Як під Полтавою вирішувалася доля України та Європи: 317 років тому одна битва змінила хід історії

Зміст

1.Слухняний гетьман, який утомився слухатися

2.Несподіваний поворот, на який Мазепа не встиг зреагувати

3.Дев'ять годин під Полтавою

4.Втеча, смерть і народження гетьмана без держави

5.Що, якби гармат вистачило

Дев'ять годин бою – і Карл ХІІ, найамбітніший полководець тодішньої Європи, перетворився на біженця на возі, а Іван Мазепа, найдовше правлячий гетьман в історії козацької держави, – на людину, яку через кілька місяців ховатимуть у чужому місті, під охороною союзника, який щойно програв усе.

Про те, як обережний, лояльний і по-своєму успішний гетьман став для російської традиції уособленням "зрадника", а для української та європейської – романтичним бунтарем з трагічною долею, якому забракло кількох тижнів інформаційної роботи та кількох гармат, щоб переписати історію, більше розповість Еспресо.

Слухняний гетьман, який утомився слухатися

Мазепа – це та історична особа, яку зручно уявляти або зрадником, або героєм – залежно від того, з якого боку кордону писали підручник. Але правда в тому, що перші двадцять років його гетьманства – це історія людини, яка ставши у 1687 році на чолі Гетьманщини, грала за правилами Москви краще за будь-кого до нього.

За його правління Гетьманщина переживала економічне та культурне піднесення. Будувалися храми у стилі українського бароко, розвивалася Києво-Могилянська академія, зростала торгівля, а сам Мазепа був одним із найбагатших магнатів Європи. Цар нагороджував його орденами та демонстрував довіру.

На початку епохальної для долі Східної та Північно Європи Північної війни між Московією та Швецією, Мазепа традиційно підтримував Московію і це принесло не лише особисті дивіденди, але й державницькі. БоМазепа, скориставшись повстанням Семена Палія та за згодою московського царя Петра I, зайняв Правобережжя своїми полками. На кілька років Правобережна Україна знову де-факто увійшла до складу єдиної Гетьманщини.

Тріщина у стосунках Мазепи й Петра І з'явилася не одномоментно.

Дізнавшись про наміри царя скасувати козацький устрій Гетьманщини та її автономію, Мазепа, який раніше мріяв про спадкову булаву, розпочав таємні переговори – спершу з польським королем Станіславом Лещинським, а згодом і з шведським монархом Карлом XII. Перші обережні контакти датуються ще 1706–1707 роками, коли Північна війна вже виснажувала козацьку Україну, бо людей посилали воювати за далекі й чужі території, а обіцянки Москви захисту від поляків з боку царя виглядали дедалі порожнішими. Про план нової угоди знала одна-єдина людина в оточенні гетьмана – генеральний писар Пилип Орлик, з яким Мазепа у жовтні 1707 року заприсягся у вірності, домовившись про шведсько-польську орієнтацію заради здобуття незалежності України.

Все це майже рік залишалося теорією на випадок "якщо", бо справжній практичний ґрунт з'явився лише влітку 1708 року, коли Карл ХІІ рушив у похід на Москву – і рух цей пішов зовсім не так, як планувалося.

Несподіваний поворот, на який Мазепа не встиг зреагувати

Восени 1708 року шведський корпус Левенгаупта зазнав поразки під білоруською Лісною і втратив практично весь обоз з припасами, харчами та амуніцією, на який так розраховував Карл. Ця катастрофа змусила шведського короля відмовитися від прямого маршу на Москву. Тому Карл XII раптово вирішив піти на південь, до Гетьманщини – і саме тут гетьманський план почав тріщати по швах.

Річ у тім, що Мазепа планував інший сценарій: тихе, кероване переорієнтування, коли вирішальний момент настане в більш зручний час і полковники встигнуть підготуватися та провести відповідну інформаційну кампанію. Тому прихід шведської армії саме на Гетьманщину не був його ідеєю – переговори Мазепи з Карлом пожвавилися лише після того, як шведська армія вступила на територію козацької України восени 1708 року, чого гетьман не планував і не бажав. Відомий вигук Мазепи з нагоди цієї новини, який часто можна зустріти в описах: "Чорт його несе на Україну!" – передає рівень його ентузіазму щодо цього повороту подій точніше за будь-який офіційний документ.

Часу на пояснення старшині й тим паче рядовому козацтву не залишилося.

У плани гетьмана була втаємничена лише найвідданіша старшина, тоді як рядове козацтво, нічого не знаючи про задум гетьмана, готувалося воювати проти шведів – тобто проти тих, з ким за кілька днів мало стати союзником. Це зустріло закономірне нерозуміння.

24 жовтня 1708 року гетьман прийняв рішення і разом з ним до Карла ХІІ вирушило невелике козацьке військо, генеральна старшина та 7 із 12 полковників. Коли новина дійшла до царя, Петро I діяв швидко й жорстко: наказав Меншикову зруйнувати гетьманську столицю Батурин, і 2 листопада 1708 року відбулася Батуринська трагедія, коли було перебито не тільки всіх військових, але й мирних жителів міста, включно з жінками й дітьми (від 11 до 15 тис. батуринців). До того ж у столичному Батурині було дуже багато боєприпасів – зброї, пороху для артилерії та іншого. Тому захопивши Батурин, московське військо здобуло всі ці припаси.

Ефект гетьманського маневру виявився руйнівний і для самого Мазепи, і саме тут коріниться найбільша проблема цього плану.

Несподіваний перехід гетьмана до шведів справив велике враження, однак багато козаків повернулися назад до московського царя і знову таки пропаганда Кремля спрацювала, бо поширилася чутки, що Мазепа "продався" шведам задля особистого багатства. Тим часом Перо І наказав негайно обрати в Глухові новим гетьманом полковника Івана Скоропадського. Ось так замість єдиного війська, готового піти за гетьманом, Мазепа отримав розкол: частина старшини – за ним, більшість рядового козацтва – за царем, який до того ж одразу розгорнув каральну кампанію проти "зрадників" і взявся демонструвати, що чекає на кожного, хто засумнівається.

Соціальні протиріччя всередині Гетьманщини лише посилили розкол. У 1708 році на бік шведів зі старшиною перейшла переважно еліта, тоді як селяни й більшість війська за гетьманом не пішли. Замість організованого переходу цілої держави під нову протекцію Мазепа отримав громадянську війну в мініатюрі – і саме з таким розколотим тилом Гетьманщина підійшла до літа 1709 року, поки обидві сторони готувалися до вирішального бою.

Дев'ять годин під Полтавою

Навіть із погодою союзника непофартило, бо зима 1708–1709 років стала однією з найхолодніших у Європі за багато десятиліть. Шведська армія втратила тисячі солдатів від морозів, голоду та хвороб, поки була розквартирована на Лівобережжі. Навесні сталася радісна звістка – до союзу приєдналася ще одна сила: кошовий отаман Кость Гордієнко із Військом Запорозьким став на бік шведів, через що московські війська у травні 1709 року знищили Чортомлицьку Січ. Але це підкріплення не компенсувало головної проблеми – союзники йшли в генеральну битву кількісно й технічно слабшими.

Полтава сама по собі не була ціллю, а лише перешкодою до наступну на Москву через Харків та Курськ. Однак зустрівши опір кількох тисяч московитів, Карл ХІІ вирішив виманити Петра І та його військо, яке поспішало до Полтави, для вирішального бою.

Диспропорція сил була показовою, особливо в артилерії – тому елементу війни початку XVIII століття, який фактично вирішував долю бою ще до того, як піхота встигала зійтися врукопаш. За узагальненими сучасними оцінками, армія Петра I налічувала близько 54 тисяч регулярних військ і 23 тисячі нерегулярних формувань при 310 гарматах, мортирах і гаубицях, тоді як армія Карла ХІІ – приблизно 17 тисяч регулярних вояків і 5 тисяч нерегулярних (запорожців і козаків Мазепи) і значно менше гармат.

Фатальною помилкою стало рішення шведського командування залишити майже всю артилерію (близько 30 гармат) в таборі біля Пушкарівки. Карл XII розраховував, що армія ще до світанку швидко обійде московські редути та раптово атакує головний табір Петра І, тому важкі гармати лише сповільнили б марш, взяли лише 4 легкі. Однак розрахунок на раптовість не спрацював і у вирішальній битві шведи практично залишилися без артилерійської підтримки. Це дало росіянам одну з найважливіших переваг.

Бо у бік шведської армії посипався град гарматних ядер, фактор несподіванки був утрачений, і навіть серед командування зринули сумніви – чи не варто скасувати атаку. Втім, після короткої наради Карла і його генералів було вирішено рухатися далі за планом. Наслідки цього рішення проявилися майже одразу: коли шведи вийшли до табору противника, кількісна перевага московської сторони була показова – 4 тисячі піхоти проти 22 тисяч, і жодної гармати проти щонайменше 150.

Бій розвивався драматично, з тактичними успіхами й провалами по обидва боки.

Шведська кавалерія спочатку зуміла потіснити московських драгунів Меншикова й пройти крізь лінію редутів, тоді як піхота натомість зав'язла у важких боях за укріплення: перші два редути вдалося взяти, але наступні завдали каролінерам важких втрат – і шість батальйонів генерала Рооса, майже третина всієї атакувальної піхоти, відхилилися від напрямку прориву, заблукали в лісі, де їх оточили й розгромили московські драгуни. Це був важливий момент, коли битва вже почала вислизати з рук.

До того ж шведському королю бракувало того, що зазвичай вирішує битви не менше за гармати – фізичної можливості керувати військом, щоб надихати військо. Бо напередодні бою Карл XII отримав поранення в ногу і в час генеральної баталії міг лише спостерігати за перебігом бою, сидячи на ношах, тоді як московський цар перебував у доброму здоров'ї й вільно керував своїм військом. У розпалі бою сталася подія, яка довершила психологічний злам: від вибуху перевернулися ноші з королем, усім здалося, що він загинув, і шведи в розпачі почали тікати.

Так, був і момент, коли доля бою могла хитнутися в інший бік. Бо під час кавалерійської атаки, коли в московському війську почала ширитися паніка, до одного з командирів дійшла записка від козаків Скоропадського з обіцянкою перейти на бік шведів, якщо король збереже їм життя. Але шведський офіцер не зважився відповісти без короля, якого в розпалі бою неможливо було швидко знайти. Історія, як завжди, повна таких "якби".

З іншого боку на той час козача звитяга не була тим ресурсом, який вирішував долю бою, а саме гармати, вишкіл ліній і холоднокровність командування. Усього цього союзникам критично бракувало і тому наслідки були катастрофічними.

Втеча, смерть і народження гетьмана без держави

Після розгрому залишки армії відступили до Дніпра. Дійшовши до Переволочної на півдні Полтавщини, шведи зрозуміли, що переправитися через Дніпро там неможливо – місто щойно взяли й зруйнували московські війська. Утім Карлу, Мазепі, частині старшин і офіцерів та поранених – загалом 1300 шведів і 1500 українців – усе ж вдалося переправитися на інший берег, тоді як московські війська оточили табір, що залишився. Доля тих, хто не встиг переправитися, була сумною: 11 липня 1709 року оточена шістнадцятитисячна шведська армія капітулювала, а численні запорожці й гетьманські козаки, що не встигли долучитися до втечі, взагалі випали з поля зору переговорників про капітуляцію і їх замордували московити.

У підсумку Мазепа і Карл успішно дісталися турецьких володінь – міста Бендери в Молдові, тоді васальному князівстві Османської імперії. Для гетьмана, якому на той момент було вже за сімдесят, це виявилося останньою подорожжю.

Мазепа помер 2 жовтня (22 вересня за старим стилем) 1709 року, не проживши й трьох місяців після катастрофи – і, що важливо для подальшого сюжету, не визначивши чітко ані свого наступника, ані того, кому має дістатися гетьманська скарбниця.

Це стало проблемою. На великий спадок і на булаву претендували двоє: небіж Мазепи Андрій Войнаровський і генеральний писар Пилип Орлик, якого підтримувала старшина, що подалася в еміграцію разом з гетьманом. Матеріальний спадок дістався Войнаровському, який не виявив жодного інтересу до самої булави. До речі його подальше життя завершилося драматично: небіжа Мазепи викрали російські агенти і заслали до Якутії, де він і помер. Це стало одним із перших гучних випадків політичного викрадення людей російськими спецслужбами на території Європи.

Отже, шлях до булави лишався відкритим для правої руки Мазепи – Пилипа Орлика. Після Полтавської битви, Орлик теж емігрував до Османської імперії разом із приблизно 50 провідними представниками старшини, майже 500 козаками з Гетьманщини й понад 4 тисячами запорожців – це саме ці люди, перша українська політична еміграція в повному розумінні слова, які й оберуть його гетьманом. Пилип Орлик прийняв булаву 5 квітня 1710 року в Бендерах, отримавши від Карла ХІІ запевнення, що шведський король є гарантом українських визвольних змагань і не складе зброї, доки Україна й козацтво не звільняться з московського ярма. Того ж дня на козацькій раді було ухвалено "Пакти й Конституції законів та вольностей Війська Запорозького" – документ, підписаний гетьманом Орликом та кошовим отаманом Костем Гордієнком від імені запорожців, з поділом влади на законодавчу, виконавчу й судову. Це був амбітний правовий текст для влади, яка на момент його ухвалення вже не мала під контролем території.

Це і є, мабуть, найгіркіша іронія Полтавської катастрофи, бо перша українська конституція народилася не в Батурині чи Чигирині, а в чужому місті на території чужої імперії, підписана гетьманом, у якого не було де гетьманувати.

Що, якби гармат вистачило

Звісно, що історія не любить умовного способу, але для українців Полтавська битва спокушає до цього. Бо досить було Карлові дочекатися своїх артилерійських батальйонів перед атакою, досить було Мазепі мати ще кілька тижнів на те, щоб пояснити старшині й полковникам суть свого плану, і, напевно, розклад сил під Полтавою чи іншим містом міг виглядати зовсім інакше. Козацька старшина не розкололася б навпіл ще до бою, а сама битва, за іншого артилерійського балансу, цілком могла завершитися перемогою союзників.

У такому сценарії умовна Полтава мала шанс стати не повчальною національною катастрофою, а переломним моментом усієї Північної війни, після якого Швеція втримала б статус великої держави, Московія не отримала виходу до Балтійського моря і статусу імперії, а Гетьманщина – реальний шанс на визнану Європою незалежність замість агонії автономії, що зникала указ за указом. Натомість відома нам Полтава стала тим фундаментом, на якому Петро I за кілька років проголосив себе імператором, а Гетьманщину протягом наступних десятиліть методично демонтували аж до повного скасування.

Втім, історію пишуть не умовним способом, а фактом. Маємо те, що маємо: гетьмана, який запізнився пояснити свій план власному народові; короля, який поставив на швидкість дій замість на міць гармат; і державу, яка отримала свою першу конституцію в еміграції, замість перемоги – на власній землі. Урок із цього можна винести один, і він не втратив актуальності: розкол у власному таборі напередодні вирішального бою коштує дорожче за будь-яку перевагу супротивника в живій силі.

Джерело