Зазвичай це вилікувати не можна: Що говорить психіатрія про російських лідерів і тих, хто їх підтримує

"Демонстрація повної безкарності та знущання. Розстрілювати торгово-розважальний центр серед білого дня, коли там максимум покупців ракетами — це саме воно. «А що ви нам зробите?» Ми розстріляємо ТРЦ вдень, коли він відкритий, щоб убити якнайбільше людей. Ми розстріляємо житлові будинки вночі і вдосвіта, коли всі сплять і просто не встигнуть у притулок. Боти вже напоготові та пишуть у коментарях під кожною новиною: «Україна знову хоче підставити Росію, це русофобія, ми стріляємо лише по об'єктах інфраструктури! А трупи ви привозите з моргу!», - пише психотерапевт Світлана Паніна у своєму блозі, передають Патріоти України, та продовжує:

"За один день торговий центр у Кременчуці, школа у Харкові, кілька будинків на Одещині. Це просто нещадний терор. І безглуздий. І я знаю діагноз тих, хто не просто вірить, а й активно підтримує висловлювання російських пропагандистів.

Типова поведінка:

— схильність виправдовувати чи раціоналізувати свою поведінку (наприклад, вважати, що невдаха заслуговує на поразку, «своя сорочка ближче до тіла»);

— схильність звинувачувати жертву за дурість чи безпорадність;

— схильність бути байдужими до шкідливих і спекулятивних впливів своїх дій на інших.

Критерії встановлення діагнозу:

Постійна зневага прав інших людей. Ця зневага визначається наявністю трьох наступних ознак:

— ігнорування закону шляхом неодноразового вчинення дій, що є підставою для арешту;

— неодноразова брехня, використання вигаданих імен, обману інших для особистої вигоди чи задоволення;

— імпульсивні вчинки або відсутність перспективного планування.

Емоції: легко дратується чи впадає в агресію, про що свідчать постійні бійки чи погрози іншим.

Безрозсудне ігнорування своєї безпеки чи безпеки інших.

Систематичне здійснення безвідповідальних вчинків, про що свідчать ситуації звільнення з роботи без планування знайти іншу або несплату рахунків.

Відсутнє почуття каяття, про що свідчить байдужість чи раціоналізація поганого поводження з іншими.

Це антисоціальний розлад особистості. Або соціопатія, як коротше і звичніше говорити.

Але соціопатів, згідно з дослідженнями, не може бути 75%, а війну, згідно з опитуваннями Левада-центру, підтримують уже 77% росіян. І якщо подивитися відео з їхньою живою участю, то що привертає увагу? Яка поведінка, які слова?

«Ми підтримуємо нашого президента, політики знають, що роблять, ми не знаємо всієї картини, а експерти в телевізорі знають, ми готові терпіти тимчасові труднощі скільки завгодно».

1. Неможливість і невміння піклуватися про свої інтереси.

2. Надмірна покірність і підкорення навіть неправомірним чи жорстоким вимогам як єдиний спосіб отримати турботу.

3. Знесилюючий страх бути відкинутим лідером чи групою

4. Схвалення всього, що робить чи каже лідер, навіть якщо це відверто шкідливі чи руйнівні діяння

5. Відсутність незалежності та самостійності.

6. Передача відповідальності та компетентності «експертам».

7. Постійний пошук схвалення.

Це залежний розлад особистості.

Теорія каже, що і таких людей не може бути багато в популяції. Але теорія розроблялася в демократичних країнах, де психологи вкрай мало знайомі з тоталітаризмом і досить погано пам’ятали часи абсолютизму влади. Те, що виглядає як розлад особистості у світі принаймні декларованих гуманістичних цінностей та спроб зобразити демократію, є нормативною поведінкою там, де слова «гуманізм» і «демократія» — це образа почуттів віруючих.

У тоталітарних системах ненормальними вважають саме тих, хто виступає проти загарбницьких воєн і за змінність влади. І коли ми звертаємося до гуманістичних та демократичних цінностей, ми звертаємося до невеликої жменьки людей, яку більшість жителів тоталітарної держави вважає божевільними. Ну, як мінімум, «не від цього світу». А як максимум — ворогами. П’ятою колоною. Шкідниками.

Психіатрія обережно пише про те, що «позитивного ефекту від лікування антисоціального розладу в довгостроковій перспективі не спостерігається». Грубо кажучи, соціопатія не лікується. Соціопати розуміють лише мову сили, жорстких обмежень і підпорядкування. Тому завжди перебувають у пошуку залежних чи робить залежними тих, у кого до зустрічі із соціопатами залежного розладу особистості у розгорнутому вигляді не спостерігалося.

Ті ж психіатри обережно висловлюються про можливість «вилікувати» залежний розлад особистості. Тут усі можливості для розвитку з боку залежної особистості є, але найчастіше залежна особистість, зіткнувшись зі складністю самостійності, намагається знайти собі нового соціопату, щоб бути з ним у злитті, бути поглиненим і передати йому весь цей нелегкий тягар відповідальності за свою непросту (а соціопати не люблять щоб комусь залежному від них було добре і просто) життя.

Тому безглуздо чекати, що соціопати раптом перестануть стріляти ракетами по житлових будинках (та й у принципі перестануть стріляти), а залежні перестануть їх схвалювати та підтримувати (хоча самі стріляти ні за що не підуть, вони ж промахнуться, стріляти повинні експерти).

Соціопати абсолютно ігнорують будь-які наслідки у тривалій перспективі. Вони реагують лише на «тут і зараз» та відсутність опору, відсічі або навіть помсти сприймають як слабкість та запрошення до подальшого насильства.

Залежні соціопати при цьому ніколи не сприймають як об'єкт турботи. За турботу вони видають контроль та нагороджують лише повне підпорядкування, караючи за будь-яке відхилення від прямування бажанням соціопату.

Найбільша помилка взаємодії як із соціопатами, так і із залежними від них — це ведення переговорів. Соціопати будуть брехати та постійно порушувати домовленості. А залежні будуть завжди на боці соціопатів, навіть якщо це докорінно не вигідно їм самим.

Ефективно лише швидке та безкомпромісно жорстке реагування на дії соціопатів, нарощування власного ресурсу, повну недовіру будь-яким обіцянкам з боку соціопату, відсутність найменших авансів (вони теж сприймаються соціопатами як слабкість), припинення маніпуляцій і постійний невсипущий контроль.

Із залежними ефективна лише турбота та поступове виховання самостійності, але вже на тій стадії, де соціопат більше не має на залежну особу впливу. Однак процес це повільний, для залежної особистості часто болісний і вимагає величезної підтримки та самовладання від «вихователів». На жаль, перехід «дбайливого» з ролі вихователя до партнерської ролі часто саботується залежною особистістю. І призводить до нового формування альянсу «соціопат-залежна особистість». Тому поряд із залежними особами особливе значення набуває завдання «як, маючи таку безмежну довіру, самому не стати соціопатом».