімати відео, він — на 15 кілометрів далі, щоб стріляти у ворогів. За містом автобус набрав швидкості, солдат почав дивитися на ліхтарні стовпи, що миготіють за вікном: із кожним із них він усе більше віддалявся від мирного життя і наближався до зони конфлікту.

Кожне поле, повз яке ми проїжджали, наближувало його до нового світу. Кожен темний ліс, залишений позаду, означав, що все ближче момент, коли він стане на захист своєї країни. З кожною вибоїною, кожною годиною, що пролетіла, насувалися незворотні зміни в його житті.

Його зосереджений погляд був спрямований у порожнечу української ночі. На насупленому від напруження чолі проступили різкі зморшки. Чи нервував він? Чи був наляканий? Розгніваний? Чи відчував хвилювання перед зустріччю з невідомим?

Якою мовою він буде говорити, потрапивши туди? Мені здається, що на передовій говорять по-українськи, але як із цим впорається такий хлопець, як цей, родом із російськомовної частини України? Які проблеми можуть виникнути через це?

Я думав про те, яким стресом для людини і його сім'ї стає участь у збройному конфлікті. Стрес через відчуженість. Стрес через психологічну травму, яку він, ймовірно, отримає. Це, можливо, не так очевидно, як втрата кінцівки, але війна — сила, що здатна назавжди змінити людину.

Я прокинувся, напівлежачи пліч-о-пліч із солдатом, коли слабке світанкове світло пробилося у вікно автобуса. Дороги були такими вибоїстими, що наші плечі стали однією суцільною масою. Спочатку головним завданням у цій подорожі було збереження особистого простору, але після приходу втоми соціальні кордони швидко зникають. Тієї ночі в нас був спільний ворог: суцільно вкриті вибоїнами українські дороги. Ця легка форма лиха зблизила нас, і ми спиралися один на одного в пошуках підтримки.

Але цьому солдату незабаром судилося зіткнутися з набагато більшими труднощами. Боротьба з вибоїнами, що заважають спати, — ніщо проти куль, які літають на передовій, що загрузла в позиційній війні.

Автобус зупинився у Бердянську, де я мав провести день, перш ніж вирушити далі, до Маріуполя. Сумніваюся, що солдат думав про мене хоча б секунду, але я виразно думав про нього, незважаючи на те, що за всю поїздку ми не сказали один одному ні слова. Так ця історія і закінчилася. Я вийшов з автобуса, і ми пішли кожен своєю дорогою".