Рік на троні: Генпрокурорка і результати

У березні 2020 року парламент звільнив генпрокурора Руслана Рябошапку із займаної посади, згодом призначивши замість нього Ірину Венедіктову. Періодичні зміни очільників цього відомства не є дивиною для пересічного громадянина. Загалом мало хто з українців розуміє, що очільник офісу на Різницькій (адреса Офісу генпрокурора. — О.Л.) відповідає за законність у державі. Для широких мас таке формулювання нерепрезентативне. Всім зрозуміло, що генпрокурор — високопосадовець, який здатен впливати на перебіг будь-яких розслідувань. І згаданий топ-чиновник завжди представляє інтереси політичних еліт, а саме — чинного на відповідний період президента України. Так було завжди, можливо, за винятком кількох генпрокурорів. Тому не дивно, що нинішня очільниця ОГП Ірина Венедіктова відверто називає себе «оком государевим», чим прямолінійно ставить під сумнів принцип поділу влади, передбачений Конституцією України.

Діяльність органів прокуратури, має здійснюватися незалежно та аполітично. Цю ідею на широкий загал ще у ХVIII столітті запропонував французький правник Шарль-Луї де Монтеск’є. Як уже зазначалося, принцип доволі простий: мають існувати три незалежні гілки влади. Фактично це є запобіжником проти конструювання авторитарного (тоталітарного) ладу, де все концентрується в руках однієї особи (короля, президента etc.). Так функціонують успішні західні демократії сучасності.

Однак пострадянські країни повільно відходять від усталеного формату одноосібного керівництва державою. Це стало традицією після розвалу СРСР, де майже в усіх новоутворених країнах ключову роль почала відігравати одна особа. І ця роль настільки ключова, що від неї залежать усі органи публічної влади — парламент, уряд, суди. Перефразовуючи, очільник кожної (за винятком Балтійських держав) пострадянської країни самостійно формує порядок денний, не зважаючи на баланс гілок влади. І якби ця адженда мала позитивний характер, можна було б зменшити критику відповідного устрою. На кшталт того, що демократія дійсно керована, але маємо успішну економічну політику, як наслідок — високий рівень життя населення. Проте подібного немає і, будемо відверті, не буде.

Ще один момент: кожен із «відповідальних» керівників пострадянських країн цілеспрямовано опирається фундаментальним змінам, запропонованим західними партнерами на основі власного успішного досвіду. Реформи запроваджуються лише у прив’язці до макрофінансової допомоги (наприклад, в Україні під час співпраці з МВФ чи отримання «безвізу» з ЄС) або геополітичних загроз (наприклад, у Грузії, що намагалася відірватися від Росії).

Однак повернемося до базових змін у роботі ключового органу кримінальної юстиції — Офісу генерального прокурора. Вже згадував, що в березні 2020 року парламент проголосував за звільнення Рябошапки. «Фундаментом» для цього рішення стала позиція президента Зеленського, реалізована через постійні атаки олігархічної частини «Слуг» і проросійських сил ОПЗЖ, що відчували страх перед незалежними розслідуваннями. Аргументація була доволі дивна — відсутність посадок за пів року, уникнення відповідальності експрезидентом Петром Порошенком тощо. Зауважу, що станом на березень 2021 року нікого з топ-посадовців не ув’язнено, Порошенко не лише уникнув тюрми, а й наростив свою електоральну підтримку до рівня, що дає змогу вийти у другий тур президентських перегонів разом із Володимиром Зеленським.

Згодом, про що також ішлося, на посаду генпрокурора було обрано Ірину Венедіктову, яка до того лише кілька місяців очолювала Державне бюро розслідувань (ДБР). Зрозуміло, вона не мала потрібних навичок і досвіду, щоб керувати громіздкою машиною під назвою «Офіс генерального прокурора». Однак у неї була підтримка президента Володимира Зеленського і голови його офісу Андрія Єрмака. Відразу на її плечі лягло завдання із продовження реформи прокуратури через очищення двох наступних ланок — регіональної та місцевої. Але це вдалося реалізувати не повною мірою, адже при Рябошапці ОГП очистився на 55%, при цьому за керівництва Венедіктової очищення регіональних і місцевих прокуратур знизилося майже вдвічі. Чи то на нижчих рівнях працюють більш доброчесні прокурори, чи то Венедіктова дала вказівку не «зачищати» прокуратури на місцях, зберігаючи «цінні кадри».

Паралельно з гальмуванням реформи почалося прямолінійне «зливання» топ-корупційних кейсів. Ірина Венедіктова відіграла в цьому важливу роль, адже функції процесуального керівництва і публічного обвинувачення, передбачені Конституцією України та Законом «Про прокуратуру», дозволяють керувати будь-яким розслідуванням кожного з органів правопорядку. Це було реалізовано не раз. Про принцип невідворотності покарання подеколи забували, діяли згідно з політичною доцільністю переслідування тих чи інших осіб. Тому майже всі органи правопорядку — Нацполіція, ДБР, СБУ, податкова міліція — займалися тим, чим звикли займатися протягом останніх 30 років. Про будь-яку зміну орієнтирів або реформування не йшлося. Все стабільно, як на кладовищі, де поховані верховенство права і фундаментальні права й свободи людини.

Маю відмітити, що повністю «ручний» генпрокурор став гарантією безпеки президентських «спонсорів». За рік Венедіктова пройшла тернистий шлях внутрішньосімейних розборів польотів, а на Банковій (Зеленський і голова його адміністрації Єрмак. — О.Л.) зрозуміли взаємну вигоду від подібної «співпраці». Ще влітку 2020 року на Банковій ширилися чутки про звільнення Ірини Валентинівни, коли голоси за її звільнення були, а ось за призначення нового генпрокурора — відсутні. Наразі, за умови «шовковості» олігарха Ігоря Коломойського, що контролює частину фракції «Слуга народу», голоси вже можуть бути. Для підтримки депутатами обох рішень — звільнення Венедіктової і призначення нового генпрокурора. Але сьогодні це на Банковій нікому не потрібно, бо три топ-посадовця (Венедіктова, Зеленський і Єрмак. — О.Л.) «притерлись» між собою і потреба у зміні очільниці ОГП відпала.

Однак повернемося до результатів діяльності Венедіктової на посту. Знову зауважу на проблемі, про яку мало хто говорить. Через «адміністративну» комісію, що почала повноцінно функціонувати за керівництва ОГП Венедіктовою, на посади стали повертатися звільнені недоброчесно-непрофесійні прокурори. Зауважу, що за Рябошапки вони не мали жодного шансу пройти атестацію. Прикладів багато. Тут можна згадати нинішнього першого заступника генпрокурорки Романа Говду. Безпосередньо перед атестацією 2019 року він звільнився з посади, розуміючи свої перспективи. При Венедіктовій Говда не лише повернувся на посаду керівника столичної прокуратури, а й заново засяяв на прокурорському небосхилі, ставши першим заступником Ірини Валентинівни. Загалом не виникає запитань до професійності Романа Михайловича, досвіду там хоч греблю гати. Однак питання його доброчесності не перший рік стоїть на порядку денному. Проте Венедіктову це не цікавить, підконтрольна їй адмінкомісія проголосує за будь-якого з потрібних кандидатів.

Тепер про резонансні розслідування, які мали місце за нинішньої керівниці ОГП. Можна довго деталізувати, у чому саме Офіс генпрокурора провалив процесуальне керівництво розслідуваннями або публічне обвинувачення. Можна вести мову про кейс агробарона Олега Бахматюка або справу про рефінанс банку ексолігарха Костянтина Жеваго. Звісно, не варто забувати про ключовий фейл Венедіктової — блокування справи щодо зловживань у Приватбанку перед його націоналізацією. ZN.UA нещодавно опублікувало ґрунтовний матеріал із деталями трансакцій, які вказують на цілий список злочинів попереднього керівництва зазначеної фінустанови. Звісно, Офіс генпрокурора, що не дивно, надав усі можливості Коломойському і Боголюбову (ексвласники Приватбанку. — О.Л.) для формування повноцінної правової позиції щодо оскарження в іноземних юрисдикціях незаконності їхнього переслідування. Юристи олігархів обґрунтовують правову позицію, базуючись на відсутності претензій з боку органів правопорядку і правосуддя в Україні. Цей карт-бланш, цілком імовірно, затверджено на Банковій і реалізовано через офіс на Різницькій, із залученням згодом підконтрольних служителів Феміди. Нічого нового.

Провалом у роботі Венедіктової на посаді є й постійне намагання захищати депутатів з фракції партії «Слуга народу», коли вона вчасно не підписувала повідомлення про підозри, попередньо підготовлені детективами Національного антикорупційного бюро України (НАБУ) і прокурорами Спеціалізованої антикорупційної прокуратури (САП). Однак вишенькою на цьому «правоохоронному» торті стосовно захисту «своїх» став кейс щодо заступника голови офісу президента Олега Татарова. Настільки прямолінійне втручання в роботу НАБУ—САП важко згадати навіть за часів керівництва Генпрокуратурою Юрієм Луценком.

Вищезгаданого чиновника офісу президента підозрюють у злочині, вчиненому ще до його призначення на посаду. Іншими словами, Зеленський отримав чудову можливість продемонструвати політичну волю щодо реалізації передвиборного лозунгу «Весна прийде — саджати будемо». Але не так сталося, як гадалося. Президент зайняв деструктивну позицію. Згодом, відчувши політичну кон’юнктуру, до нього долучилася генпрокурорка Ірина Венедіктова, підіграючи у цьому. Тому і відбулася спроба передати провадження від НАБУ до СБУ (службою керує друг дитинства Зеленського Іван Баканов. — О.Л.). Вони всіма методами намагалися захистити «свого» чиновника з офісу президента. Благо, що вже створений Вищий антикорупційний суд, який може повернути ситуацію в законне русло.

Однак не тільки цим запам’ятався рік Ірини Валентинівні на посаді. Провалена реформа, відсутність незалежності прокурорів, спроба контролювати розслідування щодо топ-корупції. Та й це ще не все. У деяких аспектах вона дійсно була доволі успішною. Наприклад, вміло знаходила спільну мову як із депутатами провладної фракції партії «Слуга народу», так і з іншими парламентськими угрупованнями, зокрема з депутатськими групами «Довіра» і «За майбутнє», а також фракцією партії «Опозиційна платформа — За життя». Ще кілька місяців тому кабінет на п’ятому поверсі офісу-«склянки» на Різницькій доволі часто відвідував впливовий член ОПЗЖ Вадим Рабінович. Опісля Ірина Валентинівна за подібні реверанси отримала прочуханку з офісу президента і припинила настільки яскраво виражену комунікацію з регіоналами. При цьому є цікавий нюанс, який важливо уточнити в контексті політичних союзників. За моєю інформацією, протилежний політичний табір — фракція партії «Європейська солідарність» — тихо і мирно сприймає те, що витворяє чинна генпрокурорка, виключно через позицію її лідера Петра Порошенка. Він дав конкретну вказівку не атакувати Венедіктову, адже вона… спустила на гальмах усі справи проти колишнього президента України. І бонусом цього політичного «договірняка» є прізвище одного з ключових консультантів Ірини Валентинівни. Йдеться про надто близького до власника корпорації «Рошен» екснардепа Олександра Грановського, якому було підготовлено (проте не вручено) підозру. Наразі відповідні консультації відбуваються прямо з Ізраїлю.

Існує ще один вимір впливів генпрокурорки, про який варто згадати. Допоки не обрано нового керівника САП, Венедіктова фактично керує цим підрозділом, який згідно із Законом «Про прокуратуру» має бути незалежним. Після звільнення Назара Холодницького ніхто, крім Венедіктової, не може підписувати підозри щодо спецсуб’єктів, зокрема депутатів. І вона повноцінно реалізовує цю можливість, у такий спосіб впливаючи на розслідування детективів НАБУ.

Понад те, за моєю інформацією, Венедіктова намагається формувати порядок денний щодо обрання нового голови САП. Для цього вона має всі можливості — комунікацію з офісом президента, індивідуальний вплив на окремих членів конкурсної комісії. Наразі сподівання лише на міжнародників, що мають блокуючі голоси у комісії стосовно недопуску недоброчесних або непрофесійних кандидатів на посаду очільника Спеціалізованої антикорупційної прокуратури. Після очищення під час відбору відбуватиметься рейтингове голосування за тих, хто пройшов фільтр доброчесності. І тут можуть виникнути проблеми.

Наостанок згадаємо про звіт Венедіктової у парламенті, що відбувся кілька тижнів тому. За рік робота органів прокуратури є стабільною лише у своєму негативі. Це думка не тільки профільних експертів, навіть довіра українців до цього органу вже нижча, ніж до проросійських ЗМІ. Можливо, варто задуматися над цим аспектом. Свого часу ексгенпрокурор Рябошапка зазначав, що саме довіра населення є ключовим фактором успішності реформи. Цього за рік не сталось, ситуація лише погіршилася.

Тепер розберемо окремі деталі зазначеного звіту генпрокурорки у Верховній Раді. Почнемо з маніпуляцій і брехні щодо розслідування зловживань у справі Приватбанку. Фактично Венедіктова не знає, коли саме отримала процесуальний статус по кейсу. Більш того, нещодавно стався витік інформації в розслідуванні щодо згаданої фінансової установи. Зауважу, що відразу після підписання підозри одному з екскерівників цього банку минуло буквально менше години, як «запідозрений» спробував швидко залишити територію України. Зупинити цю втечу змогло лише керівництво НАБУ, що спрацювало вкрай ефективно, посадивши літак, який уже перебував у годині льоту від бажаної «свободи».

Також Ірина Валентинівна вдавалася до правової еквілібристики стосовно судових рішень за кейсом Олега Татарова. За її словами, не існувало можливості ігнорувати рішення судів, тому її заступник швидко передав кейс від НАБУ до СБУ. Хоча навіть студенти юридичного факультету вітчизняних топ-університетів розуміють, що виключна підсудність цієї справи — не Печерський районний суд міста Києва, а юрисдикція новоствореного Вищого антикорупційного суду.

Тепер про ще одну резонансну справу — кейс «Роттердам+». Мало хто повірить, що прокурор САП Віталій Пономаренко самостійно, без погодження з Різницькою та Банковою, двічі закривав кримінальне провадження щодо зловживань із боку фінансово-промислової групи олігарха Ріната Ахметова. Безумовно, отримання відповідної експертизи щодо визначення матеріальної шкоди для держави зайняло багато часу. Однак мова йшла про майже 19 млрд грн збитків, а згодом уже і про майже 40 млрд грн втрат для держави. Жоден прокурор не взяв би на себе таку відповідальність. В.Пономаренко, на мою суб’єктивну думку, репрезентував позицію вищого керівництва ОГП, а можливо, навіть офісу президента. Більше про це ZN.UA публікувало місяць тому.

Хотів би підсумувати у контексті двох репрезентативних цитат. Одну з них періодично приписують лідеру фашистської Італії Беніто Муссоліні чи іспанському каудильйо Франсіско Франко. Однак ні перший, ні другий не є її авторами. Дуже часто в авторитарних режимах або демократіях, що лише зводяться на ноги, керівництво держави діє за принципом: «cвоїм — усе, чужим — Закон». Відчуваєте схожість із тим, що нині відбувається в Україні? І до цього варто додати, що «влада зводить з розуму, як і безкарність». Саме так виглядає функціонування системи органів кримінальної юстиції, адже притягати до відповідальності намагаються політичних опонентів або яскравих представників громадськості.

Однак, коли йдеться про членів Зе!команди, то правоохоронний механізм дає збій. У цьому весь «цимес» обіцянок Зеленського щодо відсутності вибірковості. Нібито для нього всі, хто порушує Закон, рівні. У цьому контексті нагадаю фразу відомого англійського письменника Джорджа Орвелла з роману «Колгосп тварин»: «Всі тварини рівні, але деякі тварини рівніші за інших». Саме такий принцип підняли на політичний флагшток керівники Банкової, переймаючись потенційним зниженням електоральної підтримки, бо наступні передвиборні перегони значно ближче, ніж декому здається.

Олександр Лємєнов

Джерело