"Падаю на землю і вдаю, що я труп": Жителька Ворзеля на велосипеді тікала від російських танків

Жителька Ворзеля Марина Дайя 7 березня на велосипеді вирушила з Ворзеля у Фастів, щоб там сісти на потяг і дістатися у Польщу до свого сина. Але дорогою її наздогнали російські танки, передають Патріоти України.

— Коли у Ворзель безпосередньо, до вас додому, прийшла війна?

— Перший удар прийшовся саме 24-ого лютого близько 6 ранку. Я сиділа медитувала і відчула ударну хвилю, у двері вгатило. Перша думка була, що бомбардування. Але потім думаю: та ні, стільки мене вже накрутили, що почнеться війна. Думаю, не треба себе накручувати. Потім ще декілька разів повторилися прильоти. Дивлюся в телефон і бачу, війна таки почалася. Тоді гатили по Гостомелю.

В нас люди масово почали йти до магазинів, знімали кошти. Мене також вмовили сходити, хоча, чесно кажучи, я не думала, що це настільки серйозно, і що це взагалі необхідно. Але прогулялася в центр Ворзеля. Поки йшла, продовжували громити Гостомель. Вибухи прямо поряд відчувалися. Я не уявляю, що було там…У Ворзелі спочатку вони зайшли в центр. Найбільше постраждали люди у ЖК Grand Villas. Вони там сиділи закриті, їх не випускали. І десь між 5−7 березня, здається, їх випустили. Але тоді росіян принаймні у нашому кутку не було. Зайшли вони вже після того, як я вибралася. Вони декілька днів до того там шастали на цьому полі між Ворзелем і Немішаєвим.

— Як ви зрозуміли: «Все, зараз треба збирати речі і їхати?»

— Це скоріше більше інтуїтивне таке… Мені пропонували вибиратися відразу. Знаходили машини, буси, щоб закордон кудись виїхати, куди-небудь. Але в мене було таке відчуття, що я повинна бути на місці. В принципі, я познайомилася з людьми, яким потім також змогла допомогти виїхати. Це священник з дружиною.
У нас там у всіх не було зв’язку, десь заряджали в машині телефони. Бензин вже закінчувався. Інформації з зовнішнього світу не було. Тому якщо хтось був, хто міг допомогти вибратися, це було дуже важливо. В мене такі люди були. І потім я таким чином могла також їм якось допомогти.

А потім через два тижні я зрозуміла, що я там вже не є корисною. І я думаю, чого чекати? Якщо є можливість на завтра, то на завтра.

— Ви вирішили самостійно вибиратися? Де були ваші рідні? І чи зараз все з ними добре?

— Частина рідних — бабуся, тітка, сестра в Хмельницькій області. Син проживав з батьком в Хмельницькому. І ми вирішили його з мачухою вивезти у Польщу. Я мала б до них приєднатися, але склалося по-іншому.

— Отже, з чого для вас почався цей шлях? Як ви на нього наважилися?

— Наважилася, тому що потрібно було вибиратися. Є такий стан, коли не сумніваєшся, а розумієш, що так правильно і так потрібно. Я вирішила поїхати у Фастів. Я знала, що звідти йде прямий потяг у Польщу. До Фастова мені було їхати 70 кілометрів.
Зібрала речі, без п’ятнадцяти дванадцять я виїхала. Взяла велосипед, зібрала сумку, друзі, з якими познайомилася, які жили зі мною, священник із дружиною, мене провели. Я їм запропонувала їхати зі мною, але вони вирішили залишитися. Також люди з інтуїцією. Їм треба було вибиратися по-іншому. Через кілометр я побачила танки, які були на полі між Ворзелем і Немішаєвим. Я думала, що вони там і будуть, а я поїду собі в іншу сторону. Думаю, поїду, вони зараз мене не побачать за посадкою, я собі поїду і все. Виявилося, що вони чомусь вирішили поїхати за мною.

— Вони вас наздогнали?

— Я побачила, що наздоганяють. Там купа танків за мною, і один перпендикулярно їде. Той, що їхав перпендикулярно, він мене побачив. Я розумію, що далі тікати я просто не встигаю, вони дуже швидко їдуть. Кидаю велосипед і падаю на землю. Речі трошки розсовую, щоб удати, що я труп. Я думала, що вони проїдуть, чи розвернуться, чи якось вони мене минуть. А саме в цьому місці вони вирішили стати. Таким чином ховалися від наших вздовж посадки. І виходить, що я така лежу, а вони по суті кругом мене всі. Я не знаю, як я зі своїм щастям умудрилася саме туди попасти. Але лежала так хвилин 30−40, мабуть, почала підмерзати. Потім росіяни, які їхали перпендикулярно на танку, побачили мій «труп», вирішили перевірити. Я встала і кажу: «не стріляйте». Вони мені сказали: «Ми мирних не стріляємо». Це були молоді хлопці, років 20 з копійками. Мене відвели до головного, йому було десь за 40. І він мене почав розпитувати, хто, куди, чому. Я пояснила, що мирна… Хочу виїхати. На що мені сказали, що з Фастова поїзди вже не ходять. Я думаю, а їм звідки знати, на місці розберемося.

— Вони вас допитували, чого ви лежали 40 хвилин на землі? Обшукували?

— Питали. Я кажу: «Знаєте, така ситуація, я не була до неї готова, я не знаю, як діяти в такій ситуації. Це перше, що мені прийшло на думку інстинктивно. До такого мене життя не готувало абсолютно».Вони перевірили всі мої речі, подивилися, чи немає в мене зброї і відпустили. Я взагалі вирішила їхати на велосипеді, бо чула, що вони розстрілюють автомобілі. А тут, я одна. Жінка на велосипеді. Можливо, це якось вплинуло. Після цього я доїхала до Миколаївки. Там трошки заблукала. Знайшла місцевих. Вони мені показали, як можна під Житомирською трасою пройти так, щоб лишилася непоміченою. Я почала рухатися в тому напрямку, в якому мені сказали, і розумію, що там відкритий простір. Це біля озера було. А з другої сторони бачу танки. Знову. І знову розумію, що вони можуть вистрілити. Я подумала, що, можливо, я встигну прошмигнути там. Але я не встигла. Тому кидаю цей велосипед, піднімаю руки і під дулом цього танку чекаю, чи він поїде, чи він вистрелить.

— Як далеко він був від вас?

— Прямо перед носом. Метрів 10… Мені здається, що навіть менше.

— І він був один? Чи це була колона?

— Була колона десь до 10 одиниць. Якщо перший раз це було десь 20 танків і різних машин. То тут було їх до 10 приблизно. Звідти виліз бурят. Зразу сказав: «Давай телефон». Я віддала. Перевірили мої кишені. Дуже мені пощастило, що вони не знайшли другий мій телефон, старенький. Там була моя картка, до якої були прив’язані всі дані, щоб я змогла потім якось відновити всі месенджери. Обшукали всі мої речі. Залишила їм телефон. Потім кажуть: «ідіть звідси швидше». І мене відпустили.

— Ви після цього продовжили рух в бік Фастова?

— Так, це ще був день. Я тоді кілометрів 20 проїхала, десь було близько третьої, мабуть. Це було прямо біля Житомирської траси, буквально метрів сто і Житомирська траса. Виїхала на неї. Жахлива картина постала переді мною. Такі руйнування, що жах… В фільмах про апокаліпсис таке не побачиш… Машини, труп на дорозі… Ось таке. Я переїхала дорогу, в цей момент вони знову почали шмаляти. В мене немає навігатора, немає карти, я не знаю, куди їхати далі. І тут виглядають люди з двору. Напередодні по них вгатили з танка. Розговорилася з ними, запросили, напоїли чаєм. Трошки я відпочила, в мене було, як зарядити телефон, чим зарядити, я їм дала, і сама подзвонила. Це теж дуже допомогло. Я змогла зателефонувати, дати інформацію, що зі мною все добре. Трошки відпочила в тих людей. Потім відчуваю, що потрібно їхати далі. Вони мені вже розповіли, куди і як. І я поїхала до блокпоста. Там у наших запитала. Вони підтвердили, що у Фастові перебили шляхи. Думаю: буду зараз машину ловити. І тут їдуть волонтери. І вони забрали мене.

— Вони забрали вас з собою у Київ?

— Мені сказали, що їм потрібна людина на допомогу. А я посиділа, подумала, що мені все-таки з ними краще. Я ж хотіла волонтерити, от мені така можливість підвернулася.

— Вже зараз ви знаєте, чи ваш будинок вцілів?

— Саме з моїм будинком все добре. Туди вони навіть не зайшли. Але там поряд був їхній блокпост і вони ходили по будинках біля нього. Там були такі красиві будинки, звідки люди повиїжджали. Мій сусід загинув. Як це сталося, ніхто точно не знає. Є інформація, що він пішов на ковбасний завод. Їжі тоді вже взагалі не було. І люди пішли туди діставати їжу. І ось так його зловили.

Його поховали біля церкви, потім мають перепоховати. Потім іще була така ситуація, у мене є дуже близькі сусіди, я їх навіть другими батьками називаю. Вони пішли в дім навпроти. Чоловік вже похилого віку, за 70. Можна сказати, дідусь. А там вже все було розмародерено і там же були росіяни — хлопець молодий, років 18−20. І командир, видно. Командир каже: «розстріляти їх всіх». Він злякався. Каже: «як»? Отак, виконуй наказ. Цей дідусь каже: «Слухайте, в мене половина Росії в родичах, я половину життя там свого провів». Все-таки йому зберегли життя.

— Наскільки зараз в Ворзелі організована гуманітарна допомога? І наскільки ви залучені до неї?

— Я співпрацюю з київським депутатом, є у нас і ворзельська депутатка. Коли з’явилася можливість поїхати, я просто домовилася з ними і поїхала привезла найнеобхідніше. В свій дім заїхала подивитися. Зараз в Ворзель вже везуть допомогу всі, хто може. Їдуть волонтери, які самостійно організовуються, самі везуть, за власний кошт купують. І офіційна гуманітарка. Там багато зараз. Вони не голодні вже. А чим я зараз займаюся? Гуманітарку возимо. Є легіон іноземних воєнних, які приїхали допомагати воювати за Україну, допомагаємо їм знайти, як оформитися. Тому що бюрократія наша — це проблема. Є якісь точкові запити для конкретних людей, є великі запити, наприклад, поїхати у Бородянку. Тобто є кілька напрямків роботи.