Престолонаслідування

Уже у вівторок відбудуться вибори в США, які визначать, чи залишиться Дональд Трамп президентом ще на чотири роки або ж його місце посяде Джо Байден. У будь-якому разі у Білому домі з 1990 року вже п’ятий господар.

За ті самі три десятиліття у РФ влада змінилася лише один раз, 1999 року, якщо, звісно, не сприймати серйозно «рокіровочки». Владімір Путін на російському престолі вже понад 20 років, довше за всіх російських правителів після революції 1917 року, окрім Йосипа Сталіна. І час завершення його каденції, що може статися з тих чи інших причин, невпинно наближається. Принаймні тому, що В.Путін — людина, а всі люди смертні.

Однак Путін не лише людина, а й символ авторитарного режиму, що панує сьогодні у Російській Федерації. Уособлена ним російська влада намагатиметься відтворитися та продовжити своє існування й після відставки свого нинішнього очільника.

Росія, попри брак об’єктивної інформації про неї, не є ірраціональною загадкою. Її розвиток і поведінку можливо аналізувати і передбачати. Головне — вивчати слова і дії росіян, перш за все тих, хто безпосередньо впливає на вироблення політики, і не відкидати від початку їхніх заяв у позі гордого римлянина перед натовпом варварів. Адекватне розуміння Росії багато в чому впливає на нашу політику, а отже, і на наше майбутнє.

Щодо можливих сценаріїв розвитку подій, то визначимо основні вирішальні точки. Передусім багато що залежатиме від того, чи відбудеться відхід В.Путіна раптово або ж буде підготовлений. Російська влада прагне визначити і підготувати спадкоємця для другого президента РФ. Кастинг на цю роль триває вже не перший рік.

Не обов’язково, хоча й цілком ймовірно, що цей спадкоємець буде вихідцем із ФСБ чи інших силових структур. Водночас не можна виключати, що переможе відносно молодий і успішний технократ. Новим властителем може стати і хтось із регіональних керівників, зокрема з національних республік, і хтось із відомих міністрів.

Персонально згадували і губернатора Тульської області Алєксєя Дюміна, вихідця із Федеральної служби охорони РФ, і міністра оборони Сєргєя Шойгу, а до того міністра з надзвичайних ситуацій, і героя Росії Рамзана Кадирова, що пройшов шлях від чеченського сепаратиста до керівника Чечні у складі РФ, і заступника голови Ради безпеки РФ Дмітрія Мєдвєдєва, колишнього президента і прем’єр-міністра РФ. І ще багато кого. Коло претендентів широке, і не варто наразі його штучно звужувати. Будемо відверті, достовірної інформації про перебіг кастингу поза вузьким колом російського істеблішменту немає.

Цей процес може відбуватися як з благословення, так і без згоди В. Путіна. Якщо все пройде гладко, то його особисте ставлення не таке вже й важливе.

Якщо процес відбору спадкоємця росіянам удасться успішно завершити, то передача влади буде відносно плановою, як це відбулося і 1999 року. Отже, одного прекрасного дня світ, зокрема й ми, почуємо ім’я нового володаря Кремля разом із заявою В. Путіна про поступовий відхід від влади. Можливо, за казахстанським сценарієм.

Утім, як свідчать нещодавні події навколо «обнуління президентських термінів», монолітність і запас міцності російської влади часто перебільшують. На сьогодні В.Путін не може довіряти підлеглим, не спроможний визначити наступника і змушений подовжувати час свого правління. Залишаються можливими дуже різні сценарії. І далеко не всі з них оптимістичні для Росії.

Раптова, непідготовлена зміна влади цілком можлива. В. Путін може померти, плановий процес — зірватися, ймовірні й інші форс-мажори. За всього різноманіття можливих варіантів «вертикаль» має ресурси втримати ситуацію і провести президентські вибори. Особливо якщо збройні сили і спецслужби гратимуть консолідовано. А підстави для такого припущення дає дедалі більш узгоджена робота силовиків під час щорічних стратегічних навчань. Хаосу боротьби за владу в РФ бояться, ще не стерлась остаточно пам’ять про перебудову та лихі 90-ті.

Усталена за 30 років після 1990-го практика та конституція РФ засвідчують: призначення нового очільника Росії відбудеться саме через усенародні вибори. І хоч би якою контрольованою була ситуація у РФ, завдання виграти вибори, особливо для людини, яка ще не опанувала влади, вимагатиме казати те, що готове і хоче почути населення. Особливого значення прагнення почути суспільство набуде у разі неконтрольованого розвитку подій і відносної передвиборної свободи.

Після перемоги новий керівник Росії буде занурений у внутрішню проблематику. Найпершою його потребою стане консолідація влади, подолання спроб її підважити як на федеральному, так і на регіональному рівнях. А такі спроби будуть неодмінно.

Виникне необхідність забезпечити повну лояльність силовиків і керівників державних монополій, шукати й знайти компроміс із регіональними баронами, поставити себе перед олігархами: де домовитись, а де й замінити на лояльніших людей.

Можливо, відбуватиметься певна лібералізація, але, зважаючи на суспільні настрої, не варто очікувати на докорінний перегляд стратегічного курсу, насамперед зовнішньополітичного. У російському суспільстві склався консенсус: РФ має бути великою державою.

Певна корекція зовнішньої політики хоча і неминуча, буде доволі неспішною і поступовою. Стосуватиметься вона насамперед відносин із великими державами Заходу. Кремль прагнутиме до відновлення партнерських відносин. Головне, що цього треба буде досягнути без надто великих поступок. Про небезпечність поступок для держави Російської свідчить панівна в РФ інтерпретація подій другої половини 1980–1990-х років, пов’язаних із поразкою у холодній війні. «Суцільне приниження», чи не так?

Надзвичайно багато залежатиме і від політики США, ЄС, його провідних держав і Великої Британії, їхньої спроможності запропонувати постпутінській Росії прийнятну для обох сторін модель взаємовідносин (або нав’язати більш вигідну для себе). Певне уявлення про ймовірність цього можна отримати з брошури американського аналітика Германа Пірчнера «Після Путіна», електронну публікацію українського видання якої здійснено наприкінці жовтня видавництвом Українського католицького університету.

Політика щодо сусідів, зокрема й України, змінюватиметься (якщо змінюватиметься) ще більш поступово і ще менш радикально. Необхідність домінування принаймні у європейській частині колишнього СРСР поділяє більшість як еліти, так і російського суспільства. Насамперед це стосується України. Так чи інакше ідеї Алєксандра Солженіцина про те, як їм облаштувати Росію, живіші за всіх живих.

З високою ймовірністю зміни російської зовнішньої політики на українському напрямі не стосуватимуться кримського питання. Навіть обговорення питання повернення окупованого українського півострова прямо заборонено російською конституцією та визначено як злочин кримінальним кодексом. З великою ймовірністю будь-який, навіть обраний на демократичних виборах, хазяїн Кремля не розглядатиме повернення Криму Україні. Вже давні заяви Алєксєя Навального про Крим, який «не є бутербродом», достатньо яскраво засвідчують це. Та й риторика білоруських опозиціонерів з цього питання оптимізму не додає. Поступки щодо війни в Донбасі можливі, але навряд чи вони будуть радикальні.

Багато чого залежатиме і від особистості нового російського правителя. Далеко не нульовою є ймовірність того, що у Кремль прийде людина з більш щирими і жорсткими націоналістичними поглядами, аніж у опортуніста і життєлюба В. Путіна. Навряд чи новий вождь Росії матиме радянську травму голодного дитинства, як багато хто із сучасного російського істеблішменту.

Ймовірно, все відбудеться за тим чи іншим варіантом інерційного сценарію. Наразі ймовірність розпаду Росії та громадянської війни не така висока, як про це багато хто в Україні (і не тільки) говорить. Утім, не можна виключати, що стабілізаційні чинники не спрацюють, і Росія зануриться у громадянський конфлікт. Він може бути швидко подоланий, як це відбулося восени 1993 року, і тоді переможець отримає додаткові бонуси на старті свого правління. А може й перерости у повномасштабну громадянську війну. Востаннє це сталося 1918 року. Чи треба нагадувати, що було далі?

Враховуючи наявність ядерної зброї, інші результати технологічного прогресу, нова громадянська в Росії може перетворитися на суцільний жах для світового співтовариства. Цей сценарій усвідомлюють і до нього готуються і на Заході, і на Сході. Але як спрацюють передбачення, перевіряти не хотілося б.

Для того щоб вижити, Україна повинна сформувати підхід до відносин із РФ, виходячи з наявності Росії поряд як довгострокового чинника. Цей підхід має включати й підготовку до зміни влади у РФ (за її різними сценаріями). Мусимо бути готові до швидкої реакції на виклики.

Географія засвідчує: цей дощ надовго, а може, й на дуже довго. І нам варто серйозно думати і опрацьовувати модальності співіснування з цим великим і небезпечним сусідом. Маємо захистити незалежність і державний суверенітет України у цьому протистоянні.

Джерело