Троянський кінь «м’якої сили»: як за фасадом мовних курсів і стипендій ховаються іноземні розвідки (та чи можна це контролювати)

Кожна держава, що має ресурс, просуває за кордоном свою мову, культуру й освіту. Британія — через British Council, Німеччина — через Goethe-Institut, Франція — через Institut Français, Іспанія — через Instituto Cervantes, Китай — через Інститути Конфуція, Польща — через мережу Польських Інститутів.

М’яка сила

Термін «м’яка сила» (soft power) 1990 року ввів американський політолог Джозеф Най. Держава досягає бажаного не лише примусом і грошима, а й привабливістю — своєю культурою, цінностями, способом життя.

М’яка сила за визначенням амбівалентна: той самий захід — мовний курс, стипендія, кінопоказ — може бути культурним обміном, а може й інструментом довготривалого формування лояльності. Інструментарій однаковий; різниця в тому, хто, навіщо й наскільки прозоро ним користується.

Найбільший приклад в Україні — програма House of Europe. Її фінансує Євросоюз, а реалізує Goethe-Institut Ukraine спільно з British Council, Institut Français і Чеським центром.

До повномасштабного вторгнення програма стала однією з ключових структур фінансування української культури: за час роботи провела 139 конкурсів, отримала понад 15 тисяч заявок і підтримала більш як 4500 проєктів — від митців до фахівців з освіти, медіа, охорони здоров’я та соціального підприємництва.

Після лютого 2022 року Ґете-Інститут запустив окремий Стабілізаційний фонд для культури й освіти, щоби сприяти стійкості українських організацій. А Британська рада лише за 2025 рік профінансувала 14 культурних заходів — музичні фестивалі в Тернополі та Івано-Франківську, проєкти експериментального кіно, інклюзивного мистецтва й культурної журналістики.

Така присутність відповідає чотирьом ознакам легітимної «м’якої сили». Прозорість — видно джерело фінансування, його розмір і перелік отримувачів. Легальність — інституція зареєстрована, звітує, працює в правовому полі країни перебування. Інтеграція замість паралельності — програма вбудовує українців у ширшу європейську мережу, а не створює окрему закриту структуру. Відсутність вимоги лояльності — за участь у програмі ніхто не платить політичною позицією.

Росія

Російська модель — нульова точка відліку, бо в ній культурний фасад ніколи не був самоціллю. Фонд «Русский мир» було створено 2007 року указом президента Владіміра Путіна. Його декларована мета — просування російської мови й культури, підтримка викладання, «возз’єднання» діаспори з історичною батьківщиною.

Інструмент — мережа «Російських центрів» при університетах за кордоном, що пропонувала мовні курси, культурні заходи та доступ до інформаційних ресурсів. Паралельно діяло агентство «Россотрудничество», формально підпорядковане МЗС РФ. 2022 року Євросоюз увів щодо нього санкції, прямо назвавши агентство каналом просування кремлівського впливу та пропаганди за кордоном.

Київський Російський центр науки і культури, з якого почалася ця розмова, — типовий зразок методу. Відсутність реєстрації позбавляла українську державу можливості контролювати фінансові потоки та діяльність установи. Будівля працювала, заходи відбувалися, аудиторія формувалася. А інституції, яку можна було б перевірити, оподаткувати чи закрити за процедурою, на папері не існувало.

В Україні російська культурна інфраструктура («Російські центри», філії Інституту Пушкіна, структури «співвітчизників», тісно переплетені з церковними мережами Московського патріархату) згорталася поетапно: частина — після 2014 року, решта — після 2022-го.

Згортання офлайн-інфраструктури, втім, не означає зникнення впливу — він лише змінив носій. У червні 2026 року Netflix придбав права на восьмий і дев’ятий сезони російського мультсеріалу «Маша і Ведмедь» і продовжив ліцензію на попередні сезони та спін-офи у понад 100 країнах. Центр протидії дезінформації називає проєкт інструментом російської «м’якої сили»: дитячий контент нормалізує позитивний образ Росії, радянську естетику та мілітарні мотиви. Студія-власник «Анімаккорд» сплачує податки в РФ.

Основні гроші, однак, надходять із YouTube. Україномовний канал студії має 18,4 мільйона підписників і за перші 8 місяців 2025 року набрав понад 800 млн переглядів. Якщо цей темп зберігався до кінця року, йдеться приблизно про 1,2 млрд переглядів і 3,6 млн дол. потенційного доходу. Netflix платить за ліцензію на визначений термін, тому скасування українцями підписок навряд чи зменшить уже погоджені виплати російському правовласнику. Натомість воно скорочує дохід платформи на українському ринку й може послабити їй стимул інвестувати в українську локалізацію, зокрема дубляж.

Угорщина

На Закарпатті Угорщина системно фінансує угорськомовні школи та дитсадки, ремонтує їх, підтримує церкви, культурні організації, медіа й навіть місцеві футбольні клуби.

Кошти переважно надходять через місцеві громадські організації. Із 2010 року Будапешт спростив етнічним угорцям за кордоном отримання громадянства разом із правом голосу на угорських виборах.

19 вересня 2018 року в мережі з’явилося відео, де громадяни України в угорському консульстві в Береговому складають присягу на вірність Угорщині, а консульські працівники радять їм приховати друге громадянство від української влади.

Угорські паспорти на Закарпатті отримали від 100 тисяч (найпоширеніша оцінка, близько 60% громади) до 300 тисяч (максимальна оцінка військової прокуратури, 2018). Точної цифри немає, бо Будапешт засекречує дані натуралізації в розрізі країн.

За оцінками журналістських розслідувань, ідеться про мільярди форинтів, вкладені в регіон протягом 2010-х років. Фінансувати школи та культуру нацменшини в принципі легітимно й навіть похвально. У цьому й полягає головна пастка: інструментарії публічної дипломатії та впливу майже повністю збігаються.

У травні 2025 року СБУ повідомила, що викрила агентурну мережу угорської військової розвідки на Закарпатті. Затримали двох громадян України — серед них колишнього військового, завербованого ще 2021 року й «активованого» у вересні 2024-го.

Завдання мережі, за матеріалами справи, — встановлювати позиції української ППО й оцінювати, як місцеве населення відреагувало б на ймовірне введення угорських військ у регіон.

Із цього не випливає, що кожна профінансована Угорщиною школа є прикриттям для розвідки. Саме таке узагальнення відтворювало б ефект, на який розраховує російська дезінформація. СБУ окремо фіксувала російську операцію, що нагнітала напругу серед закарпатських угорців і між Києвом та Будапештом.

Проте коли «м’яка сила» вибудовує паралельні структури — окремі школи, медіа, лояльність, закріплені другим паспортом, — вона створює замкнене середовище, куди зовнішній контроль майже не дотягується, і саме в ньому розвідувальна робота рухається непомітно.

Після приходу до влади Мадяра стосунки з Україною почали поліпшуватися. «За кілька тижнів нам вдалося вирішити справу, яку уряд Орбана не зміг вирішити за десять років», — написав прем’єр-міністр Угорщини Петер Мадяр про всеосяжну угоду з Києвом щодо мовних, освітніх, культурних і політичних прав угорської громади Закарпаття.

Угода 2026 року — це по суті спроба розрубати Гордіїв вузол, перевівши його в площину двосторонніх домовленостей.

Китай

Інститути Конфуція діють із 2004 року — це спільні структури, що створюються за угодою між китайською стороною та конкретним закордонним університетом.

Принципова відмінність — у розташуванні. Інститути Конфуція працюють не як окремі культурні центри, а безпосередньо в кампусах університетів, інтегровані в академічне середовище.

Саме це десятиліттями викликало у багатьох країн претензії стосовно академічної свободи: критики зазначали, що китайська сторона впливає на підбір викладачів і коло «дозволених» тем — від Тайваню до Тибету. На цю критику показово звертають увагу й самі українські університети-партнери у своїх описах Інститутів Конфуція.

У США, Канаді, Швеції, Австралії значну частину Інститутів Конфуція закрили або заморозили. Лише у США з понад 100 інститутів до 2023 року залишилося менш як п’ять (за даними Урядового бюро підзвітності). Швеція ще 2015-го закрила стокгольмський — після викрадення Китаєм шведського видавця — і до 2020 року ліквідувала інші.

Зміну сприйняття видно й у цифрах: згідно з одним із досліджень медійного дискурсу, частка негативних згадок про Інститути Конфуція як загрозу безпеці зросла з 23 до 71%.

У США головною причиною став закон «Про асигнування на національну оборону» (NDAA). Він заборонив Пентагону та іншим відомствам виділяти гранти університетам, які мають чинні контракти з Інститутами Конфуція.

Хоча вивіски «Інститут Конфуція» у США офіційно зняли, звіт The Diplomat і дослідження NAS показують, що понад 50 американських університетів перезапустили ці програми під новими нейтральними назвами (наприклад, «Центр вивчення мови та культури»), продовживши співпрацю з тими самими китайськими партнерами.

В Україні Інститути Конфуція з’явилися 2007 року — перший відкрили в Луганську, проте після окупації міста виш евакуювався, а Інститут припинив існування. Згодом мережа розрослася до Харкова (Каразінський), Києва (КНУ імені Т.Шевченка та Лінгвістичний), Одеси (Ушинського), а останні відкрили у Вінницькому технічному й Тернопільському педагогічному вже 2021-го. При Національній музичній академії України (раніше — імені П.Чайковського) створили перший у Європі Музичний центр Конфуція.

Формально це легальна, зареєстрована, відкрита діяльність, яка не провалює ознаки прозорості так, як російська: кожен Інститут — спільний проєкт українського вишу-партнера й конкретного китайського університету (наприклад, Каразінський — із Аньхойським, Лінгвістичний — із Тяньцзіньським, Вінницький технічний — із Ланьчжоуським), а фінансування розподіляється між сторонами.

2020 року Пекін переформатував саму систему: штаб-квартиру «Ханьбань» перейменували на структуру Міністерства освіти, а нагляд над Інститутами Конфуція формально передали неурядовому Китайському міжнародному освітньому фонду. Зробили це в розпал міжнародної критики, щоби приховати тісний зв’язок Інститутів із урядом.

«М’яку силу» не можна оцінювати незалежно від того, що робить держава-засновниця поза межами культурної політики (а Китай у цій війні — аж ніяк не спостерігач). За словами президента Зеленського, Пекін постачає Росії зброю та компоненти, і 8 липня 2025 року Україна запровадила санкції проти п’ятьох китайських компаній за постачання деталей до «шахедів», якими б’ють по українських містах.

Паралельно Китай веде проти України й пряму розвідку: СБУ затримала в Києві двох громадян КНР — колишнього студента технічного університету та його батька — за спробу здобути для своїх спецслужб документацію щодо ракети «Нептун».

Туреччина

Туреччина — стратегічний партнер України: вона не визнала анексії Криму, постачала оборонну продукцію та виступала посередником в обміні полоненими. Водночас Анкара має розвинений і добре фінансований апарат м’якої сили, який давно працює в Україні.

Це Турецьке агентство зі співробітництва й координації (TİKA), культурні центри Юнуса Емре та фонд «Мааріф». Значна частина цієї діяльності зосереджена на кримськотатарській спільноті: TİKA фінансує культурні й освітні проєкти, реставрацію пам’яток, а також надає гуманітарну допомогу переселеним кримськотатарським родинам.

«Мааріф» окремо згадано в декларації Стратегічної ради двох держав. Підтримка кримських татар фактично збігається з інтересами Києва — і все ж таки виносити турецький кейс за дужки не можна з двох причин.

Перша — природа «Мааріфу», інструмента, народженого з внутрішньополітичної війни: фонд створили законом у червні 2016 року, за місяць до спроби перевороту, провину за яку Ердоган поклав на рух Фетхуллаха Ґюлена.

Ґюленівці десятиліттями розбудовували у світі мережу з близько 700 шкіл; місія «Мааріфу» — перебрати їх під державний контроль, і станом на 2024 рік фонд забрав 232 школи у 21 країні, змінюючи адміністрацію, вчителів і саму концепцію — нерідко через тиск на уряди.

Друга причина — сама Туреччина. Її проукраїнська позиція — не константа, а похідна від складного балансування Анкари між Києвом і Москвою, з якою Туреччина зберігає глибокі торговельні, енергетичні та безпекові зв’язки. Збіг інтересів сьогодні цілком реальний, але це політична змінна, а не закон природи: він існує доти, доки тримається цей баланс.

Польща

Польща — найпослідовніший союзник України серед сусідів. Її апарат м’якої сили — мережа Польських Інститутів — після 2022 року не просто продовжив роботу, а й розширив мандат: до пріоритетів додали підтримку України та протидію російській дезінформації.

Але поряд із культурною дипломатією Польща має й інший інструмент — Карту поляка. Її видають не Польські Інститути, а консули, і це не промоція культури, а політика громадянства й ідентичності — по суті ближча до угорських паспортів.

Із часом, як показують дослідження, функція Карти змінилася: з інструмента підтримки зв’язку з меншиною вона перетворилася переважно на інструмент полегшення еміграції до Польщі для людей польського походження. Інструмент, задуманий для того, щоб утримувати спільноту на місці, на практиці прискорює її від’їзд.

Із 2008 до 2023 року Польща видала понад 380 тисяч Карт поляка: найбільше — білорусам (171 тисячу) та українцям (143 тисячі). 143 тисячі карт — це майже стільки, скільки етнічних поляків нараховував перепис 2001 року в Україні (близько 144 тисяч, 0,3% населення).

Право на Карту ширше за офіційну меншину, тож ставити знак рівності між ними не можна — але вже сам порядок чисел показує, наскільки щільно інструмент охопив спільноту.

Що може зробити Україна

Інструменти України в цій сфері слабкі. Закон про «іноземних агентів» 2014 року, ухвалений за Януковича, було скасовано, і повертатися до цієї моделі не варто.

Російський і грузинський досвід показує, що закон про «іноагентів» б’є передусім по власному громадянському суспільству, незалежних медіа та правозахисниках, а не по ворожих структурах, які й так працюють поза правовим полем.

Робочий шлях інший і непоказний — дієвий режим прозорості. Перший крок уже зроблено: в Україні запрацював Реєстр прозорості при Національному агентстві з питань запобігання корупції, а статус суб’єкта лобіювання став обов’язковим для тих, хто впливає на ухвалення нормативних актів.

Але цей механізм будувався під внутрішнє лобіювання, а не під картографування іноземного культурного й освітнього впливу. Логічним продовженням був би окремий публічний реєстр, який робить видимим, хто, що і в якому обсязі фінансує: кожен культурний інститут, грантову програму, канал освіти нацменшин.

Зараз Україна має найбільшу діаспору у своїй історії. Це аудиторія, за яку вже триває боротьба: лідери українських громад за кордоном іще на початку повномасштабної війни попереджали, що російські структури взялися працювати з українськими біженцями з перших днів. А інструментів, щоб утримати цю аудиторію, в України майже немає.

Спеціалізовану установу культурної дипломатії — Український Інститут — засновано лише 2017 року; вона розширилась із кількох до кількох десятків співробітників і відкрила перші закордонні представництва, але це непорівнянно з мережею європейських установ.

Український Інститут, до речі, сам тримає межу: його керівництво наголошувало на потребі зберігати дистанцію від МЗС, бо надто помітна роль держави перетворює культурні проєкти на пропаганду в очах місцевої аудиторії.

Уміння відрізнити ворожу операцію від легітимної культурної дипломатії — це та сама компетенція, що й уміння провадити таку дипломатію самому. Держава, яка навчилася вибудовувати прозорий, інтегрований, невимушений вплив, автоматично краще розпізнає його відсутність в інших. Україні потрібні обидві половини цієї спроможності — і захисна, і проєктивна.

Джерело