"У НАТО прямо завтра ми не вступимо у будь-якому випадку. І справа не у "глибоких реформах", - політолог Олещук

"Приєднання більшості східноєвропейських членів НАТО до Альянсу було результатом принципового політичного рішення, а не якихось «глибоких реформ». Я бачу багатьох зацікавила зроблена президентом Зеленським у Парижі заява, що Україна має отримати чітку перспективу та явне підтвердження від європейських країн щодо готовності бачити нас у об'єднаній Європі", - пише політолог Петро Олещук на своїй сторінці у соцмережі "Фейсбук", передають Патріоти України, та продовжує:

"Чомусь значна частина наших коментаторів побачила у цьому якесь заперечення реформ в Україні та необхідності їх проведення, але я думаю, що все не так. І, власне, у подібній постановці питання я не бачу нічого особливого. Більше того, ми би все одно рано чи пізно були б змушені поставити питання саме так і ні в який інший спосіб.

Коли 2008 року НАТО фактично піддалося на шантаж з боку Росії та відмовило Україні у ПДЧ, якось визнати це для самого Альянсу було не просто, тому з того часу у відносинах з Україною вони сповідують формулу: «Давайте реформуйтеся, а ми потім подивимось».

В принципі, ідея виглядає досить раціональною, але всі ми так само прекрасно розуміємо, що приєднання більшості східноєвропейських членів НАТО до Альянсу було результатом принципового політичного рішення, а не якихось «глибоких реформ» чи «надзвичайної обороноздатності». От яка обороноздатність у Чорногорії була на момент приєднання? А як з виконанням різноманітних умов у Північної Македонії? А що там на момент приєднання було з демократією у Туреччині? Запитання — риторичні.

Фактично розмови про реформи в Україні - це зручний механізм не брати на себе конкретні зобов’язання, одночасно не визнаючи, що на позицію НАТО впливає у випадку України «третя сторона» — Росія. Ясно, що визнати публічно: «Ми не надаємо ПДЧ для України, бо побоюємося конфлікту з Росією», — це було б занадто принизливо.

Водночас вибір, рішення та визначення конкретики все одно рано чи пізно відбудеться. І краще рано, аніж пізно, бо політика «відтягуємо максимально принципові рішення» уже мала конкретні наслідки — війну, захоплення частини української території і продовження агресії. І спроби якось цьому запобігти, не провокуючи Росію, мають незмінно негативні результати.

Тож чому у цій ситуації має мовчати саме Україна? Росія уже десятиліття залякує своїх громадян «вступом України до НАТО»", а саме НАТО робить вигляд, що дуже стурбоване політичним ладом сучасної України.

Більше того, як показала остання ситуація, невизначеність щодо України дозволяє Росії грати складні дипломатичні композиції, засновані на тому, що вона погрожує усьому світу (та Європі зокрема) ескалацією військової агресії проти України (що не може не мати негативних наслідків у світовому масштабі).

Звісно, у НАТО прямо завтра ми не вступимо у будь-якому випадку, але вступ до НАТО — це принципове питання приналежності до певної цивілізації. І воно просто має бути ухвалене. При тому, що відмова від його ухвалення, як показує практика, нікого не заспокоє, не замирює, не стабілізує. Навпаки — ситуація все гірша і гірша, все менш і менш прогнозована.

Ну зараз вже абсолютно очевидно, що Росія і надалі буде усіх шантажувати подальшою ескалацією у Східній Європі, буде водити хороводи з танків та задимлювати атмосферу своїми димними морськими монстрами. І відмова від ПДЧ для України щось не сильно її стримує. Навпаки — відсутність остаточної позиції з боку НАТО може розглядатися Росією як шанс все ж «дотиснути» у потрібний момент свою ідею зон впливу".