Навіщо Ердоган приїздив до Зеленського, і чи допоможе це в боротьбі з Росією

Останніми тижнями навряд чи можна згадати день, коли б до Києва не навідувалися високі іноземні гості. Та візит президента Туреччини Реджепа Таїпа Ердогана має особливу вагу.

Хоча цей візит планувався давно і був приурочений до 30-ліття встановлення дипломатичних відносин, загострення безпекової ситуації в регіоні та нарощування російських сил на кордонах України внесли істотні зміни у програму ювілейної, десятої Стратегічної ради високого рівня. Тож, окрім планів подальшого розвитку двосторонньої співпраці, наскрізною темою всіх переговорів стали дипломатичні ініціативи Анкари із врегулювання російсько-українського конфлікту.

Економіка і ЗВТ

Якщо ювілейний саміт мав підбити підсумки першого десятиліття стратегічного партнерства, то це, безумовно, вдалося зробити в торговельно-економічній сфері. Підписання Угоди про вільну торгівлю стало завершенням тривалого процесу, що розтягнувся на десять років, сотні зустрічей та кілька ротацій переговірних команд від обох урядів.

Певна річ, підписаний варіант Угоди — це компромісна версія, яка повною мірою не влаштовує жодну зі сторін, але є кращою альтернативою базових запитних позицій.

У сухому залишку маємо повне «обнуління» митних ставок з Туреччиною на понад 10 тисяч товарних позицій (близько 95% номенклатури українського експорту) і запровадження тарифних квот або зниження мит на ще понад 1300 позицій. Зважаючи на надзвичайно високий рівень захисту внутрішнього виробника в Туреччині митними ставками, що інколи сягають 150–200%, навіть таке зниження бар’єру може значно полегшити доступ українських товарів на турецький ринок.

Водночас головним «домашнім завданням» України залишається перегляд структури поки що переважно сировинного експорту, збільшуючи в ньому частку товарів із високою доданою вартістю. Завдання, яке потрібно вирішувати, допоможе це відносинам із Туреччиною чи ні.

Офіс президента

Крім того, передбачається, що підписання Угоди про вільну торгівлю стимулюватиме її розвиток не тільки на двосторонньому рівні, а й у ширшому регіональному контексті. По-перше, документ створює нові можливості для спільного виробництва товарів із турецької сировини на території України і безмитного виходу на європейські ринки. По-друге, «замикає коло» схожих угод, уже укладених між іншими країнами Чорноморського басейну, значно спрощуючи багатосторонні торговельні механізми в регіоні.

Решта підписаних (і ще не підписаних, але готових до підписання) угод: від створення спільної митної ради між Держмитслужбою України та турецьким Міністерством торгівлі до заходження в Україну одного з найбільших турецьких державних банків «Зіраат» — теж недвозначно натякають на наміри сторін повною мірою скористатися можливостями ЗВТ. До речі, з турецької «Зіраат» перекладається як «сільськогосподарський», і далекого 1863 року його створили саме для видачі так званих «агрокредитів». Тепер це сучасна фінансова установа, яка працює на всіх ключових напрямах — від фінтеху до фінансування зовнішньої торгівлі. Але після відкриття ринку землі в Україні кредити на ділянки сільськогосподарського призначення теж можуть стати привабливим сегментом для турецьких інвесторів.

Серед інших потенційно цікавих проєктів — створення індустріальних парків, R&D (тобто перспективні дослідження і розробки), розвиток високотехнологічних виробництв та зеленої енергетики.

Безпека і «Байрактари»

Рекордні 7,4 млрд дол. двостороннього товарообігу, які дозволили Туреччині у 2021 році ввійти до першої п’ятірки торгових партнерів України, і понад 4,5 млрд інвестицій в українську економіку, що зробили її найбільшим іноземним інвестором в Україні, — привід не тільки для гордощів, а й для тривоги за їхню майбутню безпеку.

Тож не дивно, що на тлі посилення російської загрози на зовнішніх кордонах — і зростаючої нестабільності на внутрішніх ринках — Анкара зацікавлена в деескалації ситуації не менше від самої України.

Після «арабської весни» Туреччина втратила чималі інвестиції й величезні ринки збуту в Сирії та Лівії. У 2014 році, після початку російської агресії в Україні та окупації Криму, чимало об’єктів турецького бізнесу залишилися на непідконтрольних територіях. Зокрема й вежі мобільного зв’язку турецького оператора Lifecell, на якого припадає близько 95% загального обсягу турецьких інвестицій.

Будь-яка нова атака Росії — фізична на територію України чи кібернетична на її комунікаційні мережі — може стати тяжким ударом не тільки для цієї компанії, а й для всієї турецької економіки, і так ослабленої наслідками пандемії та рекордної девальвації національної валюти.

Відтак співпраця у військово-технічній та оборонно-промисловій сферах покликана захищати не лише спільні євроатлантичні цінності, а й цілком практичні об’єкти і речі, що мають свою вимірювану вартість. Зокрема розбудові обороноздатності обох країн (і заодно створенню спільного комерційного продукту) має сприяти підписана в рамках візиту Угода про співробітництво у сфері високих технологій, авіації та космосу.

Оскільки документ рамковий, його наповнення залежить від подальших домовленостей і конкретних проєктів. Але перша «ластівка» вже є. Нею має стати новий безпілотник спільного турецько-українського виробництва. Для цього неподалік Києва планується побудувати завод, а також тренінговий центр для українських операторів БПЛА. Водночас триватимуть і поставки вже добре відомих в Україні «Байрактарів» ТВ-2.

Наразі керівництво турецького оборонпрому не розголошує, для якої саме країни призначені перші ударні БПЛА нового покоління «Акинджи» з українськими двигунами «Мотор-Січі», що вже законтрактовані на 2022 рік. Водночас речник президентської адміністрації Туреччини публічно відкинув будь-які спроби Москви зупинити цю співпрацю, яка нібито сприяє «мілітаризації України» та «ескалації напруги». Він наголосив: військова співпраця між Анкарою і Києвом не спрямована проти Росії, але й не буде припинена їй на догоду.

У Росії добре розуміють можливі наслідки оформлення військово-промислового альянсу України і Туреччини. І якщо у випадку з Нагірним Карабахом турецькі дрони стали вирішальним фактором, який змінив перебіг воєнних дій, то в даному разі вони можуть зіграти схожу роль у зміні геополітичного балансу в регіоні.

Зовнішньополітичні дилеми і посередницькі ініціативи Анкари

Сама ж Туреччина, яка чи не першою з усіх міжнародних партнерів погодилася надсилати в Україну для захисту від російської агресії не лише каски й маски, наполягає, що посилення обороноздатності України — це, радше, шлях до миру в регіоні, ніж навпаки. Причин для всебічної підтримки Києва — як на дипломатичному, так і на військовому фронтах — в Анкари достатньо. І це — не тільки стратегічне партнерство з Києвом. Адже такий самий статус відносин пов’язує Анкару і з Москвою — принаймні на папері.

Власне, саме цю «двовекторність» і «рівновіддаленість» Туреччини від обох сторін конфлікту керівництво країни розглядає як унікальний козир, що дає їй можливість пропонувати свої послуги неупередженого посередника. Завдання-мінімум — перетворити Стамбул на «другий Мінськ», запропонувавши новий майданчик для засідань ТКГ. Програма-максимум — створити новий, альтернативний нормандському, формат переговорів на рівні лідерів трьох держав (на кшталт Астанинської платформи, започаткованої паралельно з Женевськими переговорами щодо Сирії).

Будучи країною — членом НАТО з 1952 року, Туреччина часто проводила свою, незалежну від Альянсу політику в регіоні. Чим одночасно дратувала Вашингтон і створювала собі додаткові можливості для співпраці з Москвою. Але якщо досі це приносило тільки іміджеві втрати в очах західних партнерів, то цього разу має всі шанси перетворитися на значні політичні дивіденди.

Впливова регіональна держава, справедливий арбітр у відносинах між сусідами і активний учасник процесу мирного врегулювання в Україні — саме такою прагне постати Анкара в очах як свого населення, так і міжнародної спільноти. І схоже, що зараз така можливість у неї є. Перша за тривалий час телефонна розмова між речником президента Туреччини Ібрагімом Калином і радником з нацбезпеки президента США Джейком Салліваном, яку обидві сторони оцінили як «позитивну» та «конструктивну», була присвячена саме ситуації в Україні.

До того ж вирішення «українського питання» ще до моменту його переходу у стадію відкритого конфлікту дозволило б турецькому керівництву уникнути багатьох незручних запитань. Зокрема: чи долучатися до нової хвилі західних санкцій проти Росії в разі їх запровадження? Чи застосовувати обмеження Конвенції Монтре щодо проходження військових кораблів через Протоки? І головне — як продовжувати політику м’якого балансування між Україною, чия незалежність є ключовим фактором для безпеки Туреччини, та Росією, здатною скористатися економічною й енергетичною залежністю як інструментом шантажу проти самої Анкари?

Важко заперечити, що, пропонуючи допомогу Україні, прагматична Туреччина намагається допомогти насамперед собі. Та, можливо, це і є та формула «безпрограшного співробітництва», на якій Анкара і Київ намагаються будувати свої відносини вже понад три десятиліття? І хоча в цьому рівнянні досі є багато невідомих, константою залишається незмінна підтримка з боку Анкари територіальної цілісності і членства України в НАТО. Тож будь-який результат, який буде більшим або дорівнюватиме нулю, нас влаштує.

Джерело