Вихід до моря, Дунаю та Дністра: Як Молдова в часи СРСР виторговувала у Москви українські території

Історія Південної Бессарабії має чимало маловідомих епізодів. Один із них — існування Аккерманської області, адміністративної одиниці, яка проіснувала всього чотири місяці: з 7 серпня до 7 грудня 1940 року. Попри такий короткий період, цей експеримент радянської влади залишив помітний слід у політичному та економічному розвитку регіону, а також вплинув на подальші українсько-молдовські відносини, передають Патріоти України з посиланням на видання Інтент.

Саме в цей час радянська влада вперше намагалася інтегрувати багатонаціональний Буджак у свою адміністративну систему, поєднуючи економічні реформи, освітню політику та соціальні зміни.

У жовтні 1924 року в складі Української РСР була створена Молдавська Автономна Радянська Соціалістична Республіка (МАРСР). Вона займала переважно території Подністров’я і Поділля, де більшість населення становили українці. Радянська влада розглядала цю автономію як політичний інструмент для майбутнього приєднання Бессарабії.

Ситуація різко змінилася влітку 1940 року. 28 червня Червона армія зайняла Бессарабію — територію, яка з 1918 року перебувала під контролем Румунії. Уже 2 серпня МАРСР була перетворена на Молдавську РСР.

Нова республіка одразу заявила претензії на частину земель південної Бессарабії, зокрема Ізмаїльський повіт. Аргументом була значна частка молдовського населення та історичні претензії на вихід до Дунаю і Чорного моря.

Українське керівництво виступило проти. Голова Верховної Ради УРСР Михайло Гречуха наголошував, що українці та росіяни становлять майже половину населення регіону, а поділ Дунайської інфраструктури між республіками був би економічно невигідним.

У результаті більшість території Буджаку передали до складу Української РСР.

Народження Аккерманської області

7 серпня 1940 року було створено Аккерманську область. До її складу увійшли 13 районів, а також міста Аккерман, Ізмаїл, Болград, Кілія та Рені.

Нова область займала територію приблизно 12,4 тисячі квадратних кілометрів, а її населення перевищувало 600 тисяч осіб. Регіон відзначався значною етнічною різноманітністю: тут проживали українці, росіяни, молдовани, болгари, німці, євреї та інші народи.

Саме тому область інколи називають «найменш україномовною» серед адміністративних одиниць УРСР того часу.

Освітня та культурна політика

Одним із перших кроків радянської влади стала реорганізація системи освіти. Румунську шкільну модель швидко замінили радянською.

У школах запроваджували українську мову навчання, а підручники почали постачати з Української РСР. Водночас ліквідували духовні семінарії.

У регіоні створили педагогічні училища:

• українське — в Аккермані,
• російське — в Ізмаїлі.

Крім того, в Аккермані відкрили учительський інститут.

Освітня реформа стала важливим інструментом закріплення нової влади на території.

Економічні зміни та націоналізація

Одразу після створення області радянський уряд почав масштабні економічні перетворення.

Під націоналізацію потрапили:

• великі промислові підприємства
• торговельні установи
• електростанції
• друкарні
• транспортна інфраструктура

Держава також встановила нові соціальні стандарти. Робочий день скоротили до восьми годин, працівники отримали право на відпустки, оплату понаднормових робіт та державне страхування.

Порівняно з попереднім румунським періодом такі зміни виглядали доволі радикально.

Радянська влада намагалася діяти відносно обережно. Населення звільнили від старих боргів і податкових недоїмок, які виникли ще за румунської адміністрації.

Для приватних підприємців навіть тимчасово знизили податки. Місцеві податкові збори планували запровадити лише з 1941 року.

Це свідчить, що в перші місяці влада намагалася не викликати різкого спротиву серед населення.

У жовтні 1940 року почався перерозподіл землі.

Великі землеволодіння понад 20 гектарів частково вилучали та передавали малоземельним селянам. Частину земель отримали переселенці із Західної України.

Значні ділянки конфіскували у німецьких колоністів. Загалом було вилучено понад 50 тисяч гектарів землі, а разом із нею — худобу, техніку та господарські будівлі.

Радянська адміністрація активно вкладала кошти у розвиток міст і сіл.

У Ізмаїлі ремонтували мости й дороги, відкрили кінотеатр на 650 місць, висадили десятки тисяч дерев. На ремонт шкіл виділяли десятки тисяч рублів.

У селах будували клуби, організовували гуртки та розвивали медичну систему.

Репресії та депортації

Попри соціальні зміни, період існування області супроводжувався і жорсткими репресіями.

Наймасштабнішою акцією стало переселення німецьких колоністів. Восени 1940 року понад 90 тисяч німців з Буджаку депортували до Німеччини.

Після їхнього від’їзду залишилися тисячі будинків, які передали колгоспам або новим переселенцям.

Репресії також торкнулися єврейських підприємців, священників та представників інтелігенції. Багатьох звинуватили у «контрреволюційній діяльності» та засудили до багаторічних таборів.

Кінець Аккерманської області

7 грудня 1940 року радянська влада ухвалила нове рішення. Обласний центр перенесли до Ізмаїла, а саму область перейменували на Ізмаїльську.

Причина була стратегічною: Ізмаїл мав важливе військове та транспортне значення завдяки контролю над Дунайськими шляхами.

Таким чином, Аккерманська область припинила існування, проживши лише чотири місяці.

Попри короткий період існування, Аккерманська область стала важливим етапом радянської політики на півдні України.

Вона була своєрідним «пілотним проєктом» радянізації Буджаку, який поєднував економічні реформи, соціальні зміни та політичний контроль.

Саме в цей період закладалися адміністративні кордони та політичні рішення, які вплинули на розвиток регіону та його міжнародні відносини на десятиліття вперед.