Зеленський, знову Зеленський і українські виборці

Володимир Зеленський, який перед виборами і після них говорив про свою якісну відмінність від попередників, нині повторює їхній шлях щодо довіри та електоральної підтримки. Тривалість відтинків, або стадій, цього шляху можуть різнитися в гарантів різних років, однак усі вони рано чи пізно їх проходять.

Шостий президент проходив першу фазу чи не найдовше за всіх. Вона умовно називається «медовим місяцем», сповнена великих надій та солідної підтримки з боку суспільства. Зеленський зміг перебувати в ній більше року. Якщо порівняти з трьома попередніми главами держави — це рекорд. Зазвичай зазначений період у них тривав від кількох місяців до пів року.

Нині Зеленський стрімко проходить другу стадію, яку пройшов кожен із його попередників, — «час паритету», а саме паритету довіри — недовіри громадян. На цьому етапі підтримка вже не така висока, проте й антирейтинг не перевищує 50%. Ця фаза проходила в попередників дуже стрімко і тривала від одного до кількох місяців. Володимир Зеленський і тут встановив рекорд: він тримався на зазначеній фазі майже пів року.

За нею йде фаза «стагнації». Цей період може тривати від року і довше й характеризується все більш від’ємним балансом довіри — недовіри, невпинним зростанням антирейтингу та одночасним зменшенням підтримки виборців.

Третя фаза плавно перетікає в четверту й останню — «термінальну». Найяскравіше її уособив Віктор Ющенко з п’ятьма відсотками рейтингу наприкінці своєї каденції.

Поки що Зеленський лише входить до третьої фази і відчайдушно намагається туди не потрапити. Для цього, за відсутності чіткої й послідовної програми дій президента і повністю залежного від нього уряду, суспільству пропонуються то «Велике будівництво», то впровадження санкцій проти лідерів ОПЗЖ і закриття телеканалів через звинувачення у проросійськості, то судова реформа...

Володимир Зеленський прийшов до влади, роблячи акцент на обіцянки поліпшити матеріальний добробут громадян, і на протиставленні з Петром Порошенком, що обіцяв більше нематеріальні блага, яких не можна побачити, відчинивши холодильник. Тепер Зеленський сам зміщує суспільну увагу у схожому ключі. Тільки, на відміну від п’ятого президента, який пропонував доволі конгруентну концепцію з армії, мови та віри, президент Зеленський і його команда кожного місяця, а то й тижня акцентують на чомусь новому чи повертаються до того, про що не говорили з початку приходу до влади. Відтак, хоч обидва президенти на тлі відсутності успіхів на економічному фронті переводили фокус уваги громадян на менш конкретні сутності, фундаментальність цих сутностей від Порошенка виграшно відрізняється від пропонованих Зеленським, які є, швидше, кон’юнктурними.

В українському політикумі та експертному середовищі, яке береться пояснювати різкі, стрибкоподібні зниження рейтингів наших президентів, доволі модним є термін Нассіма Халеда «чорний лебідь». Дуже ймовірно, він подобається й самим президентам, адже, з огляду на природу чорних лебедів — неможливість їх передбачити та уникнути, це знімає з них будь-яку або більшість відповідальності.

Втім, Володимир Зеленський, як і його попередники, не розуміє, що сам є таким уявним лебедем, що рухається вузьким жолобом системи владних відносин, сконструйованим попередниками і подовженим при ньому, і неспроможним випливти за його межі. У своєму вузько спрямованому русі під нахилом вниз він безсистемно торкається то правого, то лівого краю, хоча сам запевняє оточення, що радикально тримається центру.

Досі ніщо з побаченого за майже два роки не дає підстав прогнозувати, що нинішній голова держави не пройде цей шлях до кінця, завершуючи каденцію з величезним антирейтингом, як і його попередники. Схильний до художніх поворотів і драматургічних кульбітів, Володимир Зеленський, звісно, може перекинути шахівницю, тим більше що грає на ній у «чапаєва», а не розігрує гамбіт Блекмара—Дімера. Це може бути розпуск парламенту, дочасні президентські вибори тощо.

Однак зараз ми виходимо вже зі звичного нам за попередні роки сценарію переходу до функціонування легально обраної і призначеної, але делегітимізованої влади.

В таких умовах саме суспільство ставить перед собою запитання: а що далі?

Ставлять це запитання й соціологи. В репрезентативному опитуванні для Українського інституту майбутнього у респондентів поцікавилися, що перешкоджає розвитку країни. Відносна більшість відповіла, що це корупція (49%) — ще один основний акцент передвиборної кампанії Володимира Зеленського та його протиставлення з Порошенком. Другою після корупції найчастіше згадуваною перепоною на шляху розвитку був непрофесіоналізм влади (27%). При цьому війну на Донбасі такою називали лише десять відсотків.

Як же підвищити ефективність чинної влади — спитали в громадян дослідники. Двома відповідями, які набрали порівняно найбільшу кількість голосів і далеко відірвалися від інших варіантів, були: повне перезавантаження влади, що включає нові обличчя, які раніше не були в політиці і були професіоналами в різних сферах (39%), та прихід сильного лідера (35%).

Під час перегляду цих цифр виникає відчуття дежавю. Кінець президентства Порошенка, коли найімовірнішими суперниками в нього були такі ж представники старої еліти — Юлія Тимошенко та Юрій Бойко, давав майже ідентичні настрої. Власне, на цих настроях та вже згаданих обіцянках зосередити зусилля на матеріальному поліпшенні життя громадян, зміні правил гри та покаранні корупціонерів Зеленський і прийшов на Банкову. Він був новим обличчям, безумовно професіоналом у своїй сфері, з ореолом сильного лідера завдяки відомому серіалові та вдалій передвиборній комунікації, яка діяла за заповітами давньокитайського філософа Хань Фея: ніколи не відкривай рота, поки його відкривають твої суперники, чим довше зберігаєш мовчання, тим краще.

Минуло два роки, і вже за чинного президента Зеленського громадяни знову воліють побачити нові обличчя та сильного лідера. Попри намагання «традиційної», «старої» української еліти переконати суспільство, що всі невдачі президента і його команди — логічні і владу треба повертати «перевіреним професіоналам»; попри настійне переконування виборців самим Зеленським, що він досі залишається новим обличчям, — переважна більшість громадян усе ж таки впевнена в правильності обраного у 2019 році рецепта. Питання лише в його інгредієнтах.

Виходить, відповіддю на невдачі Зеленського має бути знову Зеленський, але версії 2.0 — сильний лідер, мало або зовсім не пов’язаний із істеблішментом, та ще й професіонал у своїй справі. Доброю новиною для Зеленського є те, що наразі опонента, котрий би стовідсотково відповідав цим критеріям, на політичному небокраї не видно. Погана новина — багато хто з нинішніх політиків готовий і воліє видати себе за такого опонента Зеленському, і список претендентів буде лише поповнюватися з підвищенням антирейтингу президента.

Ще одна погана новина для нашого суспільства в тому, що чимала його частина знову готова знайти сакральний об’єкт і передати йому широкі владні повноваження вкупі зі щедрим кредитом довіри, хоч і з високою відсотковою ставкою. Низька відповідальність за ситуацію в країні та велике бажання сильної руки (незважаючи на формально парламентсько-президентську форму правління), які рік у рік від самого початку Незалежності незворушно фіксує моніторинг Інституту соціології НАН України, нікуди не поділися й напередодні її тридцятої річниці.

Бо, користуючися веберівською типологією, жодні розчарування, невиконані обіцянки та відверті невдачі поки що не в змозі викорінити в українських виборцях бажання харизматичного або принаймні традиційного типу панування.

Відповідальність, на думку більшості громадян, є характеристикою, притаманною лише владі, а не і їм самим також.

Тож, згадуючи слова пісні Володимира Висоцького, кращим за Зеленського може бути лише Зеленський, за якого ще не голосував…

Джерело