Страх і мужність у Києві: чого Путін так і не зрозумів

Російські обстріли Києва та інших міст України стали жорсткішими, інтенсивнішими, точнішими й винахідливішими. У путінській картині світу, яка що далі, то химерніша, український опір тримається здебільшого на забаганці «нацистського» «київського» «режиму» воювати якомога довше. А мирне населення — це масовка, заручники власних політиків, які продалися чужим західним елітам. Варто лише як слід залякати цю масовку загрозою голоду, комунальної катастрофи, фізичного знищення, і Україна капітулює. Адже українська влада в таких умовах не зможе знайти достатньо переконливих аргументів, навіщо потрібна війна.

Однак Путін помиляється. Не можна сказати, що він першопрохідець у хибному переконанні, що масовані бомбардування цивільного населення країни-противника неодмінно призведуть до її капітуляції. Якби російський лідер читав щось іще, окрім зведень власних спецслужб про активність іноагентів в інтернеті, та фантазій Російського воєнно-історичного товариства, то з досвіду хоча б Другої світової війни, яку намагається довоювати його армія в Україні, знав би: ракетно-бомбовий терор тилових міст може деморалізувати, проте не змушує капітулювати, а часто ще й мобілізує і запеклює громадян.

Наприклад, готуючись до можливої війни з Німеччиною наприкінці 30-х років, уряд Британії приділяв значно більше уваги заходам для збереження морального духу населення під час повітряних атак, аніж побудові достатньої кількості укриттів. Для стримування очікуваної масової втечі містян з Лондона планували залучити 17 тисяч військових. А от підземні бомбосховища не будували, побоюючись масового розвитку так званої «бункерної психології» (shelter mentality) — прагнення людей сховатися під землею від небезпеки якомога надовше, нехтуючи роботою і повсякденним життям. Для боротьби з очікуваним через масштабні нальоти сплеском або навіть епідемією психічних розладів на околицях міст будували «неврозні центри». Наслідки реальних бомбардувань Лондона, Ковентрі та інших міст виявилися дещо іншими. Справді, подекуди, як у Ковентрі, першою реакцією на значні руйнування міської інфраструктури були паніка, розпач, горе. Однак масової втечі не було, неврозні центри стояли порожніми, люди сфокусувалися на практичних питаннях безпеки, виживання й організації цивільної оборони. Водночас виявилося, що безперервна серія нальотів переноситься легше, ніж спорадичні обстріли, бо в паузах люди «дезадаптуються». Звіти британського Міністерства інформації фіксували процес адаптації населення до застосування німецькою армією дедалі потужніших засобів ураження. Ракета Фау-1 спричиняла помітну деморалізацію: виснаження, безсоння, напружене очікування, поки «замовкне двигун». Балістична ракета Фау-2 прилітала без попередження, а реального захисту не було. Це породило фаталізм серед містян, і психологічний ефект виявився меншим.

Звіт Комісії з оцінки стратегічних бомбардувань США (USSBS, 1947), що ґрунтувався на понад 3,7 тис. інтерв'ю з жителями 34 німецьких міст, проведених улітку 1945 р., засвідчив: очікування союзників щодо залякувального ефекту бомбардувань також виявилися значно перебільшеними. Бомбардування знижували моральний дух, проте найінтенсивніші з них не давали більшого ефекту, ніж помірні, і не спричиняли ні масової відмови від праці, ні виступів проти режиму. Готовність погодитися на беззастережну капітуляцію виявили 51% опитаних у незбомбованих містах і 57% у збомбованих: різниця становить лише 6 пунктів.

Це не означає, звісно, що ракетно-бомбовий терор проти мирного населення минає безболісно і безслідно. Дослідники фіксують певне розщеплення наслідків такого терору. На поверхні — і це активно підтримується офіційною пропагандою — проявляються психологічна мобілізація, стійкість і готовність до опору. Населення гартується і дає відсіч. Але на тіньовому боці масової свідомості, публічної політики й колективної поведінки наслідки мають деструктивний прояв — цинізм, аномія, «чорна економіка», мародерство. Водночас і світлий, і темний способи реагування суспільства на залякування щирі.

Для опису того, що відбувається з людьми під час тривалої війни високої інтенсивності, існує термін — постійний травмівний стрес. Йдеться не про наслідки травмівних подій у вигляді ПТСР, а саме про безперервне перебування в небезпечній для життя ситуації у пролонгованому теперішньому.

У цьому стані й цій ситуації найважливішими є кілька моментів. По-перше, цей стрес переживаємо ми як спільнота. Тобто кожен окремо, по-своєму, але й усі разом. Бо ми перебуваємо під атакою саме тому, що є громадянами України, а не через якісь індивідуальні обставини — провину, невезіння, погану спадковість тощо. Колективний характер переживань і допомагає впоратися зі стресом, адаптуватися до жаху повсякденності — через солідарність і співпричетність, і водночас заважає — бо всі однаково змучені, виснажені і мало що спроможні дати одне одному на підтримку.

По-друге, страхи і тривоги в умовах війни пов'язані із реальними загрозами, а значить, є здебільшого адаптивними. І в цьому ключова відмінність від психогенних страхів, які є ознакою патологічного процесу. Страх в умовах війни дає змогу зберігати пильність до майбутніх загроз, підготуватися до них належним чином і, отже, збільшити шанси на виживання. Найкращим способом поводження з емоційними реакціями у таких умовах може бути не їхнє пригнічення, а розвиток здатності якомога точніше відрізняти стимули, які можуть становити реальну, безпосередню або суттєву загрозу, від інших повсякденних стимулів. У цьому сенсі нещодавня кодифікація рівнів загроз на жовтий і червоний не така вже й погана ідея.

Нарешті, третя річ, яку варто сказати про життя у стані постійного травмівного стресу. Про наше життя. Дослідження показують, що в умовах патологічної залежності від могутнього об'єкта, який переслідує, та примусової взаємодії з ним люди, що страждають від насильства і небезпеки, зживаються зі своєю вимушеною адаптацією, вбудовують її зрештою у свій характер і спосіб буття. Це дається взнаки в усьому — від нездатності діяти проактивно до формування хиткої нестабільної ідентичності.

Українці страждають від агресії, але не підкорені агресору, що істотно збільшує шанси встояти.

Що ще допомагає встояти?

Досвід часів Другої світової війни підказує, що опірність і стійкість суспільства під час війни забезпечуються передусім почуттям контролю і активної оборони. Коли ми чуємо звуки роботи ППО — навіть коли збити ціль не вдається, — це підтримує моральний дух під час атак.

Помічним є також долучення до чогось конструктивного, дієвого — волонтерства, виробництва зброї тощо. Щодня виконувати свою роботу попри все — вже внесок у спротив.

Важливою є віра у здатність влади, зокрема місцевої, підготуватися до небезпек. Щонайменше облаштувати укриття. Здається, зараз це найслабша ланка у нашому ланцюзі стійкості.

Але не настільки слабка, як хотів би ворог.

Візьмемо дані свіжого опитування КМІС. У вересні 2026 року 62% українських громадян заявили, що готові терпіти війну стільки, скільки знадобиться. В Києві так відповіли 72% респондентів. Це менше, ніж на початку повномасштабного російського вторгнення, але більше, ніж у середині важкого для нас 2025 року. Російські газетні чутки про загибель України, як завжди, виявилися значно перебільшеними.

Стенлі Дж. Рахман у роботі 2004 року нарікає, що психологи традиційно виявляли значний інтерес до страху й порівняно байдужо ставилися до мужності. Тим часом, стикаючись із реальною небезпекою, звичайні люди часто проявляють неабияку сміливість. Водночас мужність не є синонімом безстрашності, а навпаки. «Налякані люди здатні на мужні вчинки», — пише він.

Владімір Путін, який понад два десятиліття вживає безпрецедентних заходів безпеки — не п'є з незнайомого посуду, ретельно відбирає і дезінфікує людей, з якими контактує, уникає публічних вбиралень, щоб ворожі розвідки не отримали доступу до його випорожнень, — аби протидіяти гіпотетичним загрозам, навряд чи зрозуміє відчайдушну сміливість людей, які виборюють право жити перед лицем реальної, справжньої, грізної небезпеки. Його страх — це параноя. Наш страх — це запорука виживання.

Джерело