Трупна отрута "Мінська" - три способи уникнути страти України, яку задумав Путін

Перевелися нині кремленологи на Заході. Мабуть, перекваліфікувалися на китаєзнавців…

За 22 роки путінського правління Захід так і не усвідомив, що кремлівський дзюдоїст розуміє тільки мову сили, а прагнення до пошуку компромісів, бажання дати опонентові можливість зберегти обличчя розцінює як слинявість, «гнилий лібералізм» і повною мірою користається слабкістю противника.

Попри всю рішучу й жорстку риторику Заходу у зв'язку з російською ескалацією поблизу кордонів України, попри всі його грізні попередження про «пекельні санкції» у разі повномасштабного вторгнення Росії в Україну, Путін поки що отримує бажане, а не втрачає те, що має. Після весняної та нинішньої хвиль ескалації він домігся вже двох розмов із Байденом і впевнено анонсував третю. Він тріумфував із приводу зняття американських санкцій з оператора «Північного потоку-2» після липневої зустрічі Байдена з Меркель, і ще раз — два тижні тому, коли після розмови очільника Білого дому з хазяїном Кремля з оборонного бюджету США зникли санкції як проти ПП-2, так і стосовно 35 людей із путінського оточення. Він потирав руки після того, як Вашингтон призупинив виділення Україні 200 млн дол. військової допомоги та заявив про готовність сісти разом із союзниками за стіл переговорів із Москвою і обговорювати її «стурбованість» щодо подальшого розширення НАТО.

Досить легко й зовсім недорого, лише посовавши туди-сюди війська поблизу кордонів України, Путін, шантажуючи можливістю повномасштабної війни в центрі Європи, перевів дискусію з категорії «врегулювання конфлікту» в категорію «запобігання війні» і вже добився від Заходу певних поступок. То чому б Кремлю й далі не поводитися так само? Адже його тактика працює.

Ніхто не знає, що в голові в Путіна, які його плани й чого він хоче. Але навряд чи справжня мета нинішнього застрашливого брязкання зброєю — юридично закріплені гарантії НАТО про неприйняття України в Альянс. Уже хоча б тому, що Україну в Альянс і так не приймають. Від Бухарестського саміту 2008-го ось уже 13 років ми чуємо лише мантру про те, що «двері НАТО залишаються відчиненими». Ось тільки, сором’язливо відводячи вбік очі, держателі натовської «парасольки безпеки» не наважуються відверто визнати, що двері цього елітного клубу незмінно заступає, грізно граючи потужними м’язами, російський викидайло, який проводить на свій смак фейсконтроль на вході. У НАТО рішення приймаються консенсусом, а в Москви вистачає важелів впливу на чимало з 30 країн Альянсу. Для блокування прийняття України в НАТО формально достатньо лише одного «ні» — німецького, французького, італійського, угорського, не суть. На сьогодні їх і без «юридично зобов'язуючого документа» набагато більше.

Тому справжня мета Путіна, мабуть, в іншому — продемонструвати світові, як Росія диктує свої умови найвпливовівшим столицям і потужним організаціям; сісти за один стіл із сильними світу цього і примусити їх зважати на себе, а не залишатися ізольованим напівізгоєм. Та й 2024-й уже не за горами, а рейтинги Путіна повзуть униз, тому дуже важливо показати російському виборцеві, що хазяїн Кремля, який виліз із бункера, хоч і не дуже молодий, але все ще сильний і може запросто «нагнути» Захід.

Сайт президента России

А Захід схвильований і вкрай стурбований. У державах, де цінується людське життя, де це життя відносно спокійне, а його рівень високий, — там справді бояться війни й не хочуть воювати: не тільки за Україну, а й за свою батьківщину. Як показало соціологічне дослідження WIN/Gallup ще 2015-го, в середньому по Європі за свою країну готові воювати лише 25% її жителів. У трьох найбільших і найбагатших європейських державах НАТО показники були такі: у Франції — 29%, Британії — 27, Німеччині — 13%. В Україні сьогодні, згідно з останнім опитуванням КМІС, зі зброєю в руках готовий воювати за батьківщину кожен третій українець (33,3%), більше, ніж у Європі, але теж навіть не пів країни…

Тому всі з новим ентузіазмом говорять про діалог і дипломатичне врегулювання, дружним хором підтримують зусилля «нормандського формату», летаргію якого ще недавно констатував міністр Дмитро Кулеба, і закликають сторони конфлікту повернутися до виконання «Мінська», смерть якого неодноразово засвідчив міністр Олексій Резніков.

Дарма що за сім із половиною років існування «нормандський формат» нічого істотного в урегулюванні російсько-українського конфлікту не домігся, і це стало однією з печалей фрау Меркель, яка відбула на спочинок. Дарма що «великий друг України» президент Макрон, який, за словами президента Зеленського, дуже хоче продовження своєї посередницької місії і роботи «Норманді», так і не знайшов можливості відвідати з давним-давно обіцяним візитом Україну (хоча вже навіть було визначено попередні дати — наприкінці листопада). Нічого запропонувати чи так сильно остерігався невдоволення Москви? У Хорватію ж натомість з'їздити приємніше, правда?

Поза всякими сумнівами, переговори кращі за війну, а дипломатія краща за стрільбу і кровопролиття. Та ось, припустімо, вдалося якимось чином умовити Путіна відвести війська від кордонів України. Ескалацію знижено. Далі що? Всі полегшено зітхнуть — «Уф-ф!», — витруть холодний піт із чола й із відчуттям виконаного обов'язку повернуться до своїх справ, ритуально повторивши заклинання про необхідність виконання «Мінська» і знову скинувши подальші турботи на «марлезонський квартет»?

Через сім із половиною років існування «нормандського формату» і сім років спроб реалізувати мінські домовленості на лінії розмежування, як і раніше, гинуть люди, страждає мирне населення, а повзуча анексія Росією ОРДЛО тільки прискорилася: РФ окупувала ще більше української землі, розграбувала її, вивезла все хоч трохи для себе цінне, включно з людським ресурсом, роздала жителям окупованих територій, які на них залишилися, сотні тисяч російських паспортів, використала їх на виборах у Госдуму й фактично інтегрує окуповані території економічно, ввівши там рубль та почавши «товарне зближення». Діти, народжені в ОРДЛО, вже пішли в школу, де навчаються за російськими програмами. Більшість їх не вважають себе українцями, їх навчили, що Україна — ворог.

Скільки серій «ужастика», в якому «Норманді» в летаргії намагається реанімувати «труп «Мінська», ми ще побачимо? Навіщо? Де підстави сподіватися, що ще енна кількість років ритуальних заклинань «Мінськ» — наше все» принесуть успіх? І, головне, що ми вважаємо успіхом?

Володимир Зеленський незліченну кількість разів підкреслював, що мінські домовленості погані, але він мовляв, успадкував їх від Петра Порошенка. Однак у самого Зеленського було, як мінімум, два шанси від них відмовитися. На початку свого президентства він міг чітко заявити, що вважає ці домовленості «папередніка» невигідними для України, й категорично відмовитися їх виконувати. Тим більше що «Мінськ» не є міжнародним юридично зобов'язуючим договором.

І, звісно, всі ми чудово пам'ятаємо, як Зеленський давав собі всього один рік, щоб зрозуміти, чи працює «Мінськ»: «Більше року, мені здається, ми не можемо втрачати», — заявляв він у жовтні 2019-го. Через рік навіть сліпому було видно, що «Мінськ», як і раніше, не працює, а всі зусилля «Норманді» — безплідні. Треба було ставити крапку. І щось пропонувати натомість.

Не запропонували. Нікому. Компетентних у владу не запрошують. А тих, хто там ще залишився, не видно, — всіх затьмила «зірка Єрмака». Єдине, на що спромоглася Зе!команда, — запропонувати «модернізацію» «Мінська», змінити порядок деяких його пунктів: спочатку передача Україні контролю над кордоном — і тільки потім вибори в ОРДЛО.

У 2015 році Курт Волкер, який не обіймав тоді офіційних посад ні в ЦРУ, ні в Радбезі США, ні в Держдепі, ні в НАТО, а трудився в аналітичній структурі сенатора Маккейна й тому мав досить велику свободу у висловлюваннях, назвав «Мінськ» «не мирними домовленостями, а угодою про розділення України, нав'язаною Києву Німеччиною, Росією та Францією». Надання ОРДЛО «особливого статусу» викличе «ефект доміно», що для країни, ослабленої війною і бездарною владою, з розваленою системою держуправління, стане справжньою катастрофою.

В України немає можливостей і ресурсів — ні економічних, ні людських — реалізувати «Мінськ». У неї немає сил прийняти відразу величезну територію — з її економічною розрухою, людьми з отруєною роспропагандою свідомістю та з російськими паспортами в кишенях, які ненавидять усе українське й приховали величезні арсенали ніде не врахованої зброї. Вона не може відразу дати їм право голосу, позбавивши при цьому іншу частину країни права вибору вільного від російського диктату європейського майбутнього.

Примус України до виконання «Мінська» — це повільна і болісна страта країни, не через розстріл, а через ін'єкцію смертельної отрути.

Але це і є головна мета Кремля — упхнути назад Україні Донбас, зруйнований і отруєний, на російських умовах. Бо Путін знає: це її вб'є.

Чи розуміють це наші партнери, закликаючи «обидві сторони» до виконання «Мінська»? Чи усвідомлюють Сполучені Штати? Там після помітної перерви раптом чомусь знову згадали про мінські домовленості й почали наполегливо згадувати їх буквально в кожній заяві, котра стосується ескалації навколо України, та називаючи «найкращим способом вирішення конфлікту на Донбасі»? Чому? Тому що ніколи, нікому або просто неохота креативити, думати над чимсь новим? Чи це поступка, крок назустріч Москві?

Можливо, йдеться про примус саме Росії, яка не виконала досі жодного пункту «Мінська», до початку реалізації нею цих домовленостей? Адже Держдеп після спілкування держсекретаря Ентоні Блінкена з головою Євроради Шарлем Мішелем заявив про необхідність, «щоб Росія припинила ескалацію й повернулася до дипломатії, в тому числі повного виконання мінських домовленостей». Правда, абсолютно незрозуміло, хто і як примусить Росію це зробити.

Москва досі запевняє, що не є стороною конфлікту й не має зобов'язань щодо виконання мінських домовленостей, які, на її думку, стосуються виключно Києва, Донецька та Луганська. За сім років (!) Берліну й Парижу не вдалося з цим зробити нічого. Як Вашингтон планує примусити Москву виконувати «Мінськ»? Ми нічого про це не чули. «Пекельні санкції» проти Росії Сполучені Штати, як і Євросоюз, обіцяють впровадити лише у разі її масштабного вторгнення в Україну (при цьому масштаб, необхідний для цих санкцій, не уточнюється). Ми нічого не чули про санкції проти Росії за невиконання «Мінська». То як, хай йому дідько, дорогі наші друзі, американці з європейцями, ви плануєте добитися від Москви виконання мінських домовленостей?

Чи до них примушуватимуть лише Київ, викликаючи тим самим (на величезне задоволення Москви) ще більший розкол в українському суспільстві, вуличні протести і політичну нестабільність? В Україні ж достатньо людей, які розуміють смертельну небезпеку реалізації «Мінська» для країни.

Ми не знаємо й можемо лише здогадуватися, про що насправді домовляється Вашингтон із Москвою. І чим більше з Вашингтона, а вслід за ним і з Банкової, нас запевняють, що «жодних рішень стосовно України без України» не буде, мовляв, нічого за нашими спинами не відбувається й нас ні до чого не силуватимуть, тим більша тривога, що все якраз навпаки.

Певна річ, Вашингтон не довіряє Банковій, не довіряє українським спецслужбам. І річ не тільки у «вагнергейті»: про витікання вразливої інформації, про «кротів» та цілі «кротовища» в нашій владі за океаном відомо давно і значно більше, ніж нам із вами. Тому Києву з цієї причини повідомляють далеко не все, не завжди і з затримкою в часі. Навіть коли йдеться про життєво важливі для України питання. Наприклад, відомості про «незвичайне» скупчення і пересування російських військ поблизу кордонів України, за інформацією ZN.UA, українські спецслужби отримали одночасно з американською газетою The Washington Post, яка першою оприлюднила цю інформацію. Не дуже-то по-партнерському з боку Вашингтона, оскільки ми — партнери нібито стратегічні.

Навіть вільніші у своїх діях і висловлюваннях американські конгресмени останнім часом «шифруються»: про візит двопартійної делегації Конгресу з комітету Палати представників з питань збройних сил, яка відвідала минулого тижня Україну, не чули, коли ми до них звернулися, ні у профільному комітеті Ради, ні в Міністерстві оборони України. Лише стисле сухе повідомлення на сайті посольства США підтвердило, що делегація Конгресу в Україні все-таки побувала. Від власних джерел ZN.UA дізналося, що конгресмени, які не захотіли широкого розголошування свого візиту з міркувань, «аби не дражнити Москву», відвідали не тільки Київ (де цікавилися, чим Америка може допомогти Україні і в чому Україна може поступитися Росії задля врегулювання конфлікту), а й українські військові бази. Втім, конгресмени поділилися деякою інформацією зі своїми виборцями у твіттері. Українських громадян такої честі не удостоєно. Але не тільки ми, звичайні громадяни, блукаємо в інформаційних сутінках і лише можемо здогадуватися, хто й як вирішує долю нашої країни.

Українські спецслужби, в яких замало професіоналів і патріотів, які десятиліттями орієнтовані лідерами країни тільки на внутрішньополітичний розшук, не отримуючи всієї необхідної інформації від партнерів і маючи лише окремі фрагменти пазла, не в змозі скласти з них цілісну картину того, що відбувається й, відповідно, надати її вищому керівництву країни. А керівництво країни, яке не бажає вилазити з «теплої ванни» й отримує обмежену інформацію від доволі вузького кола наближених осіб, не в змозі прийняти мудрі та правильні рішення, сподіваючись, що це зроблять західні партнери.

При цьому президент Зеленський, схоже, має намір підстрахуватися й перекласти відповідальність на народ. Його туманні висловлювання про референдум в інтерв'ю телеканалу «1+1» наступного дня після розмови з Байденом багатьох примусили здивуватися й задуматися. Що означає «референдум щодо Донбасу в цілому? А «щодо Криму»? Це про що? Про всяк випадок: референдуми стосовно територіальної цілісності країни заборонені Конституцією. А що означає референдум «в цілому щодо припинення війни»? Які війни «припинялися» з допомогою референдумів? І ще ось це: «Так може бути, що якась країна буде нам пропонувати ті чи інші умови». Нагадаю, що цей набір загадкових словосполучень Зе!президент вирік невдовзі після тривалого телефонного спілкування з Байденом. Байден уже запропонував якісь умови? Які? Чи відповідають вони національним інтересам України? Чи Вашингтон хоче лише загасити тліючий бікфордів шнур нинішньої ескалації, щоб «запобігти війні», і, струснувши руки, швидше повернути проблему врегулювання в Донбасі «нормандському формату», про підтримку якого там останнім часом теж сказано понадміру?

Певна річ, у «лідера демократичного світу» величезна купа власних проблем — як внутрішніх, так і світового масштабу. Певна річ, у Вашингтоні неабияк «утомилися від України» — від нескінченної клоунади, непрофесіоналізму й необґрунтованої самовпевненості її влади, від пандемічної корупції та дрібної брехні. Ми розуміємо, що у Вашингтона немає ні довіри, ні поваги до української влади. Але Україна — це не тільки Зеленський, Єрмак, Демченко й Татаров.

«Нинішня криза перевищує масштаби України», — вустами Блінкена нагадує Вашингтон партнерам. Але нинішня Україна «перевищує масштаби» Банкової і Грушевського, нагадуємо ми Вашингтону. А ще нагадуємо, що якби в нас сьогодні була бодай частина того величезного, третього у світі, ядерного арсеналу, від якого Україна (єдина на планеті!) відмовилася свого часу під величезним тиском Сполучених Штатів, то ми тепер, можливо, не так уже й потребували б їхньої допомоги. Нагадаємо ще й про те, що якби у 2014-му, коли Росія на очах у всього світу захоплювала Крим, із Вашингтона не пролунала сувора команда Києву: «Стояти, не провокувати!», якби українці зі зброєю в руках бодай спробували відстояти свою землю, то «проблеми врегулювання в Донбасі», який побачив на прикладі Криму, що можна без єдиного пострілу, без єдиної людської жертви «відійти Росії», сьогодні, не виключено, не було б…

Сполучені Штати зобов'язані нам допомогти. Але тільки не через «Мінськ».

Єдиним способом реально захистити Україну й реально продемонструвати Росії та світові, що жодна країна за межами НАТО не має права вето на його розширення, — це швидко прийняти Україну в Альянс. Бракує сміливості та рішучості, немає консенсусу в партнерів і наполегливості у Вашингтона їх переконати?

Гаразд, є ще варіант. Восени 2018-го тодішній спецпредставник Держдепу з питань України Курт Волкер повідомив, що США планують регулярне розширення санкційного тиску на РФ — «кожних місяць-два чи близько того» — для примушування Москви до врегулювання російсько-українського збройного конфлікту. Тоді з різних причин не склалося, Вашингтон на це не пішов. Тепер — саме час. Не погрожувати «пекельними санкціями» лише у разі широкомасштабного вторгнення Росії в Україну, а прямо зараз почати поступово, але регулярно розширювати санкції за те, що РФ вже сьогодні воює на території нашої країни, примушувати її до повної деокупації ОРДЛО. Триває блокування КПВВ? Санкції! Не відбувається обмін полоненими? Санкції! Не виведено війська та озброєння з України до певної дати? Санкції! І так до повної деокупації. А що робити потім, після деокупації, Україна вже розбереться. Без Росії.

Якщо й цей варіант Вашингтону не по зубах, залишається одне — заморожувати конфлікт, аби більше не гинули люди. Тримати замороженим доти, доки в Москві, Вашингтоні й Києві не з'являться лідери, здатні його розморозити та мирно і безпечно повернути Україні її території й людей.

Але тільки не треба силувати нас до «Мінська». Якщо США підуть цим шляхом, вони не лише допоможуть Росії зруйнувати Україну. Вони програють. Не тільки Росії. І якщо вже перевелися на берегах Потомака кремленологи, то хай хоча б китаєзнавці пояснять, чому.

Джерело