НАТО "галас" заважає? - Єлісєєв

Час задуматися про "що не так" із підходами влади щодо НАТО і ПДЧ?

По-перше, невже другий з 2019 року саміт НАТО відбуватиметься без України. Це був би не просто збіг, а майже за крок до вироку. Виклики світової пандемії, звісно, внесли свої корективи у плани лідерів багатьох країн. Разом з тим, списувати провали на цю обставину завжди неможливо. До першої нагоди реальної, не віртуальної зустрічі Альянсу, слід було б активно готуватися і будь-що вибороти право бути присутніми. Якщо провалюватися на таких дрібницях, то що говорити про перспективи євроатлантичної інтеграції?

По-друге, два роки шарахань навколо ПДЧ з одних крайнощів в інші. Ці три літери команда Зеленського смогла вимовити не одразу. Спершу про пріоритетність цього завдання зовнішньої політики України говорили не з Банкової. Наслідувати підходи «попередників» було не в тренді, хай би що не говорив Основний закон. Лише після двох років нагадувань і переконань ця тема, схоже, нарешті закріпилася в лексиконі глави держави і тепер виринає за будь-яких нагод - від вдалих до не зовсім. І знову влада діє в традиційному стилі ексцесів - від цілковитого замовчування до відвертого шантажу. Про “чому Україна досі не в НАТО?” можна було не питати.

По-третє, майже два роки без посла України при НАТО. Про пріоритетність цього напряму зовнішньої політики для Києва союзники судять не лише за заявами та діями з реформування армії, переведення ЗСУ на рейки взаємосумісності. Не менш важливим є призначення повноцінного посла України при НАТО. Саме цей представник глави держави, слову якому вірять як голосу президента України, і мав би розтлумачувати євроатлантичні рухи Києва, згладжувати гострі кути та просувати інтеграційний порядок денний. Вакантна посада посла демонструє ставлення держави до членства в НАТО “викривальніше” за будь-які заяви.

По-четверте, дипломатія Зеленського необачно і доволі довго «захоплювалася» Програмою розширених можливостей. Попри важливий крок, спроби продати її як альтернативу були зайвими. І лише після того як на Банковій “розібралися”, що без ПДЧ Україні членства не бачити, включили задню. Водночас дорогоцінний час було втрачено, як і історичну нагоду саміту НАТО з нагоди 70-річчя Альянсу. Певне забули, що найважчим є чекати і наздоганяти.

По-п’яте, брак владних зусиль (і пропозицій) щодо об’єднання здорових парламентських сил навколо досягнення ПДЧ. Хай би яким факультативним не було додаткове звернення про План дій щодо членства, слід було б продемонструвати євроатлантичну єдність по лінії Президент-Уряд-Парламент по відношенню до НАТО. Без такого символічного кроку, в Брюсселі і правда можуть витягати з шафи страшилки типу «галасу щодо ПДЧ» в Україні.

І наостанок: відданістю євроатлантичній інтеграції на рівні «віце» і «заступників», навіть «міністрів», не підмінити наявність політичної волі рухатися до НАТО на найвищому рівні. Без оглядок на «злякати чи спровокувати Москву». За наявності такої волі - не на словах, а на справах - не було б враження про те, що команда Зеленського поступово готує плацдарм перекласти відповідальність за провал на шляху до НАТО на інших. Якщо так, то «галасом» не обійдеться.