Російські вербувальники знайшли ключик для українських підлітків, котрі четвертий рік зростають і формуються в умовах масштабної війни, - Андрій Кокотюха

Цей Данило (ім`я називають, прізвище не розголошують) координував свої ділі через телеграм і взагалі чудово давав раду з інтернетом, використовуючи його можливості по максимуму. Тож помилкою буде вважати, що хлопчина не знав нічого про можливі наслідки подібних вчинків. Зокрема, напевне читав про своїх однолітків, котрих дистанційно підривають російські куратори в моменти, коли ті працюють "верблюдами" - тобто, доставляють вибухівку під ТЦК чи військкомат.

І тим більше - був поінформований про затримання СБУ своїх "колег", котрим пощастило вціліти. Данило та подібні до нього не живуть в інформаційному вакуумі. Тим не менше, підписуються на російські пропозиції й вперто рухаються до загибелі або в кращому випадку - лави підсудних.

Найпростіше - списати це на брак системного патріотичного виховання. Який в Україні відчувався, без перебільшення, весь час після відновлення Незалежності. Почасти версія справедлива, проте не єдина. Ба більше: саме прогалини в патріотичному вихованні ставлять під великий сумнів зрадницьку мотивацію українських підлітків. Адже зрадник - категорія передусім ідеологічна, світоглядна. Особа знаходить причину ненавидіти країну, в якій народився й живе. Скажімо, забороняють слухати російський реп, ламають пам`ятники Пушкіну, обзивають останніми словами серіал "Слово пацана" або щось подібне.

Так, мотивація штучна, але загалом дає пояснення зраді. Проте справжній озлоблений зрадник із нестійким світоглядом - людина зазвичай розважлива. Зрадниками найменше керують емоції, найбільше - холодний розрахунок. Саме зрадник у переважній більшості випадків сім разів відмірює, перш ніж один раз відрізати. Ретельно зважує кожен крок, страхується від небажаних наслідків. І головне - не полізе туди, де його можуть або зачистити фізично, або списати з рахунків у інший спосіб. Наприклад, здати поліції чи Службі безпеки, використавши його як димову завісу. Ні, реальний зрадник ніколи не погодиться на одноразову роль, скільки б грошей йому за неї не пообіцяли.

Ким тоді є згаданий вище Данило та його подільники як в Україні, так і за її межами? Дуже проста відповідь - ідіотами. Але, як усі прості відповіді, не зовсім правильна й точна. Аби чіткіше зрозуміти, що в таких у головах, варто згадати інші аналоги. Перш за все - відчайдухів, шибайголів, котрі полюбляють кататися на дахах вагонів метро і робити при цьому селфі чи знімати відео для соцмереж. Скільки подібних акцій завершилося каліцтвом чи загибеллю учасників, підрахувати складно. Зате будь-який психолог однозначно пояснить: у певному віці певних підлітків, переважно хлопчаків, тягне до гострих відчуттів. І знову ж таки, інтернет та контент соціальних мереж тут не винні.

Пригадую себе в їхньому віці. Початок 1980-тих, радянська Україна, місто Ніжин, робітничий район поруч із залізницею та відомим, без перебільшення, на весь світ консервним комбінатом. Частина моїх однолітків практикувала наступні розваги: перебігати колію перед потягом, чіплятися ззаду до товарного вагону, пробиратися на складську територію комбінату й балансувати на вузькій поверхні бетонної огорожі. Ще - лазити в каналізаційні люки, навіть влаштовувати собі там "штаби", де можна покурити (не лише цигарки) і випити, не лише пива. Та Господи, я сам колись на "слабо" проліз крізь трубу, яку проклали під проїжджою частиною однієї з вулиць.

Щось подібне відбувається з підлітками зараз. Не всіх, але представників певних психотипів тягне на пригоди й подвиги. Соціальні мережі, зокрема - можливість похвалитися вчинками, лише стимулюють. Натомість обіцяні за небезпечний "подвиг" гроші та попередження, аби мовчали, створюють таку потрібну атмосферу таємничості. Підліток, який проти ночі під час комендантської години підпалює автівку волонтера чи працівника ТЦК, зовсім не думає про якусь там зраду. Він нікому не мститься - йому по кайфу ловити адреналін.

Розуміння цього стану означає: російська агентура - чудово підковані психологи. Вербувальники прораховують емоцій своїх жертв цинічно й точно. Власне, з таким розрахунком творили згаданий не раз серіал "Слово пацана. Кров на асфальті". Там немає, наприклад, сцен зґвалтування, зверхнього ставлення до дівчат\жінок, загалом неповаги до старших чи заперечення певних цінностей.

Хтось порахував: у кожній із восьми серій бійка чи застосування грубої фізичної сили трапляється кожні 7-10 хвилин. Тобто, в середньому 4-5 разів на 45-хвилинну серію. І при бажанні з них можна зліпити одну повноцінну, від першої до останньої хвилини наповненої суцільним насильство: бійки, погроми, упокорення слабших тощо. Але увага: все це подається передусім як "пацанська" пригода, не більше.

Тому російські вербувальники знайшли ключик для українських підлітків, котрі четвертий рік зростають і формуються в умовах масштабної війни. Ті, хто піддається вербуванню, насамперед відчувають власну слабкість, непотрібність, погану реалізованість і негативну пристосованість до наповненого трагічними новинами сьогодення. Їм кортить каналізувати власну негативну енергію. Тут російський агент з`являється вчасно. Він не вимагає зрадити країну - він пропонує пригоду. Десь таку саму, як прокататися на даху вагону метро в тунелі. Тільки оплачену. Чи думає пасажир даху про наслідки? Ні. Як не думає про них той, хто несе вибухівку під ТЦК. Лише адреналін, та й по всьому. А питання каналізації руйнівної енергії підлітків з користю для України лишається відкритим".