"НАТО може підтримати Туреччину у конфлікті із РФ у Сирії", - експерт

"Ймовірність прямого бойового зіткнення між Туреччиною та Росією є. Проте Туреччина, як на мене, намагатиметься уникнути цього, бо перед нею не стоїть мета розбити Росію чи вчудити щось з Путіним, а отримати стратегічну перевагу чи не допустити серйозного провалу в Сирії", - пише директор Центру близькосхідних досліджень Ігор Семиволос у своєму блозі, передають Патріоти України, та продовжує:

І проблема не в Ідлібі. Просто у разі поразки Туреччини, Ердогану та правлячій партії виставлять великий рахунок за всю цю доктрину, бо хтось же має відповідати за її провал. А доктрина невипадкова, і виникла з уявлень Ердогана про світ і процеси, які там відбуваються. Тож зрозуміло, що турецький президент хоче уникнути цього головного болю. Та коли ви вже в стратегічній грі, то ваше головне завдання — у ній лишитися, а там, у майбутньому, може і виграти. Тобто у вас мають залишатися опції: ви маєте якимсь чином враховувати інтереси інших гравців, але і самому залишатися серед них. Цим і займається Ердоган.

У форматі стратегічної гри президент Туреччини визначає країни, які не просто присутні не території Сирії, ось як США, а чітко артикулюють свій інтерес. Бо ж американці не артикулюють, вони постійно перебувають у невизначеності: то йдуть з Сирії, то ще трохи залишаються. Тоді як іранці та росіяни мають позицію, чітко артикульований інтерес. У рамках цього інтересу Ердоган і побудував свою політику, реалізацію як мінімум двох ключових моментів.

Перший — недопущення нової хвилі біженців до Туреччини, всередині якої вони породжують купу проблем з економікою, злочинністю тощо. А другий момент пов’язаний з курдами. Як гарантувати безпеку своїх південних кордонів у зв’язку з тим, що курди посилилися, і тепер вони не просто населення, а мають свої збройні загони, досвід і тому подібне.

Звісно, є ще різні сентименти, туркомани та багато інших речей, які гріють душу, проте ключовими є саме перші два завдання. У їх рамках турки і вибудували стратегію взаємодії з Росією, за якої Ідліб би залишився анклавом, зоною деескалації. Чи розумів Ердоган, що рано чи пізно це все закінчиться, і щойно будуть знищені інші анклави, як прийде час Ідлібу? Думаю, розумів. Та коли ти вже починаєш гратися у цю гру, маєш зобов’язання, підписав угоду-другу, то вже не можеш просто взяти і зіскочити — лише грати за правилами, поки гра ще триває.

Нині Башар Асад побачив, що разом із союзниками зміцнився настільки, що може почати військову операцію зі серйозного витіснення повстанських підрозділів з Ідлібу, і можна не зважати на турків. Так останні опинились у ситуації, коли запевнення вже не проходять, і треба відповідати чимось іншим, більшим. А це означає ескалація. За таких умов і проксі не працюють. Бо якщо до посилення напруги вони себе почувають нормально, то за самої ескалації вже воювати не хочуть — кидають зброю і тікають, або ж відступають. Тим паче, коли в гру підключається сильний і готовий на дії гравець.

Ердоган ніяк не може покинути це все, бо, зрештою, підняв у Туреччині надто високу планку. Цінності туркоманів, історія боротьби, бідне населення — все це частина його риторики, від якої просто так не відмовитись. Звісно, турецький президент може якось донести своєму електорату, що ось він домовляється з Путіним, але насправді, мовляв, хоче його перехитрити. Та в умовах ескалації така риторика не спрацьовує. Тут уже треба щось заспокійливе для людей: мовляв, дамо відповідь, зробимо все, щоб наказати агресора, вбивць.

У Ердогана немає якихось серйозних альтернатив. Натомість він серйозно побив горщики з Америкою, Європою, НАТО. Та ще й ці його недолугі інтриги з Москвою, ракетами, літаками. Такі відносини — це частина торгів. З одного боку — політичні рішення, з іншого — зайві преференції, можливість отримати грубі гроші, і все воно мало би начебто працювати, але ось з росіянами не працює.

Натомість відкрити біженцям шлях у Європу — це хороша ідея, тобто підкупляє своєю новизною. Та проблема в тому, що уже раз Ердоган біженців використав, і всі ми знаємо наслідки — хвиля ксенофобії, прихід до влади правих партій. Європа тоді страшенно перелякалась. А зараз, на тлі коронавірусу і ще однієї хвилі біженців, прийде криза, до якої ніхто не готовий. Тому біженці - це аргумент. Але Туреччина може використати їх як один патрон, випустивши як зброю проти Європи, але потім відповідатимуть і європейці, і турки, і всі. Те, що ця ситуація призведе до ескалації на європейських кордонах — вже очевидно. Але це і гуманітарна катастрофа також: європейці бачать, що Туреччина спеціально організовує автобуси, щоб перекидати біженців.

Так, Ердоган шантажує Європу. І він завжди це робив. Просто Європа робила вигляд, що все це її не стосується, і відбувається десь там, далеко, а Ердоган поганий, порушує права людини і як би воно так зробити, щоб Туреччину не бачити і про неї менше говорити — до слова, як і про Україну.

Хтозна, чи стане ця стратегія з біженцями ефективною. Я не знаю, як може відреагувати Європа, а що ще менш прогнозоване, так це реакція Трампа. Ескалація триває, і далі вже нікуди. Питання тільки в тому, на чому зупиняться. Розмірковуючи про це все, ми повинні розуміти, що є цілі, є інтереси, а є ресурси. Причому, останні можуть бути не лише матеріальні. Чому зараз Туреччина звертається до НАТО і просить консультацій? Тому що це також ресурс. Якщо вона заручається підтримкою НАТО, навіть десь і прямим втручанням її членів, отримує розвіддані, комп’ютерні космічні знімки в прямому режимі, прослуховування телефонів, радіозв'язку — то це великий, комплексний ресурс.

Питаєте, чи може НАТО підтримати Туреччину, якщо сама ж втрутилась у конфлікт? Що ж, якщо довго молитись — то цілком".