Навіщо Росія краде незрозуміле їй українське кіно, - Андрій Кокотюха

"Уже 157 років відомо, що розумом Росію не зрозуміти. Цю складову російської ідентичності вивів російський же поет Федір Тютчев, написавши датований 1866-м роком чотиривірш Умом Россию не понять на клаптику паперу. Незабаром після оприлюднення й дотепер рядки з висновком, що в Росію треба лише вірити, став одним із важливих культурних кодів держави-агресора. Так-так, Росія і до Тютчева, і в часи Тютчева, і після Тютчева будувала свою політику на загарбницьких окупаційних війнах, протиставленні себе Заходу й, відповідно, створюючи завдяки війнам тільки їй зрозумілий антизахідний світ", - пише український письменник Андрій Кокотюха у своєму блозі, передають Патріоти України, та продовжує:

"Проте крадіжки російськими окупантами чогось матеріального — від унітазів та душових кабінок до собачих буд і вживаної білизни, — якраз можна пояснити розумом. Історії російських крадіжок щонайменше чотири сотні років. Всі її сторінки збігаються з історією російських воєн та загалом агресії. Тягнули вони з підкореної та упокореної Гетьманщини, з Франції під час наполеонівських війн, із потрощених заможних маєтків у часи революцій та переворотів початку ХХ століття, з завойованої Європи після розгрому нацистів у 1945-му тощо. Є уявлення, як використати на користь собі крадені велосипеди, годинники й ноутбуки. Але досі не зрозуміло, нащо росіянам красти те, чого в самих навіть більше, ніж треба.

Інформація про те, що росіяни вкрали й переозвучили російською успішний український серіал «Спіймати Кайдаша» не перша подібного роду. Кілька місяців тому вже були зпірачені найуспішніший український мультик Мавка й хіти локального українського прокату Люксембург, Люксембург та Памфір. На це режисер останнього, Дмитро Сухолиткий-Собчук, заявив, що дотепер бачив у своєму житті лише одну безглузду річ — переклад російською творів Василя Стефаника. Піратська переозвучка російською українських фільмів — друге позбавлене здорового глузду дійство в його колекції. Антоніна Хижняк, виконавиця ролі Мотрі в Кайдашах, також сказала: це дуже тупо.

Але саме як тупість, безглуздість та ірраціональність визначив у 1970-тих звичку росіян красти вихований на питомо російській культурі письменник Сергій Довлатов. Крадіжка без розумної мети, писав він, трапляється лише в російській державі. У якості прикладів він моделює в художній формі ситуації, коли з клубу самодіяльності вкрали пюпітр, із підприємства — вогнегасник, із кабінету начальника — бюст Поля Робсона. Тож новітня крадіжка росіянами актуальних, популярних в Україні фільмів та серіалів запросто вписується в світогляд загадкових незаконних дійств без певної мети й навряд заради суттєвої матеріальної вигоди.

Тут варто навести ще один свіжий приклад — піратське видання в Росії мемуарів принца Гаррі Запасний. У Європі та США виданням книжки займалося відоме видавництво Penguin Random House, яке після початку війни в Україні припинило роботу з російським ринком. Росіян це не зупинило. Слід пояснити: ситуація з книжковим піратством дуже подібна з піратством аудіовзуального контенту. Закрити доступ до перегляду чи прослуховування чогось в третьому тисячолітті завдяки технологіям, котрі постійно вдосконалюються, неможливо. Для цього треба бути хіба Північною Кореєю. І то, якщо великий вождь чогось захоче — йому знайдуть попри заборони. Росія успішно обходить санкції. На фоні цього купити якусь книжку чи отримати доступ до фільму, серіалу чи музичного треку виглядає дуже простою справою. Тому хтось роздобув оригінал Запасного, прочитав та не переклав, а довільно переказав російською в форматі під назвою саммарі: короткий виклад основних тез. Виявляється, росіянам цього цілком досить.

Так само їх задовольняють екранні копії голлівудських кінохітів. Зокрема, російська Асоціація власників кінотеатрів заявила: після того, як внаслідок російської агресії проти України з російського ринку пішли студії Paramount, Disney, Warner Bros., та Sony, а також сервіси Netflix, Spotify і схожі на них, на російську індустрію чекає колапс. Тож для порятунку свого бізнесу вони, не надто ховаючись, почали використовувати крадене. Зокрема, без дозволу правовласника російські кінотеатри показали Бетмена і Барбі. Поклавши відповідальність за показ не на кінозали, а на якихось приватних осіб, котрі орендують їх із просвітницькою метою. Західні компанії обурені й розгублені водночас: зупинити процес не в змозі.

Повертаємося до початку: крадених і бездарно, далеко від змісту переозвучених українських фільмів та серіалів. Не прийміть за знецінення, але Держкіно і Мінкульт — саме на замовлення цих державних установ створені згадані вище стрічки, — далеко не Голівуд. Невже Памфір та Спіймати Кайдаша для росіян такий самий ласий шматочок, як голівудські кіно- телехіти, де бюджет кожного в рази перевищує найбільші витрати на все наше кіно-телевиробництво. Додайте сюди беззаперечний факт: Бетмен космополітичний та зрозуміліший за національно орієнтованого Памфіра навіть з дуже поганим перекладом. У чому ж тоді практична користь, у чому сенс піратити менш зрозуміле, локальне українське? Тим більше, що в Росії виробництво власних, зрозуміліших серіалів поставлене на потік і має потужне фінансування? Їм — мало? Їх не влаштовує своє?

Пояснення лежить у тій самій глибинній історії держави Російської. Століттями вона або вела війни, аби потім переписати на себе всі культурні здобутки завойованих країн, або — бажала бути причетною до чужого успіху, або — комбінований варіант. Ностальгія за СРСР для росіян виключає лише один пункт: культурну ізоляцію. У підрадянський час закритість держави дозволяла тримати громадян під контролем, але водночас позбавляла і їх, і верховну владу можливостей перебувати в актуальному контексті чужого успіху. Простіше кажучи, росіяни не проти лишитися в контексті СРСР — але щоб Зоряні війни та Індіана Джонс були у вільному доступі.

Отак, через крадіжки чужого успіху, Росія як держава-агресор хоче лишатися в актуальних трендах. Якщо Памфір став одним із лідерів прокату ворожої для них України, вони попри ворожнечу залишають за собою право дивитися цей фільм. У будь-якому вигляді, будь-яким способом. Якщо серіал Спіймати Кайдаша за короткий час набув в Україні культового статусу — росіяни вважають, що повинні його побачити, не спитавши дозволу, якого все одно б не отримали. Вони не зрозуміють нічого через очевидні труднощі перекладу — але їм того й не треба. Бо сенс позбавленої раціо крадіжки — потішити власне его. Росія знає, Росія бачить, Росія чує. А отже — Росія в темі, не вигнанець. Принаймні, в цьому наш ворог та ворог цивілізації себе переконує".