Ультиматум Путіна і переговори Росія - США: Чи здадуть Україну

Напередодні Нового року в російському інформаційному просторі прозвучало безліч офіційних і експертних тверджень, суть яких можна сформулювати так: 17 грудня 2021 року закінчилася стара й розпочалася нова ера в історії людства. Як написала, наприклад, онлайн-газета «Взгляд», «закінчилося тридцятиліття — якщо рахувати з 1990 року, коли держсекретар США Джеймс Бейкер під час руйнування Берлінської стіни та переговорів про об'єднання Німеччини пообіцяв Росії, що НАТО не буде розширене «ні на дюйм на схід», — але насправді і щось набагато більше: закінчився весь післявоєнний «американський світ».

Що ж такого сталося за тиждень до католицького Різдва? Все, виявляється, просто: Росія представила Заходу справжній ультиматум — проєкти двох договорів (один зі США, інший із НАТО) — щодо таких собі «гарантії безпеки». Заступник міністра закордонних справ РФ Сергій Рябков (кажуть, саме він — один із головних розробників згаданих документів) у зв'язку з цим підкреслив, що договори не є «меню», з них не можна вибирати, — мають бути прийняті обидва, і крапка.

Якщо уважно прочитати ці документи, особливо беручи до уваги, що США є ключовим членом НАТО і тому їм належить розглядати обидва договори, стають очевидними зразу кілька моментів. По-перше, вимоги РФ в тому вигляді, в якому їх подано, не можуть бути прийняті за жодних умов, тому що, крім безлічі інших аспектів, передбачають згортання американської присутності не тільки в Європі, а й у Південно-Східній Азії, зокрема в Японії. По-друге, в перекладі з російської формула нового світу відтепер має виглядати так: США «забираються» у свою Північну Америку, а Європа дістається Росії. При цьому логічно припустити, що Південно-Східна Азія переходить під «протекторат» Китаю, а Близький Схід, Центральна та Південна Азія, Африка, Південна Америка й Океанія залишаються зоною поза міркуваннями «безпеки» по-російському. Такий підхід означає новий переділ світу, зміну гегемона, остаточний і безповоротний «розгром» США у «відповідь» за розвал СРСР та поразку в холодній війні.

Психологічна й інформаційна атаки, проведені в період передріздвяних ярмарків, коли змучений ковідом Захід намагався бодай трохи передихнути, супроводжувалися концентрацією військ і озброєнь поблизу українського кордону, проведенням навчань, демонстративними переміщеннями формувань та додатковим вербуванням «добровольців» в ОРДЛО. Апогеєм стала передноворічна телефонна розмова лідерів РФ і США, проведена на наполегливу вимогу Путіна. Під час відносно короткої бесіди президент РФ заявив про можливість повного розриву відносин зі США у разі впровадження додаткових (за версією Вашингтона —попереджувальних) санкцій, покликаних трохи остудити особливо гарячі голови РФ, які прагнуть відновлення відкритого вторгнення в Україну. Ну й з'явився новий мем Лаврова про «освоєння НАТО безгоспних земель» у Центральній та Східній Європі, до яких, за його версією, звісно ж, належить і Україна.

Суть ультиматуму Москви цілком зрозуміла, але форма відверто здивувала. Схоже, що й сьогодні Кремль продовжує жити в реаліях холодної війни, коли долі світу вирішували США й СРСР. Ментальність того періоду відчувалася в кожному коментарі, даному російськими політиками у зв'язку з міфічною «загрозою з боку НАТО» і «порушеннями зобов'язань про нерозширення НАТО на Схід». Для Кремля важливо примусити Захід не тільки розпочати переговори, а й піти на поступки, небачені від часів Другої світової війни, коли переможці нацизму досить оперативно розійшлися по своїх «квартирах», розділених «залізною завісою». Складається враження, що в Москві справді не розуміють, наскільки відрізняється сучасний світ від кінця трагічних сорокових минулого століття.

По-перше, в наші дні основну боротьбу за світове лідерство США ведуть не з Росією, а з Китаєм, який і військовим, і економічним потенціалом незрівнянно більше загрожує інтересам Заходу, ніж Росія. По-друге, не маючи спільних кордонів, США й Китай не мають і специфічних «буферних» зон, або «поясів безпеки», які б чітко розділяли протиборчі сторони. Для стратегічних партнерів США — Німеччини, Японії, Південної Кореї та України — Китай є найбільшим торговим партнером, і, попри весь антагонізм, за минулий рік двостороння торгівля США—КНР зросла на 30%, усемеро перевищуючи торгівлю КНР із РФ. По-третє, протистояння США і КНР має ідеологічне підґрунтя («соціалізм із китайськими особливостями» проти «ліберального світового порядку»), тоді як Росія за 30 років після розвалу СРСР так і не змогла сформулювати жодної чіткої ідеології, — не вважати ж такою концепцію «русского мира»? По-четверте, тканина сучасної геополітики виткана інтересами не тільки держав, а й транснаціональних корпорацій, ринкова вартість яких вимірюється сотнями мільярдів і трильйонами доларів. Навряд чи Путін може змиритися з тим, що ВВП його «великої» Росії менший від ринкової капіталізації якогось «Амазона».

І все ж таки, хоча й із застереженнями, але можна прийняти твердження окремих експертів, що ліберальний світовий порядок, який базувався на приватній власності та ринкових законах, захисті політичних, громадянських прав та прав людини, верховенстві принципів демократії, рівності та міжнародного права, перебуває в надзвичайно гострій кризі. Виявилося, що можна поєднувати автократію й капіталізм, ліберальну риторику та вкрай консервативну практику, проводити чесні й відкриті вибори без зміни лідерів і цілком демократичним шляхом приймати закони, що обмежують права та свободи громадян. Існує безліч версій, чому це сталося. Одна з них — концептуальна модель ліберальної демократії забронзовіла, перестала розвиватися, була проголошена найкращою з можливих й однаково застосовною до всіх країн та континентів. Друга — навпаки, правильні загалом принципи лібералізму були доведені до абсурду й цілком передбачувано перетворилися на свою протилежність (цілком очевидно, що коли їсти ікру ложками щодня, то зрештою отруїшся). З'ясувалося, що глобалізація, міжнародні інститути, економічна відкритість і вільна торгівля можуть бути вигідніші авторитарним системам, ніж демократіям, які постійно відволікаються на внутрішні дискусії та несуттєві, з погляду зростання ВВП, питання на кшталт прав людини й захисту різноманітних меншин. Конфлікт виявився неминучим, бо розрив між смислами і реальністю сягнув на сучасному етапі апогею.

Сьогодні неможливо визначити групи країн, які становлять протиборчі табори й не перетинаються. Нині політичні суперники входять до одних і тих самих міжнародних організацій, регіональних союзів та є учасниками одних і тих самих багатосторонніх договорів. Територіальні претензії одне до одного (як, наприклад, між Китаєм і Японією, Китаєм та Індією, Японією й Росією) і навіть невизнання легітимності влади (як, наприклад, Білорусі) не заважають розвиткові торгівлі та взаємним інвестиціям. Коли Росія, нехтуючи правами людини, входить до Ради Європи; Угорщину — країну НАТО — не запрошують на саміт демократій; Німеччина, нарощуючи свою військову присутність у Південно-Східній Азії, ініціює надзвичайно важливий економічний договір ЄС із Китаєм; а Австралія й Китай, що перебувають у стані політичного протистояння, стають учасниками найбільшої у світі зони вільної торгівлі, — все це дуже нагадує модифіковану realpolitik, яку, звісно ж, можна пояснити оптимізацією захисту національних інтересів, але неможливо підтримувати тривалий час. У 1970-х такі ситуаційні міркування відкрили шлях до модернізації та піднесення Китаю, в 1990-х — породили наївні надії на модернізацію Росії, а у 2000-х — не дозволили розгледіти в очах оперативника КДБ майбутню загрозу безпеці у глобальному масштабі. На жаль, інтелектуальна криза нікуди не поділася, і ціла плеяда реалістів — класиків міжнародних відносин — демонструє впевненість у можливості налагодити конструктивний діалог із єдиною у світі країною, котра, маючи найбільший ядерний потенціал та неосяжну територію, заявляє про уразливість і міфічну загрозу, готується до війни й під дулом автомата вимагає визнати її великою. Цілком очевидно, що, поступившись зараз, Захід просто на час відкладе наступний ультиматум, — наркоман не може зупинитися, коли йому потрібна нова доза. Звісно ж, у нинішній ситуації військове рішення загрожує глобальною катастрофою, і шлях переговорів — найоптимальніший, однак на питання про предмет переговорів та позиції, які відстоюватимуть сторони, можуть бути різні відповіді. Захід міг висунути свої ультиматуми Росії і 2008-го і 2014-го, але не зробив цього. Змарнована на великій шахівниці ініціатива дорого коштує учасникам гри всього через кілька наступних ходів.

Висуваючи ультиматум, Путін, звісно ж, урахував і складнощі з постачанням газу в Європі, і близьку зміну політичних поколінь, і глобальну логістичну кризу у зв'язку з пандемією, і перспективи її закінчення вже 2022 року, і дуже серйозні внутрішньополітичні проблеми в ЄС та США. Він цілком розуміє (і про це відверто говорять наближені до російського трону), що Росія не може конкурувати з Заходом у сфері промисловості та технологій. Вуглеводні і зброя становлять левову частку дуже короткого списку ліквідних товарів виробництва РФ. Однак не варто недооцінювати Росію з погляду вміння сконцентрувати всі ресурси на війні, — це вона робить століттями, з часу заснування імперії, це сильний суперник, який, однак, не є непереможним. Одна річ — коли війну ведуть найманці або з примусу, й інша — коли війна носить характер народної. Сьогодні немає жодних підстав вважати, що війна з Україною набуде в Росії характеру народної, а прагнення загострювати протистояння з Заходом протримається довше, ніж дія внутрішньоросійської пропаганди. Активне формування інформаційного дискурсу на користь України, сильні й добре продумані дипломатичні ініціативи, підвищення обороноздатності та розвиток міжнародного партнерства мають дати бажаний результат.

Зміцнення безпеки часто пов'язане з обмеженням свобод, і це одна з проблем у демократичних спільнотах. Автократії дають цьому раду значно легше. Що ж стосується Заходу, зокрема США, то, можливо, слід пошукати несподівані для Росії рівні свободи, які б дозволили пройти між Сциллою загрози війни та Харибдою необхідності зберегти права та свободи. Одне з таких рішень — розширення кола перемовників про майбутню архітектуру глобальної безпеки за рахунок Китаю і, можливо, інших країн. Прийнята вже в новому році спільна заява п'яти ядерних держав — постійних членів РБ ООН — про запобігання ядерній війні та недопущення гонки озброєнь є правильним і досить обнадійливим кроком. Держави — члени G-7 плюс Китай, Індія та Росія становлять близько 70% світового ВВП і майже половину населення планети. Можливо, саме в такому форматі і треба вести подальші переговори про «гарантії безпеки»?

Джерело