Що залишилося від "колективного Заходу": Чому союзники більше не поспішають допомагати США

А замість них у регіон уже заходила б міжнародна машина стабілізації й відновлення за участю ООН — із перехідною адміністрацією та системою юстиції, місіями з підтримання миру, гуманітарними агентствами, міжнародними донорами. Так було раніше: коли воєнний результат, досягнутий США на чолі воєнної коаліції, ставав незворотним, Рада Безпеки ООН погоджувала правила нового життя й легалізовувала міжнародну присутність, а дружня до США невоєнна коаліція брала на себе наслідки війни та відповідальність за відновлення. Роль Європи була значною на етапі військової операції та визначальною на етапі повоєнного відновлення.

Чергова війна в Перській затоці могла б вписатись у відпрацьовану логіку союзної взаємодії. Однак цього не сталося: спочатку — через відмову США, тепер — через відмову традиційних союзників. Можливо, вже час знову скласти пазл коаліційної перемоги.

Союз двох із половиною у пошуках широкої коаліції

Іранська війна дає можливість краще зрозуміти, що сьогодні означають союзники для Сполучених Штатів. Можна побачити військовий компонент, геополітичне партнерство та політичну сумісність, які раніше мали спільний знаменник у стійкій групі країн, що вважалися союзниками США та формували те, що часто називали «інтересами Заходу». Тепер таких інтересів немає. В Ірані є американська коаліція у складі двох із половиною країн без перспектив дружнього повоєнного відновлення за участю Європи та Японії, хоча, можливо, за участю країн Перської затоки.

Зараз Сполучені Штати ведуть війну проти Ірану разом з Ізраїлем за підтримки Великої Британії, яка, зокрема, сприяє створенню міжнародної коаліції для відкриття Ормузької протоки. Але міжнародних проєктів повоєнного устрою Ірану немає. Китай і РФ через ООН намагаються не допустити капітуляції Ірану, зокрема просуваючи припинення вогню й пом’якшення мандата на відкриття Ормузької протоки. Це може бути в інтересах США, але це роблять не їхні союзники, й ціна сприяння може бути надвисокою.

Після воєнної перемоги США й Ізраїлю над Іраном, яка може бути ближчою, ніж здається, проглядається перспектива тягнути вже повоєнну ситуацію далі в тому самому складі двох із половиною. Інакше Іран знову впаде в обійми Китаю за російського сприяння. І це знецінить усі американські витрати на війну.

Як було раніше. Під час першої в новітній історії війни в Перській затоці 1990–1991 років зі звільнення Кувейту від іракської окупації після успішної фази військової операції під проводом США на рівні ООН було встановлено режим припинення вогню, запроваджено прикордонний моніторинг і механізм міжнародної відповідальності Іраку. США зберегли роль силового лідера й оператора негайної стабілізації, Кувейт відновлював власне державне управління та інфраструктуру, Японія стала головним невоєнним спонсором, направивши, крім грошей, іще й мінні тральщики, а Велика Британія, Франція, Бельгія, Італія, Німеччина, Нідерланди та Саудівська Аравія взяли на себе розмінування й відновлення безпеки навігації. У другій війні в Перській затоці 2003 року з повалення режиму в Іраку США та Велика Британія швидко виграли воєнну фазу, а далі Рада Безпеки ООН визнала їх окупаційними державами й визначила міжнародну роль у відновленні та розбудові. Союзники взяли на себе частину стабілізації на місцях, фінансування відбудови та підготовку нових сил безпеки.

На Балканах трансатлантична логіка врегулювання проявилася ще чіткіше. У Боснії і Герцеговині після Дейтонських угод 1995 року американський силовий компонент було вбудовано в ширшу міжнародну систему, в якій взаємодіяли ООН, НАТО і ЄС. Дуже схожою була схема в Косові до та після Кумановської угоди 1999 року.

У Сомалі після американської військової місії 1992–1993 років кризу було переведено у формат стабілізаційної місії ООН. На Гаїті 1994 року багатонаціональні сили під проводом США створили умови для міжнародної поліції та стабілізаційних механізмів.

В Афганістані після повалення режиму Талібану 2001 року ця сама схема виявилася набагато складнішою й зрештою зламалася, але починалося все за знайомим сценарієм: після активної воєнної фази відбулася Боннська конференція, Рада Безпеки ООН створила політико-правову основу, НАТО розгорнуло колективні сили ISAF, а ЄС, Японія та Саудівська Аравія долучилися до фінансування відновлення.

На Далекому Сході теж геть не все вкладалося в західну коаліційну модель. Камбоджа стала прикладом величезної міжнародної місії, яка, втім, виросла не з американської воєнної перемоги, а з політичного врегулювання під егідою ООН. Події в Індонезії 1965 року взагалі належали до іншого типу втручання — опосередкованого геополітичного впливу через проксі, без інституціоналізованої американської коаліції та міжнародної стабілізаційної машини.

Ця схема ніколи не була універсальною. У західній півкулі США часто брали на себе більшу частину відповідальності: Куба, Гаїті, Домініканська Республіка, пізніше — Панама. Проте й тут Вашингтон часто прагнув принаймні фасадної присутності міжнародних організацій.

Однак скрізь США мали опції: рухатись, розраховуючи на власні сили, чи залучати коаліцію. Поточна війна в Перській затоці — можливо, перша в новітній історії, коли опції для США дуже обмежені. Китай отримав шанс скористатися цим, запропонувавши США допомогу там, де вони вже хотіли б, але не можуть її отримати від союзників.

Індивідуальні американські союзи

Американське бачення союзів формувалося десятиліттями після Другої світової війни і, як видно з практики колективних дій, включало як воєнний, так і ширший геополітичний складник. Із приходом Трампа до влади в США загальна логіка не зникла, проте втратила політкоректність, без якої накопичені проблеми почали загострюватися на різних рівнях союзних комунікацій.

Стратегія національної безпеки США від листопада 2025 року називає широку мережу союзів одним із головних наявних засобів американської сили, але стверджує, що союзники й партнери занадто довго перекладали витрати на власну оборону на Сполучені Штати. Указ президента США від 6 лютого 2026 року про Стратегію передачі озброєнь «Америка передусім» встановлює, що пріоритет у відносинах надається тим партнерам, які вже інвестують у самооборону й мають критично важливу роль або географію для реалізації американської Стратегії національної безпеки, а самі продажі озброєнь мають працювати на реіндустріалізацію США.

Проблема в тому, як порахувати внески й прибутки в усьому комплексі союзних відносин — від купівлі озброєнь до геополітичної взаємодії. Тут у США очевидні провали. Відмова від політесу мала підштовхнути союзників до більшої спільної ролі, але коли Сполучені Штати справді почали діяти, виявилося, що без спільних інтересів і узгоджених дій союзи не просто деградують, а розриваються відцентровими силами й на суто військовому, й на ширшому геополітичному рівні.

Воєнний вимір союзів США добре ілюструється географією. Дослідницька служба Конгресу США регулярно публікує дослідження стану військових баз і установ. За найсвіжішими оприлюдненими даними від 2024 року, Сполучені Штати мають щонайменше 128 закордонних баз і військових об’єктів доступу мінімум у 51 країні, з них 68 постійних баз і 60 інших військових об’єктів. Найбільший масив припадає на Індо-Тихоокеанський регіон: 24 постійні бази й 20 інших об’єктів доступу з 81 тисячею американських військовослужбовців, зокрема 54 774 у Японії і 24 234 у Південній Кореї. У Європі США мають 31 постійну базу й 19 інших військових об’єктів із 67,2 тисячі військовослужбовців. На Близькому Сході — вісім постійних баз і 11 інших об’єктів доступу з 5,4 тисячі американських військовослужбовців. Окрім цих постійно розміщених військ, станом на 2024 рік США мали за кордоном значну кількість військ на ротаційній основі або тимчасових завданнях, зокрема близько 3,8 тисячі у Йорданії і 2,3 тисячі у Саудівській Аравії. В Африці розгорнуто дві постійні бази й сім інших об’єктів доступу, в Центральній і Південній Америці та Карибському басейні — три постійні бази й три інші об’єкти.

Ця система військової присутності підтримується угодами про статус військ та про доступ. Ці угоди як такі не є договорами про взаємну оборону, але створюють правові умови для ширшого безпекового механізму. Таких угод із різними країнами і в межах альянсів у США понад сотню.

Формально у Сполучених Штатів є шість чинних договірних систем взаємної або колективної оборони: Північноатлантичний договір, Міжамериканський договір про взаємну допомогу, АНЗЮС (пакт США, Австралії та Нової Зеландії), а також двосторонні договори з Японією, Республікою Корея та Філіппінами. Північноатлантичний договір залишається головною багатосторонньою системою колективної оборони. Міжамериканський договір формально чинний, але його реальна політична та воєнна вага давно значно слабша; з нього в різний час вийшли Мексика, Нікарагуа, Болівія й Еквадор, Венесуела згодом повернулась, а Уругвай 2020 року відкликав повідомлення про денонсацію. АНЗЮС формально існує, але в практичному сенсі давно працює насамперед як зв’язка США й Австралії, бо з 1986 року американську безпекову гарантію для Нової Зеландії призупинено. Договори з Японією, Південною Кореєю та Філіппінами — це повноцінні двосторонні договори взаємної оборони.

Арабські держави Перської затоки посідають у системі партнерств США окреме місце. Йдеться не про класичні союзні договори зі спільною обороною, а про поєднання різних форматів безпекового зближення — статусу основного союзника США поза НАТО для частини країн, постійної військової присутності США, доступу до баз, продажів озброєнь, інвестицій і спільних регіональних інтересів. Зараз формальний статус основного союзника поза НАТО серед держав Затоки мають Бахрейн, Кувейт, Катар і Саудівська Аравія; Катар отримав його 2022 року, Саудівська Аравія — у січні 2026 року, водночас Об’єднані Арабські Емірати й Оман у цій категорії офіційно не значаться. Це не дорівнює оборонному союзу, але такої системи двосторонніх зв’язків і партнерств виявилося достатньо, щоб США у 1990–1991 роках вступили у війну з Іраком для звільнення Кувейту від окупації. На той момент Кувейт іще навіть не мав статусу основного союзника поза НАТО.

Паралельно самі держави Затоки спираються на власний регіональний механізм — Раду співробітництва арабських держав Затоки (GCC). У 2025–2026 роках керівництво GCC неодноразово повторювало, що безпека цих держав є неподільною, а напад на одну з них розглядається як напад на всі відповідно до Хартії GCC і Угоди про спільну оборону (Joint Defence Agreement). Це не союзна система США, а окрема регіональна логіка колективної безпеки, яка може поєднуватися з американською присутністю, але не зводиться до неї.

Знайти союзну допомогу

Підтримка США в Перській затоці з боку формальних союзників зараз має вибірковий і переважно обмежений характер. Велика Британія зберегла для Вашингтона критичну інфраструктурну опору — спільну базу Дієго-Гарсія, а в березні 2026 року дозволила використовувати свої бази для ударів по іранських ракетних цілях, пов’язаних із атаками на судноплавство в Ормузькій протоці. Після цього Іран спробував уразити Дієго-Гарсія балістичними ракетами. Німеччина не перекрила роботу американської воєнної логістики через базу Рамштайн. Так само Румунія не блокувала вкрай важливу для проєкції американської сили військову логістику на своїй території. Водночас Франція відмовила у прольоті ізраїльських літаків, які перевозили американське озброєння, Італія не дозволила використати авіабазу Сігонелла без окремого погодження, а Іспанія закрила свій повітряний простір для американських військових літаків, пов’язаних із кампанією.

Це корисний рівень підтримки, але менший за те, що може бути передбачено статтею 5 Північноатлантичного договору, яка за час існування Альянсу застосовувалася один раз: за запитом США після 11 вересня 2001 року для допомоги їм із боку Європи, а не навпаки, за іронією долі. Тоді літаки AWACS дальнього радіолокаційного виявлення у спільному командуванні НАТО патрулювали американське небо в межах операції Eagle Assist, а морська операція Active Endeavour дала Сполученим Штатам союзне патрулювання Середземного моря для контролю над судноплавством і стримування перевезень, які могли нести воєнну й терористичну загрозу.

Зараз такої колективної реакції немає хоча б просто тому, що немає підстав для звернення з боку США, адже немає ознак нападу на США. Попри риторику Трампа й Венса, європейці зовсім не обов’язково відмовили б Сполученим Штатам у воєнній допомозі, якби Іран здійснив масштабний теракт або гібридну операцію проти США, яку за чинним тлумаченням колективної оборони НАТО можна прирівняти до збройної агресії. Дональд Трамп, імовірно, не бачить сенсу в НАТО як у суто оборонному союзі й хотів би отримати додатковий ресурс глобальної дії. Але тут справді важко зобов’язати всіх членів НАТО йти тоді й туди, коли й куди скажуть США, тим більше без попередження. Це стосується не тільки Європи, незалежно від того, з ким із лідерів інших країн Дональд Трамп має чудові стосунки.

Зараз для перемоги в Ірані й тріумфального повернення американських військ додому США потрібні були б від союзників кілька речей. Перша — відкрити Ормузьку протоку. Друга — захистити від чинників війни глобально важливу інфраструктуру в регіоні, включно з американською військовою інфраструктурою. Третя — залучити в Іран міжнародні політичні й економічні ресурси для зміни політики, яка б гарантувала віддалення від Китаю.

Теоретично для відкриття Ормузької протоки НАТО має чотири постійні морські групи — дві корабельні, зазвичай по 6–10 кораблів кожна, й дві протимінні зі змінним складом, найчастіше з кількох спеціалізованих суден. Тут питання в тому, що ці сили діють у морській зоні відповідальності НАТО — Атлантика, Балтика, Північне, Середземне та Чорне моря. Вони не створювалися для далеких розгортань. Але НАТО також має флот із 14 літаків AWACS, які можуть вести й повітряне, й морське спостереження і вже перекидалися на великі відстані. У постійній готовності перебувають сили реагування НАТО. Навчання Steadfast Dart 26, які відбулись у лютому цього року в Німеччині та інших країнах Європи, показали здатність швидко розгорнути близько 10 тисяч військових, 17 кораблів і понад 20 літаків. Усе це могло б бути різною мірою залучено до операцій США в Перській затоці. Однак як Європа може на це наважитися, доки РФ, не припиняючи агресії проти України, збирає сили для нового масштабного нападу на ЄС і не зустрічає при цьому стримування з боку США?

Сполучені Штати координують через штаб свого 5-го флоту в Бахрейні таку структуру, як Об’єднані морські сили. Це створена 2002 року багатонаціональна коаліція зі штабом у Бахрейні, яка об’єднує 47 держав — від США, Великої Британії, Франції, Німеччини, Італії та Японії до Індії, Пакистану, Саудівської Аравії, Катару, Бахрейну, ОАЕ й Оману — для охорони ключових морських маршрутів у зоні близько 3,2 мільйона квадратних миль від Арабської затоки до Червоного моря й Аденської затоки. Але це не флот під американським прапором. Це широка, однак переважно антипіратська й антиконтрабандна коаліція, навряд чи придатна для бойових дій у Перській затоці.

Щодо захисту регіональної інфраструктури, то тут країни Перської затоки не мають робочої архітектури. Американські війська як можуть охороняють самі себе: близько 10 тисяч у Катарі, штаб 5-го флоту США, приблизно вісім тисяч військових і кораблі в Бахрейні, склади та військова логістика в Кувейті. Як нині зрозуміло, повністю захистити енергетичну й торговельну інфраструктуру країн базування від ворожих нападів американські війська не можуть. Але у країн Затоки є гроші, а, наприклад в України — досвід, як вирішувати такі проблеми захисту економічних активів і інфраструктури життя.

Якщо ж говорити про стабілізацію й відновлення Ірану, то країни Перської затоки можуть надати фінансові ресурси для перезапуску іранської економіки та суспільних інституцій. Але самі вони цього не зроблять. Не зробить цього також Ізраїль, тому що не має такого досвіду, і не зроблять цього США, адже це суперечить електоральним уподобанням. Тут не обійтися без системи ООН, Європейського Союзу, МВФ, Світового банку та міжнародних гуманітарних організацій, які ще не повністю зникли після фактичного згортання більшості програм USAID.

Проблема для США полягає не в нестачі потенційних союзників, які були б зацікавлені допомогти їм перемогти в Ірані, а в руйнуванні Сполученими Штатами самої логіки союзності. Адміністрація Трампа відмовилася від Європи як геополітичного союзника, розраховуючи чи то на особливе порозуміння з РФ і Китаєм, чи то на якусь іншу, простішу схему великодержавної гри. США очікують від європейців безвідмовності в наданні ресурсів для війни та повоєнного відновлення, але без визнання Європи повноцінним співтворцем світового порядку. Сьогодні вони не можуть скласти докупи власну систему союзів від Атлантики до Перської затоки.

Тому якщо США справді хочуть отримати союзний ресурс для переможного завершення чергової війни в Перській затоці та безпечного повернення американських військ додому, доведеться переглянути ставлення до НАТО як до локальної європейської історії, потрібної тільки для закупівель американської зброї під тиском російської загрози. Наразі США самі ж позбавляють старих союзників можливостей та інструментів для їхньої допомоги.

Джерело