Для розуміння ситуації, ключовий момент у тому, що всі автотранспортні підприємства радянського періоду були не приватної форми власності – якщо казати спрощено, то державними. Відповідно, справжнього господаря безпосередньо на підприємствах не було, тому облік матеріальних цінностей і облік виконаних робіт було організовано не дуже суворо.
Велика – якщо не більша – частина водіїв отримувала зарплатню в залежності від кількості перевезених вантажів та намотаних при цьому кілометрів. І відповідно, кожен автомобіль отримував бензин відповідно пробігу. Щоб збільшити зарплатню, водії масово приписували собі тонно-кілометри.
Найчастіше приписки приймалися бухгалтерією, водієві зараховували великий пробіг, вносили відповідні цифри у зарплатну відомість, але… Для повного балансу цього рівняння на машину потрібно було списати збільшену кількість палива. І його списували, і водій із радістю приймав зайвий бензин як додаток за зарплати. Проте так просто гроші з неба ніколи не падали.
Зрозуміло, що для успішної реалізації модернізованої схеми оплати праці потрібно було забезпечити деякі технічні нюанси. Так, перш за все водієві треба було налагодити підмотування одометра при збереженні пломби на ньому. Способів було декілька. Так, найпростіший – приєднання електромоторчика від дитячої іграшки до привідного троса спідометра біля коробки передач, там, куди конторські службовці у чистому одязі з перевіркою не полізуть. Більш віртуозний варіант – підробка пломби, яку навішують на місце приєднання привідного тросика під торпедою.
З іншого боку, потрібно було організувати систематичний злив бензину з баку. Головне при цьому – забезпечити секретність, адже, незважаючи на поширення цієї процедури, попадатися їз нею на очі міліціонерам та небайдужим сусідам не рекомендувалося. Потрібне було затишне місце і 10 – 20-літрова каністра та шланг.
Каністра – предмет не дуже малий, тож найчастіше її доводилося ховати десь поза машиною. Шланг для переливання бензину з баку у каністру був не лише інструментом привласнення, а й предметом жартів. У справжніх професіоналів шланг був великого внутрішнього діаметру – аж до 15 міліметрів, при тому що засмоктувати рідину через великий діаметр набагато важче. Але ж через товстий шланг бензин переливається швидше – і цей фактор часто був визначальним.
У кожного професіонального водія, який працював на бензиновій машині із оплатою праці від пробігу, був як мінімум один надійний покупець палива. Це міг бути звичайний водій-”приватник”, який бажав мати дешевий бензин для свого “Москвича” або “Жигуля”. Зрозуміло, що професіонал продавав “приватнику” державний бензин за пільговою ціною.
Але час від часу у питанні збуту траплявся збій: водій самоскида, бортового ЗІЛа або фургона, зайнятий роботою, не встигав звільнити бак від зайвого бензину перед черговим заїздом на заправку. Між тим, усім учасникам процесу важливо було зберегти добру міну на обличчі, водієві було важливо “не спалитися” і заїхати на АЗС із порожнім баком, щоб вчасно забрати виділену йому нову порцію. Тож наявний у ньому бензин доводилося зливати просто у землю. Так, затребуваного на “чорному ринку” товару було шкода, але страшніше було “засвітити” свої незаконні маніпуляції.
Більшість вантажних автомобілів у СРСР мали бензинові двигуни. Дизелями комплектувалися великотоннажні вантажівки – 12-тонні КрАЗи, 7-тонні МАЗи, 10-12-тонні КамАЗи, які працювали в першу чергу на будівництвах, у кар’єрах та далекобійних рейсах. Решта вантажівок, в тому числі вантажопідйомністю 5-6 тон, працювали на бензині.
"Вчора був той самий день – День гідності та свободи. Трохи не пропустила. День "майданутых", по-простому", - пише харківська журналістка Анна Гін на своїй сторінці у соцмережі "Фейсбук", передають Патріоти України, та продовжує:. "Не віриться, що вже ...
Британське високотехнологічне обладнання вартістю 2,1 мільйона доларів надходило до Росії через компанію, зареєстровану в Киргизстані, яку заснувала 25-річна модель. Про це повідомляє BBC News із посиланням на митні документи, передають Патріоти Україн...