"Ми їхали й намагались обігнати ракети, які летіли над нашими головами": Моторошна розповідь мешканки з села на Харківщині

Понад два місяці родина Марини Яковенко із села Черкаські Тишки на Харківщині провела під обстрілами рашистів, передають Патріоти України. Її будинок розбомбили, снаряд влучив у сарай, де знаходились кози, деяких поранило, тож під кулями жінка надавала їм першу допомогу. А коли 9 травня з'явилась можливість вирватись з того пекла, господарка змогла перевезти кіз на автомобілі, здолавши понад 220 кілометрів… Розповідаючи про пережите, жінка постійно плаче, всі її думки лише про одне — повернутись додому та розпочати все з нуля.

— До війни ми тримали 10 породистих кіз, виготовляли продукцію з молока, за виручені кошти жили. Та прийшов усіх нас «звільняти» путін і знищив наше колись спокійне життя, — розповіла «ФАКТАМ» Марина Яковенко. — Наш населений пункт перетворився з першого ж дня на зону бойових дій! Ми просто не могли вийти з підвалу, рашисти стріляли із Черкаських Тишок по Харкову із «градів» та «смерчів». Через тиждень наш дім був вже без вікон, бо вороги стояли за нашим парканом біля ангарів із зерном. Тоді на будинку з'явились тріщини й впала стеля.

— Де ховалась ваша родина від того пекла?

— Разом із чоловіком-інвалідом та 80-річною мамою ми ховались у підвалі, а там було нестерпно холодно, місця мало, то ж ми сиділи просто на шматках пінопласту та молились, аби вижити. Із нашого села виїхало близько 75% людей, чимало з них під примусом чи за бажанням — у рф… А я в ту прокляту країну і під дулом автомата не поїхала б. Краще б розстріляли. Тому залишилась із родиною та тваринами. Мабуть, через помсту орки почали навмисно гатити по наших будинках, щоб знищити усіх, хто за Україну. Чимало людей отримали поранення, наші лікарі повтікали, тому ми всім гуртом зупиняли кров та робили перев'язки. Через ті обстріли мої кози почали вмирати, бо в них просто не витримували серця. Інші народжували й помирали, тому що я не могла просто надати медичну допомогу. Одного дня у сарай впало три касетні снаряди. Я не знаю, що це за диво сталось, але тварини не постраждали.

— Як ви виживали у тих умовах?

— У нашому холодильнику зберігались тушки бройлерів, свинина, думали, що вистачить. Але орки залишили нас без світла і все це досить швидко зіпсувалось. Виживали завдяки картоплі, консервації… Поки бомбили, доїла кіз, і те молоко нас теж рятувало від голоду. Та з кожним днем сіно закінчувалось, нас не випускали з двору чи на город для його пошуку. Зі страхом ми розуміли, що ось не стане харчів для тварин і вони загинуть!

— Чому та коли наважились покинути населений пункт і якою була дорога у безпечне місце?

— На початку травня почались важкі бої між нашими бійцями та армією рф. Останні нас постійно залякували, що вони підуть тільки в тому випадку, якщо від нас залишиться один пісок. В результаті частина нашого села була звільнена, інша під контролем орків. Та від того ситуація тільки ускладнилась. Вночі ми постійно ховались, бо стіни тремтіли. Газ зник, якщо запалиш вогнище, відразу стрільба в цю сторону. Якось ми вже не витримали і таки розпалили багаття, бо старенька бабуся сильно змерзла й попросила чаю. На той час вже добре розбирались, з якої зброї стріляють ці рашисти. А тут дивні звуки. Ми побачили, як в небі з'являється повільно щось схоже на сонечка, з яких вилітають «феєрверки». Після того зрозуміли, що село знищують фосфорною зброєю. Чоловік сказав, що слід негайно тікати. Ми встали о п’ятій ранку і давай пакувати речі у свій старенький «Москвич-41» та причіп. Через кулі та снаряди машина була наче те решето, бак сильно пошкоджений. Та нас то не зупиняло, ми думали про те, як звідси вирватись. Взяли бабусю, документи, трохи одягу, поранену кішку, собаку. На причіп взяли три кози та двоє козенят, інших віддали односельцям… А чотирьох котів ми покинули… Собаку відпустили з ланцюга. Ми не могли їм просто у вічі дивитись, адже це були члени нашої родини. Як вони бігли за нашою машиною, у мене серце рвалось на шматки… таке враження, що я просто зрадила тварин. Це так боляче, я постійно плачу, бо хочу повернутись та вивезти їх. Наша дорога із села — це був фільм жахів. Ми їхали і намагались обігнати ракети, які летіли над нашими головами. Вискочили на трасу і летіли на повній швидкості. Знаєте, що найбільше вразило? Що, коли проїжджаєш Харків, починається мирне життя. Люди гуляють, ходять у магазини. А в нас було геть інше життя, підірвані будинки, зламані долі, море крові, сліз та шматки заліза, які просто летіли на голови. Після того як ми проїхали 220 кілометрів, зупинились у моєї знайомої на Полтавщині, яка теж займається козами. Тварини у безпеці, але видно, що вони досі переживають стрес… Постійно кричать уві сні, може, їм теж сниться ця війна.

— Що плануєте робити далі на новому місці?

— Хоча б заспокоїтись, бо я нічого не хочу. Відчуваю, що ніколи не відійду психічно від пережитого. Там мій дім, мої речі, фотографії моїх дітей та онуків. Усе, вибачте, барахло, яке дороге серцю. Ми так старались, зробили ремонт, а тепер ми бомжі. Так, нам дали будиночок для проживання. А далі нам куди їхати? Як жити далі? Ненавиджу путіна. Проклинаю!