Моє оточення, люди, які живуть у Криму, їм надто важко. Ви навіть не уявляєте наскільки... Не можу говорити і не плакати...", - Джамала

Мене інколи звинувачують у тому, що я занадто емоційно реагую на все, що пов’язано з Кримом. Крим для мене завжди актуальний. Це мій дім! Я не можу говорити про Крим і не плакати. Я не можу поїхати, не можу відвідати, не можу відчути, як змінюється молодь у Криму, що вона слухає, як говорить, чи вірний обрала шлях. Там мої племінники, племінниці. І все це я втрачаю. Сім років життя. Хто мені їх поверне? Хто?

Я не розуміюся на політиці повною мірою, але точно знаю, що там мешкає багато тих, хто чекає на нас.

Ми всі травмовані цими подіями. З одного боку, ми кажемо«Крим наш», а з другого — кажемо їм «До побачення». І постійно шукаємо, за що їх все ж таки назвати зрадниками. Утім, не хочемо навіть дізнатися, а як же їм там зберігати віру в нас усі ці сім років? Ми не запитували їх: «Як вам без нас?» Мені здається, діалогу такого не було. А він потрібен.

Моє оточення, люди, що живуть у Криму, їм надто важко. Ви навіть не уявляєте наскільки. Вони не можуть сказати: «Ми все одно стоятимемо до кінця». Поширені випадки, коли людей, що стояли до кінця за український Крим, уже немає. Нещодавно загинули двоє молодих хлопців, кримських татар. Їх повісили. За що? Можливо, вони просто висловили свою позицію. Ми з вами ніколи про це не дізнаємося. Це кіно жахів, у якому повсякчас перебувають наші люди.

Усе, що я можу робити, — постійно передавати вітання, слова підтримки, співати пісень. Зараз я збираю кримськотатарські пісні як скарб. Це буде мапа Криму, складена з кримськотатарських пісень, із 13 регіонів Криму. Ви почуєте, як співає Крим і в Бахчисарайському районі, й в Алушті, й у степних районах. Я роблю цей великий проєкт за підтримки Українського культурного фонду, він має робочу назву Крим у межах великого проєкту Шлях*. Це поки що мій єдиний можливий шлях додому.

Пісню 1944 я писала не задля участі в Євробаченні. Це історія моєї родини, мого народу, моєї бабусі. І для мене дуже важливо розповісти її — десь словами, десь вокалом, мугамом, узагалі без слів, десь дудуком, але своїми засобами, музичними, зробити щось.

Мені хотілося розворушити Європу, спитати: «Ви нас чуєте? Ми є, ми існуємо! У нас була така історія, яка сталася в 1944‑му». До цього нікому немає діла, проте я не можу бути байдужою. Так само й з проєктом Крим. Це сигнал, який я прагну передати Криму. Знаєте, зараз на шоу є такі вимірювачі звуку: вимовляєш «Ааааа!» і на шкалі бачиш, наскільки голосно ти заспівав. Коли у 2016‑му я виграла Євробачення, «звук» у Криму був неймовірно високий. Це начебто перевірка на патріотизм! Мама розповідала мені, що були салюти, багато людей гуляли і святкували мою перемогу.

Я впевнена, що ми маємо підтримувати наших людей у Криму, це наш обов’язок. Як? Спілкуватися і спілкуватися, кожен у своїй сфері. Я знаюся на музиці, отже, у цій сфері спілкуюся і співпрацюю з авторами, аранжувальниками, фольклористами. Це зближує, об'єднує.

Знаєтеся на журналістиці — спілкуйтеся із журналістами. Знаєте художників, людей інших сфер — спілкуйтеся з ними обов’язково, не втрачайте зв’язку! Якщо я одного дня не поспілкуюся з мамою, з батьком, вони вже щось там собі придумують. Вони навіть із моїх сторіз чи постів складають якусь свою реальність.

На запитання, що можна зробити, моя відповідь: постійно спілкуватися. А ще не можна віддавати свого. Ані політично не можна віддавати, ані думками, ані серцем.

Віддати Крим, забути його — як сказати: «Навіщо мені дві руки? У мене є одна. Віддаймо одну руку. Мені й з правою добре, я взагалі співаю. Може, мені просто тільки голова потрібна, візьміть руки». Так не можна.