Хлопчина, який імітував удар по військовому, має вигляд і рухається так само, як його ровесники в російському серіалі "Слово пацана", - Андрій Кокотюха

"Двадцять дві секунди зі святкової вистави у київській школі № 309 обурили український сегмент Facebook. Школярі, як видно на відео — не першачки, старшокласники, моделюють ситуацію: під час безтурботного святкування раптом заходить височенний тип у камуфляжі з написом «ТЦК» на спині. Він, за чиїмось задумом, явно прийшов сюди «загребти» когось із цивільних. Аж тут на 15-тій секунді назустріч йому вистрибує спортивний пацанчик, вирубає одним ударом, потім двоє інших волочать переможеного за лаштунки. В залі - сміх та оплески. У військах, Міністерстві освіти та соцмережах — праведне обурення", - пише український письменник Андрій Кокотюха у своєму блозі, передають Патріоти України, та продовжує:

"Майже відразу після публікації скандального відео директор школи Ольга Тимошенко заявила: цю сценку в святкову виставу учні додали без погодження з педагогами. Бо, виявляється, хотіли просто… пожартувати, але не сповна усвідомили контекст. Своєю чергою, педагог — організатор заходу, тобто, людина, яка безпосередньо відповідала за контенти й контексти, вже написала заяву про звільнення. Діти — хоча які вони діти! — дружно взяли відповідальність на себе. Натомість директорка не вірить, що підлегла нічого не знала. Адже учні в її присутності репетирували різні варіанти, включно із цим.

Із цього місця починається пошук винних. Не бачу сенсу наводити тут закиди в бік директорки, педколективу та заразом Міністерства освіти разом із його очільником Оксеном Лісовим. Бо школа винна за замовчуванням, і таке твердження почасти має сенс. Натомість звучать інші голоси. Зокрема, журналістка Тетяна Трощинська нагадує: «Сценка в школі і все є наслідком подвійної моралі політичної влади. Нездатності на чесну серйозну розмову, нездатності обрати виживання країни замість плекання „зозульки“ пересічного потенційного виборця».

Розшифровується висновок дуже просто. Професійні гумористи, будь то Квартал, Дизель-шоу чи стендап-коміки просувають такий порядок денний, який заперечує табу на теми для скетчів та монологів. Сміятися можна над усім та всіма. А вміння сміятися над собою — вищий пілотаж. Саме тому 22-секундну сценку виправдовують: це сатира. Всі, хто обурений — зашорені консерватори, ще й ігнорують правду життя. В якій цивільні сприймають ТЦК ворогом, більшим, ніж є агресор. А побачивши працівника ТЦК цивільний мріє звалити його одним влучним ударом. Тобто, це не учні мріють — вони так показують, моделюють бажання пересічного «ухилянта».

Отже, скандальну сценку варто сприймати не інакше, як одкровенням. Приблизно так само, як ще давні, довоєнні жарти про «сеньйора Голодомора». Чи в момент, коли Беркут розганяв Майдан — жарти про «ебонітові палички, які виробляють енергію під час побиття». Або ж скетч про «Україну-повію» перед російською аудиторією в Юрмалі. Можна зібрати ще більше подібних «жартів». Але в них, крім виконавців, є ще дещо спільне: цільова вдячна аудиторія.

Знаєте, хто це? З великою часткою ймовірності — батьки тих дітей, котрі вирішили пожартувати про побиття військового в той момент, коли минула чергова ніч повітряних тривог, атаки російських дронів та КАБів. Коли десь скалічилися, а десь — загинули їхні співгромадяни. Ці «сміливі» учні були маленькими, коли їхні батьки реготали з жартів, наведених вище та аналогічних їм.

Тож я схильний підтримати висновок поетки і громадської діячки Тетяни Власової: «Вважаю відповідь директорки школи і її публічну комунікацію цілком адекватними. Вона взяла відповідальність на себе, спробувала пояснити ситуацію і запропонувала шляхи поліпшення виховної роботи у школі. Прикро бачити цю абсолютну хвилю осуду в бік освітян. Знаю дуже багатьох працівників і працівниць освіти, які цього точно не заслуговують, і розумію, як боляче їм усе це читати».

За традицією поділюся власним досвідом. Мій син ходив на театральний гурток до Палацу школярів нашого району. Почав молодшим школярем, закінчив старшим. За той час мирний час змінився воєнним. І російськомовні вистави, їхня публічна демонстрація, стали правилом поганого тону. Тож коли таку виставу мусили показувати для звіту, адміністрація розгубилася: часи й звичаї помінялися, за російську мову винесуть догану. Вихід знайшовся — делегували мене, аби знайшов слова й вибачився за російську мову. Мовляв, усі все розуміють, проте вистава поставлена, все таке. Вибачатися мусив перед батьками юних акторів. Знаєте, якою була реакція більшості? Ну і що, подумаєш, теж знайшли проблему…

Делегування школі повноважень виховувати дітей — вкорінена радянська практика. Вчителі мають навчати. І якість викладання кожного предмету в кожній школі — окрема тема. Адже зі школи учні повертаються додому. В сім'ю. Де далі сміються над згаданими вище жартами. Де вперто дивляться у мережі та радісно обговорюють російське кіно, серіали, загалом російський контент. Хлопчина, який імітував удар по військовому, має вигляд і рухається точно так, як його ровесники в російському пропагандистському серіалі Слово пацана. Українські підлітки навряд дивляться його на уроках.

Поведінкові патерни й світоглядні прояви учні виносять з дому. У школу, загалом у простір, всюди. Так, з українською середньою освітою не все добре, і проблеми почалися задовго до 2014 року, коли почалося російське вторгнення в Україну. Але навряд в школі є уроки булінгу. Навряд школа вчить, що треба гуртом бити одного й знімати процес на телефон. Часто заплющує очі, проте корінь проблеми росте саме в кожній окремо взятій сім'ї. І якщо вдома щодня бажають працівникам ТЦК горіти в пеклі, це неодмінно буде втілено в школі. Хай навіть у вигляді коротенької сценки у виставі з нагоди Дня закоханих".