"Знайомий експоліцейський показав зразок вищого пілотажу в переоснащенні бомбосховища - добудували мінус перший поверх та здають площу під бордель", - Андрій Кокотюха

"Улітку 2014 року мій тоді ще одинадцятирічний син прибіг додому з новиною: бачив біля парадного велику стрілку, яка показувала в напрямку укриття. Саме так київський хлопчина вперше відчув незриму раніше присутність війни. До того він знав про це лише з мультсеріалу Зоряні війни і цікавився, хто такі сепаратисти", - пише український письменник Андрій Кокотюха у своєму блозі, передають Патріоти України, та продовжує:

"За вісім років уже дев’ятнадцятирічний юнак уперше пішов, куди вказувала рятівна стрілка. Провів там ніч із 24 на 25 лютого. І більше в бомбосховище не потикався. Він береже себе, ховаючись у ванній чи коридорі. Пояснення просте. Зі слів відповідального й критично мислячого молодого українця, в укриттях отаборилися здебільшого бомжі. А отже, там антисанітарія, задуха і загалом жодних умов навіть для тимчасового перебування.

Коли на одній шальці терезів брудне приміщення, а на іншій — збережене в тому приміщенні життя, вибір для притомної людини очевидний. У містах та селищах, на які російські ракети летять від першого дня масштабного вторгнення, вибір мешканцями давно зроблений. Тим більше, що для сотень тисяч, включно з дітьми, літніми людьми та людьми з інвалідністю, таке укриття лишається, на жаль, єдиним дахом над головами: помешкання знищені. Але ж після трагедії в Києві в ніч із 31 травня на 1 червня йдеться все ж таки про мільйони тих, хто завдяки блискучій роботі ППО та загалом ЗСУ альтернативу брудному підвалу все ж таки має.

Тим більше, що бруд у контексті наявності й водночас недоступності бомбосховищ — у тому числі політичний. Винних у трагедії біля поліклініки в Деснянському районі столиці представники влади, громадські активісти й блогери шукають то в офісі міського голови, то в офісі міської військової адміністрації, то в офісі районного керівництва. Вкотре заговорили про розборки між очільником мерії та головою ОП. Але шум — лише використання трагедії в своїх інтересах. Це, на жаль і сором, не перша і не остання трагедія, яку використають один проти одного політичні табори та їхні прихильники. Тим часом проблема укриттів в Україні з’явилася не 1 червня. Ба більше: якщо вісім років тому мій син побачив маркування укриття на стіні будинку, це зовсім не означає вирішення проблеми.

Я народився, виріс та дотепер живу в міському, урбаністичному просторі. Так склалося, що здебільшого мешкав і мешкаю в новобудовах. Або ж будинках, котрі зводилися на початку 1980-тих. Тож, за моїми спостереженнями, в пізньому СРСР бомбосховища в підвалах закладалися в проекти міських забудов.

Це підтвердили архітектори, з якими випала нагода спілкуватися нещодавно. Готуючи сценарій для документального серіалу про специфіку радянських часів, відкрив для себе проблеми радянського підходу до архітектори: боротьба з так званими надмірностями. Зовні нові квартали мали бути стандартними, одноманітними, наочно безбарвними — ознака тоталітарного підходу, Орвелл і тут передбачив. Допускалися лише стандартні проекти забудов, і стандарт усюди передбачав укриття від ворожих бомб та ракет. Звичайно ж, натівських, американських.

У нашому будинку в Ніжині, зданому 1982 року, було бомбосховище. Ключі від нього були в досить великої кількості відповідальних людей. Щонайменше один на парадне. Тобто, дістатися до укриття за бажання міг котрийсь дворових пацанів. І наша компанія з цікавістю вивчала доволі облаштований побут місця, де можна рятуватися від обстрілів. Не згадаю, чи був там десь туалет і загалом доступ до каналізації. Зате точно пам`ятаю ряди двоярусних дерев`яних нар й досить широкий прохід між ними. Припускаю, щось подібне мали всі спроектовані в СРСР міські бомбосховища… аж до початку 1990-тих років.

Пояснюючи замо́к на бомбосховищі, через який загинула жінка з дитиною, директор Департаменту муніципальної безпеки Роман Ткачук сказав: укриття не тримали відчиненими постійно. Адже безхатьки могли організовувати собі там притулки. Досвід перебування в пересічному бомбосховищі мого сина свідчить — бомжі не лише могли заселитися там, а й справді облаштувалися.

Це підтвердив незалежно від того відомий історик Вахтанг Кіпіані. У лютому-березні минулого року він кілька разів відносив у сховища разом з побратимом зайві продукти, якими щедро ділилися київські бізнеси і громадяни. Якось занесли печиво, апельсини, соки з розрахунку на кільканадцять дітей. За пів години все зникло. Згодом довколишні мешканці сказали: бояться перебувати в укриттях, бо там якісь дивні люди. То були безхатьки, для яких той простір став ідеальним місцем тимчасового перебування. Навряд це поодиноке явище й виняткове спостереження.

Я застав часи, коли бомбосховища здавали в оренду під відеосалони й спортзали-качалки. В один такий навіть ходив, він досі є. Також у колишніх укриттях — склади, маленькі магазини, косметичні салони, перукарні, ветеринарні клініки. Один знайомий екс-поліцейський не просто розповів, а й показав зразок вищого пілотажу в переоснащенні бомбосховища — добудували мінус перший поверх та здають площу під бордель. Ще там переховували необлікований товар, який за документами значився гуманітаркою. Зносили різний хлам. Міняли замки й облаштовували притони. А там, куди підприємницький креатив не встигав дотягнутися, територію мітили бомжі.

У забудовах нової доби бомбосховища вже не передбачені. ЖК натомість мають підземні паркінги кількох рівнів. Зараз вони, як у нашому будинку, виконують функцію укриття. Але ж там випадкові особи не сховаються, хіба за домовленістю йдуть працівники поштового відділення, яке через дорогу. Знаю кілька прикладів у нашому мікрорайоні, коли орендарі колишніх укриттів дисципліновано звільнили територію, ще й допомогли переобладнати. Проте навряд таких випадків багато.

Зате телевізійні репортажі наприкінці 2021 року рясно показували, як чиновники інспектують бомбосховища. Про їхню непридатність для експлуатації тоді ж і заговорили. А отже, навіть якщо зараз, на хвилі свіжого скандалу, укриття повідчиняють, проблема не вирішиться. Бо, повертаючись до початку, люди навіть під час щонічних обстрілів не дуже хочуть ховатися в лігвах безхатьків. Разом із безхатьками, до речі. Така людська природа: поки рідний дім, на щастя, не в руїнах, берегти себе хочеться в хай мінімально, але — цивілізованих умовах.

Проблема ж цивілізованості наших міських бомбосховищ виникла, коли чинному меру Києва було ще двадцять, а його опонентові, чинному голові нашої держави — взагалі ще п’ятнадцять років. Можливо, обоє, кожен на своєму місці, вирішать її зараз. Як і проблему безхатьків…".