Нестерпна легкість пушкінізму, достоєвщини, толстовства: Письменниця пояснила, чому українцям заради порятунку варто відмовитись від російської літератури

У кінофільмі "Матч Поінт" культового американського режисера-інтелектуала Вуді Аллена головний герой, тренер із тенісу, намагається вписатись у найвищі кола англійського суспільства. І, щоб зчитуватися як бодай трохи свій, слухає італійську оперу і читає російську класику, зокрема Достоєвського, - пише у своєму блозі письменниця Лариса Денисенко та продовжує. - На цих моментах режисер акцентує увагу глядацької аудиторії — саме ці зусилля героя, унаочнення цих смаків допомагають йому в дальшій побудові кар’єри і влаштуванні комфортного особистого життя. Те, що він виявляється не лише пристосуванцем, а вбивцею, не має суттєвого значення.

З одного боку, це ж просто кіно! Але що ще воно може засвідчити?

Формування ідентичності культурної, якісної, вищої за просту людину, в західному світі відбувається і через вивчення, знання, розуміння, вміння підтримати розмову щодо складних героїв, складного світу російського культурного простору. А отже — через читання російської класики.

У такий спосіб російська класика стає формотворчою частиною людини, її належності, сутності, ідентичності.

А зважаючи на поширені тези про «складність російської душі та характеру», ти ніби й сама стаєш складнішою за інших людиною, духовно багатою, глибокою. В тобі проростає Достоєвський, він стає частиною тебе.

Крім того, коли ти заглиблюєшся у світи Достоєвського, Толстого, Чехова, Булгакова, Пушкіна, Тургенєва, Купріна, ти докладаєш серйозних зусиль, щоб продертися крізь незвичний для тебе світ, де існують екзотичні істеричні Настасьї Філіповни та наївні Льви Ніколаєвічі, на відміну від літературних мандрівок також непростими, але зрозумілішими світами французької, німецької або ж англійської класики.

Тому знести зі свого формування цей шар — відчувати суттєвий психологічний, та й навіть фізичний біль, тому відмова від російської культури для освіченої людини відкритого суспільства — це процес часткової і важливої відмови від себе, і проходити ці процеси легко й безболісно просто неможливо.

І тут я говорю про західну цивілізацію. А є наш, український світ.

Мене, як і більшість, формували не лише люди, а й книжки.

Звичайно, книжки нам також радять батьки, вчителі та вчительки, інші люди, що на нас впливають. Іще важать мода на певну літературу й доступність.

У моєму дитинстві — а це Київ сімдесятих і вісімдесятих років — панували російська мова, російська література і російські переклади. Принаймні в тому середовищі, де формувалася я.

Фактично, коли ти читаєш твори Дюма в російському перекладі, ти певною мірою пізнаєш французьку пригодницьку літературу через російську перекладацьку школу, котра також була частиною радянської ідеології.

У школі вчителі російської мови й літератури (а нагадую, що в Києві було в рази більше саме російських шкіл), котрі й викладали світову літературу, були в очевидному привілейованому становищі.

Власне, оскільки я була донькою вчительки, то час від часу слухала різні розмови щодо ієрархічного ставлення до вчительства. Панівне місце посідали вчительки російської мови, вчителі іноземних мов були екзотикою, а не основою основ, а от учителів української мови й літератури сприймали як невдах. Я не про індивідуальне ставлення — воно різнилися від людини до людини — я про належність до вчительської касти.

Діти, як флюгери, вловлюють усі можливі вітри, вони відчувають і зневагу, і силу і, хоча тяжіють до протестності, як символи протесту обирають щось радше пасіонарне, аніж трагічне, вистраждане, вторинне, незнане.

Доступність книжок російською мовою, позиціонування цих книжок також були панівними, порівняно з книжками українською. І це я ще не кажу про те, що цілого шару української літератури просто не було в доступі, вона була навіть не заборонена, а знищена й абсолютно невидима.

До слова, у 80-х роках на полицях київських книгарень легше було знайти «Роксолану» Павла Загребельного, видану російською мовою.

Український оригінал також продавався, але навіть продавчині радили й першим показували саме російський переклад, бо для них самих російська мова була звичніша, вони були нею сформовані.

Нас формує література, книжки, котрі ми читаємо, з котрими спілкуємося, в героїв та героїнь котрих закохуємося чи їх ненавидимо. Тому більшість моїх однолітків, що проживали під очевидним впливом радянсько-російських наративів, котрі не мали доступу або ж бажання шукати доступ до того, що світ складніший, а історія країни не губиться між сторінками ідеологічних підручників СРСР, формували свою ідентичність саме в рамках російського радянського дискурсу.

У березні 1991 року проводили соціологічне опитування. Ким ви вважаєте себе насамперед: громадянином СРСР чи громадянином республіки, в котрій живете? 42% українців та українок ідентифікували себе громадянами СРСР, 46% — УРСР, 12% — вагалися з відповіддю. Водночас естонців та естонок, що пов’язують себе насамперед зі своєю республікою, було 97%. І це вже майже час Незалежності. А уявіть, які дані могли бути в 60-ті, 70-ті або ж 80-ті роки минулого сторіччя!

Звичайно, є люди, котрі вважають себе носіями російської культурної ідентичності, котрі відрефлексували минуле і визначились. Але є значна частина українців та українок, котрі формувались як особистості фактично через насильство, через заходи насильницької радянізації та панування не лише російської мови, а й культури — як єдино можливої, єдино доступної, великої, величної.

І прийняти це, усвідомити дуже важко. Це як дізнатися, що ти людина, народжена від зґвалтування, сформована через замовчування, заборони, висміювання, зневагу, через заміну реальності і брехню.

Власне, сатирична персонажка Мотря, тьотя Мотя з Курська (Микола Куліш, «Мина Мазайло») зі своїм «По-моєму, прілічнєє бить ізнасілованной, нєжелі українізірованной» є реплікою того, що насилля прийнятніше за пошук власного правдивого «я».

Пошук того, чому це «я» саме таке, які обставини, події, які люди і які книжки призвели до того, що людина не те що не може позбутися, а вважає, що саме твори Булгакова, Гоголя, Чехова, Достоєвського, Пушкіна, Пришвіна тощо її сформували, а всю українську літературу бачить як нецікаву, вторинну та мізерну, бо для неї «я через Булгакова» є природнішим за «я через Підмогильного».

Бо якщо ти починаєш рефлексувати над своїм формуванням, минулим, то можеш побачити абсолютно іншу картину світу, змиритися з котрою важко, як важко й відпустити себе в пошуки затертої, втраченої та вкраденої ідентичності.

Хороша новина полягає в тому, що це ніколи не пізно зробити.