Остання зачіпка: Як дівчина шукала звістку про живого дідуся у блокадному Маріуполі

76-й день російські окупанти атакують Маріуполь - більшість будівель зруйновані, а обстріли й бомбардування не припиняються. У блокадному місті ще перебуває близько сотні тисяч людей, понад 25 тисяч - загинули, передають Патріоти України. З уцілілими майже немає зв’язку. Дізнатися про те, чи жива людина – дуже важко. Інколи майже не реально.

Комунікаційниця Анна Чуданова довгий час намагалася знайти хоча б натяк на те, що її рідні у Маріуполі живі. У зруйнованому місті залишився дідусь Анни зі своєю дружиною. Сама Анна народилась і виросла у Маріуполі, але до повномасштабної війни жила у Києві, куди також переїхали її батьки. Свою історію пошуку рідних дівчина розповіла "Українській правді. Життя". Далі – її пряма мова.

"2 березня у місті зник зв’язок"

Анна Чуданова народилась у Маріуполі, потім переїхала до Києва, а нині перебуває на Тернопільщині

У Маріуполі з моїх рідних залишився дідусь та його дружина. 2 березня у місті зник зв’язок. Не було жодної можливості зв’язатися. Ми шукали дідуся через Telegram-канали.

Спершу ми намагалися щодня дзвонити, якось пробитися зранку і ввечері. Писали смс-ки, бо казали, ніби вони прориваються і є шанс, що людина буде знати, що її шукають і про неї не забули. А потім дізналися, що є така група "Мариуполь сейчас", де публікували руйнування, який вигляд мають вулиці тощо. Так я побачила, що опублікували відео з будинком мого дідуся. Частина будинку згоріла.

Під цим відео були коментарі, і я побачила, що хтось питає про його будинок. Я почала писати людям в Telegram: "Добрий день, я з Маріуполя, шукаю своїх рідних. У мене за такою-то адресою дідусь. Чи маєте ви зв’язок з кимось?"

Мені пощастило, що перша дівчина, якій я написала, відповіла, що вона тримає зв’язок зі своїми рідними. Вони раз у чотири дні зідзвонювалися з батьком. Він підіймався на п’ятиповерхівку, де ловив зв’язок, коли ще працювали українські оператори, і розповідав їм, що там з будинком.

Від неї я дізналася, що будинок мого дідуся вцілів, і був шанс, що дідусь живий. Я описала дідуся, його квартиру і попросила цю дівчину, щоб вона спитала батька, чи той його бачив.

Перш ніж знайти інформацію про дідуся, я писала знайомим волонтерам, які допомагають в місті. Ті, хто зміг відповісти, казали, що ходити по адресах до рідних і близьких нереально. Ситуація в місті дуже небезпечна.

"Ми побачили відео, де видно, що він живий"

Ілюстративне фото з Маріуполя. Анна Чуданова/Facebook

Потім почали створюватися нові чати по будинках. Наприклад, люди об’єднувалися в чат за кількома адресами і починали шукати, обмінюватися інформацією. Хтось публікував фотографії – волонтери чи військові викладають відео будинків у місті. Постійно їздять вулицями, фіксують руйнування.

В одному з цих чатів хтось переслав відео від "представника ДНР" (ОРДО – ред.), що в Маріуполі людям нібито видають гуманітарну допомогу. Там був якийсь представник "молодіжної організації ДНР", що звучить для мене дуже комічно. Він зняв відео в хорошій якості, як вони видають "гуманітарну допомогу".

На той момент пройшов місяць, як я нічого не чула про свого дідуся. І от ми побачили відео, де видно, що він живий. Стоїть у черзі за "гумдопомогою". Трохи змучений, але тримається.

Він виглядав навіть краще ніж люди, які молодші за нього. Ми дуже втішилися – стало легше, що побачили його, що це не просто чутки і він живий.

Уже потім я зробила пост з фотографією дідуся і його дружини. Я дуже відтягувала цей момент, бо не хотіла бути тією людиною, яка грається в "жди меня" у пошуку рідних. Але довелося, бо розуміла, що інакше не вийде. Я опублікувала їхню фотографію і питала, чи хтось бачив цих людей.

Тоді люди почали виїжджати і ніби вже прорвався той інформаційний вакуум. Я написала, і знайома моєї знайомої відгукнулася завдяки репосту… Виявилося, що нещодавно виїхала її бабуся. Вона попросила в бабусі розпитати, що відомо про мого дідуся.

Мені сказали, що все добре, наскільки це можливо. Вони не голодують, у них є їжа та вода. Якимось чином хтось добуває її. Ось і все. Те відео було останньою зачіпкою.

"Востаннє я чула про дідуся 1 квітня"

Довоєнний Маріуполь. Фото: Анна Чуданова/Facebook

Востаннє я чула звістку про дідуся 1 квітня, коли було зняте це відео. Я ще уточнила в Telegram-каналі, коли його зняли, тому що зазвичай фотографії або відео публікують постфактум, коли з’являється зв’язок. Люди зазвичай, щоб подзвонити рідним, йдуть у певну точку, де ловить зв’язок. Зараз трішки змінилась ситуація.

Росіяни провели зв’язок, поставили вежі свого оператора "Фенікс". Люди почали купувати картки. Але все не так просто. Це не звичний для нас зв’язок – люди з перебоями дзвонять по 30 секунд, намагаються передати інформацію, що вони живі.

Окупанти брешуть, що бомби скидає "Азов"

"Люди, яких тримають квартири чи страх, не хочуть їхати з міста"

Коли ми дізналися, що дідусь живий, почали шукати зв’язок, щоб зрозуміти, чи хоче він виїжджати. На жаль, є така тенденція, що люди старшого віку або люди, яких тримають квартири чи страх, не хочуть їхати з міста.

Уже була не одна історія, коли люди обирали залишатися в місті. Поки що я не знаю, чи хоче він виїжджати. Через цю дівчинку, яка тримає зв’язок з батьком, сусідом мого дідуся, хочемо дізнатися.

Звісно, мені б хотілося вивезти дідуся, але я розумію, що йому 84 роки. Можливо, йому буде страшно. А ще окупанти серед місцевого населення розповідають, що це Україна бомбить, що їх обстрілює "Азов". Через це деякі люди не хочуть повертатися на українську територію.

"Досі є надія, що ми зможемо забрати фотографії"

Ми з дідусем живемо в різних районах. Наш будинок, де я виросла – це батьківський будинок. Сусіди, які виїжджали в березні, казали, що будинок цілий.

А на початку квітня бої перемістилися в наш район. Його обстріляли. У групі почали писати, що постраждав район, і на сусідній вулиці були "прильоти".

Тоді батьки почали активно моніторити ситуацію. Так вийшло, що батько сусіда мав можливість піти перевірити квартиру. У цього сусіда квартира згоріла. Але люди зазвичай на емоціях можуть подумати, що весь дім знищений. Побачили попадання і кажуть: "Все зруйноване", хоча насправді будинок стоїть.

Спершу сказали, що будинок згорів. Ми дуже засмутилися. Не так шкода стін, якихось телевізорів, диванів. Дуже шкода фотографій, бо в нас їх багато, і це те, що не відновиш, не купиш наново. У нас досі є надія, що ми зможемо забрати ці фотографії.

"З другого по п’ятий поверх усе згоріло"

"Наша квартира поки що ціла"

Ми дізналися, що квартира ціла, від сусідів. Чоловік, який з нами живе на одному стояку, розповів, що його рідні з іншого будинку переїхали до нього. Тобто будинок цілий.

А потім в групу почали викладати фотографії. Спочатку здалеку ми побачили свій будинок і розгледіли, що у нас на кухні, на балконі частково повилітали вікна. Пізніше опублікували фотографію суто нашого будинку, де видно, що було потрапляння.

З другого по п’ятий поверх усе згоріло. Поверх подруги мого дитинства вцілів, але залишився без вікон.
Наша квартира поки що ціла. Звісно, це дуже хороші новини. Сподіваюся, так і буде.

Коли почалися бої в Маріуполі, я більше переживала за життя свого дідуся. Зараз тішимося, що (рідні – ред.) вижили, врятувалися, а не були похованими у власному дворі.

"Він дивився просто в камеру, ніби хотів щось сказати"

Є люди різні. Є ті, хто тим пропагандистам записує вітання і записують ті вітання родичам в Росію. А деякі відводять очі. Їм соромно за те, що вони в росіян беруть гуманітарну допомогу.

Я бачила, що хтось засуджував тих людей, але я вважаю, що в них немає виходу. Росіяни довели до того, що в людей гуманітарна катастрофа і вони змушені брати їхню "поміч". Але є й користь від того, що вони знімають ці відео.

Хтось виходить, щоб їх побачили, і намагається якось світитися на камеру. На відео, я думаю, дідусь хотів щось сказати. Він дивився просто в камеру, нібито хотів щось переказати нам.

Так хочеться думати, тому що до війни дідусь з мамою щодня спілкувався. Я з ним щотижня розмовляла, ми розповідали, в кого як справи, чимось допомагали.

"Сподіваюся, він не думає, що ми його покинули"

Фото: Анна Чуданова/Facebook

У мене з дідусем дуже хороші стосунки. Я розумію, що йому нас не вистачає. І я дуже сподіваюся, що він не думає, що ми про нього забули і його покинули.

До якогось моменту я щодня писала: "Дідусю, ми за вас переживаємо. Як ви?". Коли намагалися безуспішно відкрити гуманітарні коридори, я постійно писала, щоб вони були напоготові, мали зібрані речі.

Я так само писала своїм подругам, яким вдалося виїхати. Але вони сказали, що жодна моя смс-ка до них не дійшла. Хоча іноді зв’язок нібито проривається. Ми відправили смс-ки. Щоправда, не знаю, наскільки це буде ефективно і чи вони виїдуть.

У нас уже була спроба вивезти дідуся. Моя мама сконтактувала з волонтером у якійсь групі. Він не гарантував, але казав, що якщо буде можливість, то вивезе. На жаль, не вдалося.

"Якщо пощастить, то виїдеш"

Руйнування у Маріуполі. Фото: Facebook

Людям, яким вдається заїхати в місто, росіяни кажуть: "У вас є година". Машина залишається на блокпості, тому треба пішки дійти до потрібного місця, забрати людей і повернутися.

Якщо пощастить, то виїдеш. Якщо не встиг, то, напевно, у якісь фільтраційні табори відправляють. Бо волонтерів-водіїв, які підвозять людей, буває і два дні тримають у підвалі, обшукують, все забирають.

Водії на свій страх і ризик тікають з того полону, вивозять людей. Це нереальні люди, герої. Дехто робить це за гроші, а волонтери роблять це тому, що відчувають, що можуть вивозити людей і рятувати їхні життя.

Де шукати своїх рідних з Маріуполя?

Один мій знайомий з Маріуполя зібрав усі джерела в одному дописі, коли шукав рідних. Коли виїхала моя подруга з Маріуполя, вони з сестрою опублікували списки бомбосховищ.

Зараз уже є окрема папка на Google-диску, де зібрані списки, кого куди евакуювали. Тут немає ніякого алгоритму, крім того, що ти витрачаєш купу часу на пошук, моніториш все, чіпляєшся за будь-що. Якщо пощастить, то знаходиш.