Шанс, якого не можна змарнувати

Після перемоги Байдена кількість статей, автори яких претендують на те, щоб передбачити його політику, просто зашкалює. Кількість самозадекларованих «друзів Байдена» переважає кількість дітей лейтенанта Шмідта з відомого твору. Майже у кожного знайшлося фото з Байденом, і розмістити його у мережах стало, знову-таки, майже обов’язком. На тлі цього забавного інформаційного шуму питання, якою ж насправді буде американська політика, критично важливе для багатьох, у тому числі для нас. Тож варто поговорити хоча б про те, що на сьогодні є більш-менш очевидним.

Американське суспільство є поляризованим і фрагментованим, і різні його складові мають різний образ майбутнього. Екзистенційна криза репрезентативної демократії, коли американці більше не роблять раціонального вибору і не обирають серед представників політичних еліт, є тільки найбільш помітною, але не єдиною проблемою. Та ж таки криза імітації солідарності призвела до розвитку руху Black Lives Matter, а ліберальні ментальність і спосіб життя міст дедалі більше контрастують з «іншою» Америкою. Президентство Трампа багато в чому сприяло тому, що ці тенденції «з’їхали з рейок». Не знаю, чи залишиться Трамп у політиці, але трампізм як специфічна форма популізму, швидше за все, нікуди не подінеться. Байдену доведеться чимало вкластися у подолання численних «ми — вони», власне, він уже намагається це робити. У США не існує, на щастя чи на жаль, європейської культури толерантності, тому побудувати «спільність» буде дуже важко, і це потребуватиме шалених емоційних зусиль і часових витрат.

Усе це не означає, що уваги до зовнішньої політики буде менше, — цього Сполучені Штати аж ніяк не можуть собі дозволити, але роль американських інституцій і команди Байдена в її визначенні, насамперед на тактичному рівні, та реалізації зросте не в рази, а на порядок чи два. Системність замість трансакційності та «бізнесового» підходу є надзвичайно важливою в умовах, коли нинішній світовий порядок існує, скоріше, інерційно, а інституції з «реальної реальності» дедалі більше дрейфують у напрямку віртуальної. Від результатів цих президентських виборів у США залежало, яким шляхом — умовно системним чи понятійним, відбуватиметься поступове перезавантаження в іншу реінкарнацію світового порядку. Світ не може існувати на основі особистих домовленостей керівників держав, як це бачить Дональд Трамп, адже він є для цього занадто складним, а керівники держав в епоху кризи репрезентативної демократії зовсім не завжди є візіонерами та стратегами, а часто і просто ціннісно орієнтованими людьми. Саме тому команда Байдена працюватиме не тільки з політиками при владі чи в опозиції або з бюрократією, а й із суспільствами та бізнесом, тобто стратегічна системність у плануванні та визначенні пріоритетів поєднуватиметься із тактичною системністю.

У команді Байдена чимало особистостей екстракласу, які здатні виконувати завдання будь-якої складності. Але завдання очолити перезавантаження світового порядку явно не є пересічним, тому майбутній президент США намагатиметься залучити всіх найкращих, включаючи представників республіканців, які погодяться на це, що буде важливо також з погляду подолання безпрецедентної поляризації суспільства.

Зовнішня політика нової адміністрації буде набагато менш «зовнішньополітичною» і набагато більш глобальною. Це означає, що відносини з державами відіграватимуть важливу, але поступово дедалі меншу роль порівняно з глобальними загрозами та викликами. Взаємодія з громадянським суспільством, бізнесом, глобальними та національними мережами стане у перспективі більш важливою, ніж формальні рамки міждержавних відносин, і за адміністрації Байдена цей процес, імовірно, прискориться.

Мені дуже цікаво, як «прогресистське» крило Демократичної партії США впливатиме на зовнішню політику. Очевидно, що питання кліматичних змін, прав людини, захисту меншин і багато інших знайдуть своє відображення у зовнішньому вимірі. Наприклад, повернення США до Паризької угоди з питань зміни клімату, яке, ймовірно, відбудеться у перші дні каденції Байдена, стане лише першим поштовхом. З «головного гальмуючого» кліматичні зміни Сполучені Штати намагатимуться перетворитися на глобального лідера, аналогічні процеси відбуватимуться і в інших сферах. Логічно, що вони очікуватимуть на те саме від своїх союзників і партнерів.

Багато хто в Європі у буквальному сенсі видихнув після перемоги Байдена, сподіваючись на іншу якість трансатлантичного партнерства, яке за часів Трампа перебувало у стані відомого «ефекту Буратіно»: пацієнт скоріше живий чи скоріше мертвий. На рівні інституцій взаємодія тривала, але на політичному рівні Євросоюз не знайшов спільної мови з Трампом, хоча в деяких столицях за ним точно сумуватимуть. У Євросоюзі зростає, хоча і дуже повільно, усвідомлення, що його безпека не може залежати від кількох тисяч голосів Пенсильванії чи Джорджії. У найближчі роки ми будемо свідками спроб знайти новий формат трансатлантичної взаємодії, який би менше залежав від персональних і ситуативних сплесків. І нам теж не завадило б вчасно підключитися, якщо ми претендуємо стати частиною цього простору.

За каденції Байдена з’явиться також шанс на перезавантаження аморфної та фрагментарної системи співпраці у Центральній Європі. Адміністрація Трампа робила особливий акцент на взаємодії з Польщею, Будапешт теж намагався побудувати щось особливе, але це вдалося лише частково. Східне партнерство перебуває у концептуальному глухому куті, і в Євросоюзі є чимало охочих там його і залишити на невизначену перспективу. Існуючі формати співпраці — у стані від стагнації до занепаду, до них майже не залучено Білорусь, мирні протести в якій також відкривають нові можливості у майбутньому. Креативна та довірча взаємодія з новою адміністрацією США може допомогти нам стати активним гравцем на центрально-європейському просторі, тут є цікаві ідеї, а підтримка США може допомогти їх запустити.

Дуже ймовірно, що адміністрації Байдена вдасться значно покращити взаємодію з Китаєм, при цьому у торговельній сфері можливий реальний прогрес, а фокус суперництва зміститься на нові технології та безпеку. У Москві дуже побоюються, що Росія буде третім зайвим у цій історії, оскільки за всіх розмов про багатополярність вона не тягне на роль окремого полюса і поступово буде маргіналізуватися. Навряд чи світ може триматися на осі США—Китай, як люблять спекулювати багато аналітиків, але на осі Захід—Схід щонайменше у перехідний період до нового світового порядку — однозначно може. Сьогоднішня Росія поки ніяк не вписується у цю картину світу і намагатиметься опиратися такому розвитку що є сили.

Одним із найбільших викликів для нової адміністрації буде функціонування міжнародних організацій, які перебувають у глибокій кризі. Без міжнародних організацій будувати глобальні відповіді на існуючі загрози просто неможливо, тому цей занепад необхідно не просто зупинити, а розвернути. Простих рішень тут немає, такі країни, як Росія та Китай, намагатимуться блокувати ефективну діяльність міжнародних інституцій, що суперечить їхнім інтересам. США повернуться до Всесвітньої організації охорони здоров’я досить швидко після інаугурації Байдена, але очевидно, що потрібен глибокий, причому не технологічний, а політичний аудит її діяльності та ефективності. Це саме потрібно зробити і стосовно решти міжнародних організацій, і одним із висновків буде необхідність припинити саботаж національних гравців, що означатиме мегареформу, до якої багато хто не готовий. Тут знадобиться лідерство, що дасть змогу побудувати нову коаліцію за перезавантаження міжнародних організацій. Це завдання із сьогодні на завтра, але це необхідно, якщо ми хочемо мати інструменти для вирішення питань глобального порядку денного.

Таке ж саме докорінне перезавантаження, краще сказати, порятунок потрібен для архітектури контролю над озброєннями, яка перебуває у стані глибокого та хаотичного демонтажу. Готовність Росії до серйозної розмови на цю тему буде маркером, чи готова вона взагалі конструктивно розмовляти із Заходом на будь-яку тему, — маю на увазі не процес, а реальний результат.

На початку каденції Трампа було багато спекуляцій щодо можливої реінкарнації «Ялти 2.0». Російський президент як мантру повторює тезу про необхідність зберегти конструкцію світового порядку, що створена після Другої світової, а російська міфологія навколо неї призначена не тільки для внутрішнього використання, а й для захисту статус-кво, включаючи право вето в РБ ООН.

Російські сподівання на Трампа багато в чому не справдилися, але перед каденцією Байдена цікаво поспекулювати на тему про можливість нової реінкарнації Брестського договору. Прошу не розуміти мене буквально, очевидно, що політичні, соціальні та, зрештою, ментальні реалії сторічної давності докорінно відрізняються від сьогоднішніх, і будь-які паралелі тут недоречні. Структура домовленостей між тогочасною Німеччиною та більшовицьким режимом була, як сказали б сьогодні, гібридною: кілька формальних домовленостей, відкриті та конфіденційні дипломатичні ноти і непублічні домовленості. Для нас важливо, що цей договір був першою спробою фіксації демонтажу Російської імперії, відповідно, питання полягає у тому, чи можлива система домовленостей, яка зафіксує перетворення імперсько-радянської реальності на нову, умовно неімперську, де саме поняття «пострадянський простір» втратило б сенс.

Останні дії Кремля відносно Білорусі, Молдови, конфлікту навколо Карабаху та, звичайно, України свідчать, що у Москві добре розуміють таку загрозу і чинитимуть шалений опір. Перетворення на «нормальну» країну точно немає у планах сьогоднішнього російського керівництва, воно вважає, що втрата імперсько-радянської ментальності унеможливить існування Росії як сталого утворення. Альтернатива очевидна: стагнація та поступовий відносний занепад у рамках орієнтації на минуле, тобто в імперсько-радянську міфологію, або ж шлях уперед і повернення до цивілізованих держав через становлення «нормальної» держави. Очевидно, що останнє можливе лише у разі зміни керівництва РФ, а ставки тут такі високі, що потребують абсолютно нової системи гарантій, причому не лише безпекових.

Тема можливих зрушень навколо окупованих Росією територій має бути предметом окремого аналізу, але очевидно, що Путін готується торгуватися з майбутньою адміністрацією США, розуміючи, що рівень взаємодії між нею та партнерами по Євросоюзу буде якісно іншим. Відповідно, ніякого реального прогресу в цій сфері найближчим часом не буде, а все, що відбувається зараз, є не більш ніж інформаційним шумом та імітацією, яка потрібна для його підтримання.

Домовленість щодо Донбасу може бути тільки частиною ширших домовленостей між США, Євросоюзом і нами (а не через нашу голову!), з одного боку, і Росією — з іншого, тому на можливі зрушення варто очікувати після початку нових обговорень. Для російського президента Донбас нічого не вартує, він торгуватиметься навколо України як такої і не тільки та намагатиметься зберегти обличчя, адже виглядати слабким у «донбаському питанні» означатиме руйнування його іміджу всередині РФ.

На тлі дедалі зростаючої ролі Китаю та відносного послаблення Росії, а також Євросоюзу (який складно і часто болісно шукає консенсус між своїми членами) геополітичне значення України зростатиме, що, втім, не означає підтримки нашої країни лише тому, що вона є важливою. Двопартійна підтримка теж не є чимось усталеним назавжди, її дуже складно побудувати, але легко втратити. Крім розуміння геополітичної важливості нашої країни, має бути позитивна емоція щодо України та українців, яку необхідно підтримувати і розвивати.

Суперамбіцією каденції Байдена для України був би поступовий перехід від відносин партнерства до союзництва, цей шанс аж ніяк не маємо змарнувати, але це потребуватиме абсолютно іншого рівня взаємної довіри. Її неможливо досягти без радикального перезавантаження того, як функціонують держава та суспільство.

Ніхто нам не допомагатиме, якщо ми не хочемо і не готові допомогти собі. Сьогоднішня Україна не може стати союзником США, стати частиною трансатлантичного простору, набути членство в ЄС і НАТО, а майбутня — зможе, і допомога Сполучених Штатів у цьому абсолютно критична. Ми «майстерно» марнуємо шанс за шансом, каденція Байдена — це ще один, і ним необхідно скористатися на 101%, адже іншого може й не бути.

Павло Клімкін

міністр закордонних справ України (2014–2019), керівник програми європейських, регіональних та російських досліджень Українського інституту майбутнього

Джерело