"Знищували рашистські колони впритул": Український сокол та Герой України Євген Соловйов про першу зустріч з окупантами, самовбивчі вильоти в Маріуполь, як ледве не загинув над Зміїним (відео)

Герой України та військовий льотчик 1-го класу Євген Соловйов про першу зустріч з російськими військами, які заходили на територію Херсонщини. Про роботу по аеродрому в Чорнобаївці, операцію в оточеному росіянами Маріуполі. Про те, як зміг посадити гелікоптер із пораненими після влучання ракети, та чому виліт на острів Зміїний міг бути вильотом на смерть.

Льотчики не мають або бажання, або можливості говорити. Чому ви так рідко з’являєтесь у кадрі?

Зараз немає можливості і часу знайти цю можливість, щоб приділити у увагу.

На початку повномасштабного вторгнення українські льотчики приховували свої обличчя. Це в цілях безпеки?

Так, і в цілях безпеки. І багато навіть тепер свої обличчя приховують. Ми в стані повномасштабної війни. ДРГ або будь-які інші служби зможуть знайти цих людей і натворити біди. Підготовка льотчика першого або другого класу коштує великих грошей. Це на так, як підготувати стрілка або водія танку. Ніяк не применшую їхні професійні навички, але для держави це коштує дуже дорого. Саме підготувати цінні кадри.

Ви Герой України. За що отримали звання?

Отримав за операцію в Маріуполь по доставці десантників, боєприпасів і евакуацію поранених. І за операцію на острові Зміїний.

Ваша війна повномасштабна почалася з Херсонщини. Готувалися? Знали про те, що росіяни підуть з таким напором на Київ?

Однозначно відповісти, чи готувались, не можу. Але частина наших підрозділів була передислокована з Херсонщини на Київ і очікувала. Не знали точної дати, не знали сценарію, але були готові. Були підібрані майданчики для оборони Києва і дуже багато зусиль приділили в перші дні. Вже о 10 ранку 24 лютого виконували вогневі завдання з підтримки військ по Гостомелю. Це були одні з перших. Сухопутна авіація це взагалі наймобільніший рід військ серед Сухопутних військ. Ми були одними з перших, хто зустрів ворога.

Наскільки ви особисто були підготовлені до цього психологічно і технічно?

Я особисто вважаю, що був підготовлений. Але морально бути підготовленим до повномасштабного вторгнення неможливо. Неможливо бути підготовленим до війни. До того, що буде і з повітря, і з моря, до того, що буде працювати артилерія, авіація, штурмові групи. Тому не можливо було підготуватися морально. Але ми готувалися до цього з початку вступу у військовий університет, тому ми й були одними з перших, хто це робив.

Війна до 24 лютого і після це різні війні?

Абсолютно. Життя так підготувало особисто мене, що я в 12-му році закінчив військовий університет. Потім у 13-му брав участь у миротворчій операції у Конго і там вже були військові операції. Тоді я вважав, що ось вона, справжня війна, напевно. Потім у 14-му я повернувся в Україну. Почалася АТО. І я подумав, що ось оце напевно справжня війна. Але з 24-го лютого я зрозумів, що все відносно.

Те, що було в Конго, не порівняти з тим що у нас нині?

Ні. Абсолютно. Зараз це все згадується просто як польоти, де ти можеш дивитись на красу природи, звірів. Зараз ніякої думки про романтику польоту, окрім того, що ти влучив у ворога, - немає.

Як почався ваш робочий день 24 лютого?

Вранці отримав дзвінок від оперативної частини про збір. Надійшла команда, до якої ми готувались. Я був командиром підрозділу вертолітного на той час. Виконував обов"язки. Бо командир якраз був на обороні Києва. А частина була в Херсоні. Отримав зброю і чекали команди подальшої. Після ракетного обстрілу вивели з-під удару і вже почали працювати. Вдень і вночі висаджували наші десантно-штурмові війська під Дар"вку, під Антонівський міст. І вже там працювали 24-го.

Що було найскладніше у перший день? Можливо, не розуміння того, як будуть розвиватися події?

Морально підготуватись до війни – неможливо. Є небезпека усюди. Працює їхня авіація. Вони у перші дні почували себе як господарі на нашій землі. І підготуватись морально до того, що тебе може очікувати небезпека усюди, - це дуже важко. Ось ця моральна напруга була найважчою. Перші два дні були на адреналіні такому. Ні їжі не хотілось, ні спати. Тільки адреналін. Але це допомогло сконцентруватись і виконувати ті завдання, які ставились.

А були серед вас ті, хто розгубився тоді?

Звичайно, були. Були й такі, що розгубились і досі не можуть зібратись.

Вони втекли?

Ні, ні. Просто до повномасштабного вторгнення вони почували себе так поважно. Вважали, що вони одні із кращих. А війна показала, що насправді – ні.

Дві доби перші ви не спали і не їли…

Трохи їв, трохи спав. Але це важко назвати сном. Бо 24 лютого було дуже холодно. Ми спали у полі. В посадці, в полі. Щоб забезпечити якусь безпеку. Не далеко від Херсона були. Десь до 2 ночі ми виконували завдання. Потім трохи поспали і вже вранці почали знов виконувати завдання.

А ви зрозуміли для себе, як їм вдалося так швидко зайти на територію України?

Ми розуміли, що чисельність збройних сил на 24 лютого нам не дозволить витримати таку армію, щоб вони могла стримати такого ворога, як російська федерація. Але те що ми зібрались, те що нам допомагали звичайні люди…це нам і допомогло їх зупинити і ще й потім деоокупувати територію.

Як люди вам допомогали?

Перші дві доби я нічого не їв, але не було жодного дня, щоб не підходили люди не пропонували щось поїсти, щось зробити. Десь зарядити телефон, десь пауербанки. Ми перелітали постійно, фронт рухався. Ворог глибше заходив і нам доводилось робити два кроки назад і крок Уперед. Іноді навіть прості люди підходили і казали, що йшли до військомата і їх не брали. То вони хотіли щось зробити. Казали, давайте будемо окопи копати, або щось допоможемо. Ми відповідали: ми авіація, нам не треба окопи, бо ми відпрацюємо змінимо місце. Люди дуже допомагали і це надихало. Ми розуміли, задля чого ми це все робимо.

Російські солдати досі не мають розуміння, за що вони воюють…

Вони досі не мають розуміння, за що воюють і вони ще не розуміють, з ким вони воюють. Бо в перші дні пам"ятаю першу зустріч обличчя в обличчя з російськими військами. Ми шукали колони, які заходили на територію Херсонщини. І коли ми ми їх вперше зустріли, вони навіть ніяких дій не вчиняли. Ну там, відстрілюватись… Такого не було. Вони просто не розуміли: вертольоти, українські….як вони можуть тут бути. І вони не хотіли вірити, що в нас є вертольоти або якась ще авіація. Їм сказали, що вона знищена. То ми просто впритул їх знищували. Перші дні ми по-іншому працювали. Нам давали район, ми шукали колони. Так як висота польоту була до 5 метрів, то тільки коли ми перестрибували лісосмуги, ми трохи підіймались. І на такій висоті ми знаходили ці колони на відстані до 1 кілометра, можливо. Для нас це майже впритул. Плюс іще час на реакцію, що зрозуміти і почати стріляти.

Які були відчуття, коли ви літали над Херсонщиною, над Херсоном? Над містом, у якому ви народились, навчались, де могла би жити ваша родина і ви також…Коли розумієш, що ворог зараз у твоєму місті і ворога треба знищувати…

Відчуття двоякі. Кожен раз, повертаючись, я розумів, що це або пощастило, або я не розумів, чому їхні колони ходять неприкриті, чому вони йдуть "на марші". Якщо б вони діяли, як повинні діяти військові , то ми б не мали жодного шансу. Але іншого вибору у нас не було. На деяких ділянках фронту не було ніяких військ, крім ТРО або авіації і не було іншого вибору, ніж так працювати.

Важко уявити, що відчуваєш, коли летиш на рідним містом, по якому треба вдарити. Як-от по Чорнобаївці. Працювали там?

Ми працювали по аеропорту. Це був третій день. По місту ми не працюємо, немає високоточної зброї, щоб поблизу людей працювати. А поблизу міста і кілька разів бачили місто, пролітали вздовж. Концентруєшся на виконанні завдання і немає змоги подумати про щось інше. Після цього ми поверталися, отримували нове завдання і увага була сконцентрована на виконанні. Бо з тої зброї, яка у нас є, потрібно щось придумати, якісь військові хитрощі, змінювати тактику, щоб не було шаблонних завдань.

Ви навчались на аеродромі у Чорнобаївці?

Там у нас була навчальна база. Це був наш вертодром у Чорнобаївці. Наша військова частина там якраз базувалася. І все, що влучало тоді, це було по нашій території, але командир завжди казав: будинки відбудуємо, а нечисть маємо знищити.

Пам"ятаєте відео на початках, коли ми брали в полон їхніх льотчиків і вони казали, що не знали вони, куди летіли. Не може ж бути такого? Невже льотчик не знає, яке завдання він виконує?

Звичайно, не може бути. Бо льотчик, перш ніж летіти, ознайомлюється з районом. Він знає, куди він буде летіти, стріляти і навіть зараз буває таке, що нам ставлять завдання і ми розуміємо, що є ризик для цивільних. Іноді ми відмовляємось. Бо навіть якщо одна з ракет влучить десь поблизу якогось будинку, ми не можемо працювати. Тому ми аналізуємо це. І льотчик не може не знати, куди він полетить.

Потім був Зміїний після Херсонщини?

Спочатку ми працювали на Херсонщині. Потім ми працювали трохи на криворізькому напрямку. Там дуже не вистачало наземних військ. Тому десь тиждень там працювала лише авіація. Потім виникла операція у Маріуполі.

Розкажіть про неї.

Для себе можу поділити Маріуполь на дві фази. Перша, це коли виникла складна ситуація і наше командування прийняло рішення, що одним зі способів допомогти оборонцям Маріуполя, - це доставити боєприпаси та ліки повітряним ешелоном. Бо ми знали, що не вистачає і ліків, і боєприпасів.

Це коли було?

Початок березня. У перших числах нам вже поставили завдання, щоб ми проклали маршрут і планували операцію. Перша спроба була невдала. У нас не було усіх даних, усієї інформації, щоб це успішно виконати. Перша спроба була невдала. Нас обстріляли і ми повернулись.

Коли вам сказали летіти у Маріуполь? Які відчуття були?

Я розумів, що це наче витягуєш квиток в один кінець. Начальник армійської авіації поставив нам це завдання. Бо саме армійська авіація цим займається. І я сказав: пане Генерале, напевно я не настільки сміливий і дурний, щоб це зробити. І він поставив мені питання: скільки життів цивільних і інших військових коштує життя твого екіпажу? Скільки людей ви можете врятувати, якщо це зробите? Просто інших шляхів не було. І я задумався про це. А оборона Маріуполя на той час відтягувала на себе багато російських сил і кожен раз, коли вони там тримали оборону, це допомагало на інших фронтах.

Ви вилітали фактично на смерть?

Або, або. Так.

А в такі моменти ви говорите зі своєю родиною?

Так, звичайно. Ми намагались переписуватись. Ну звичайно ніхто не буде розповідати дружині і дитині, що відбувається. Я працюю. Я зайнятий. Передзвоню.

Як вас обстріляли перший раз?

Це була стрілецька зброя. Десь кілометрів 10 через лінію зіткнення. Обстріляли ведучого. Я тоді був ведомий. Було два вертольоти. То ми повернулись. Пошкодження не були дуже суттєві.

Це перші вертольоти, які полетіли на Маріуполь?

Так, перші. І це була перша спроба. Потім вже була друга фаза, коли долучилось командування армійської авіації та ГУР. Вони вже підготували маршрут, були супутникові знімки. Хлопці працювали, які знали пішки цей маршрут. Вони дали усю детальну інформацію. І через декілька тижнів, я дізнався, що була перша вдала спроба. Хлопці злітали і повернулися назад. Ми зрозуміли, якщо хтось це вже зробив, то будуть і наступні рази.

І ви полетіли знов?

Так. Це був 5-й політ на Маріуполь. Це був єдиний раз, коли було не два вертольоти, а чотири вертольоти. Завдання з цієї операція я отримав десь о першій годині ночі і вже о 4-й потрібно було вилітати у Маріуполь. Ніякої майже підготовки. Операція була спланована без нас. Ми лише ставили питання, які нас цікавили. Операція продумана була до дрібниць. Але складність була в тому, що це був 5-й раз, коли туди летіли вертольоти і ворог знав, що туди приходять вертольоти. А маршрутів багато не було. Маріуполь був і оточенні і 100 кілометрів десь треба було летіти над територією противника. Коли ми летіли туди, ми везли з собою боєприпаси, ліки, війська, які схотіли приєднатись до оборони Маріуполя. Це були десантники. А назад ми вже повертались з пораненими. Політ ми виконували рано вранці, ще було темно. Після розвантаження вже зійшло сонце.

А у вас є якісь ритуали перед вильотом?

Я беру з собою в політ талісман, він у льотному комбезі. Це іграшка – частина жирафчика. Мені її у 13-му році подарував командир, я був ще правим льотчиком. Ми виконали з ним аварійну посадку в Конго, впали. Але вижили. Вертоліт трохи розклався. Він мені подарував іграшку, як оберіг, який допоміг нам вижити. То я досі літаю з цим жирафчиком.

Ви так спокійно розповідаєте про аварії….

Усе в порівнянні. Коли я літав у Конго і розумів, що є загроза зі стрілецької зброї, то для мене це було важко. Але зараз, коли є загроза винищувачів, ЗРК, ПЗРК, то стрілецьке озброєння – це лише частина.

Що ви побачили, коли прилетіли у Маріуполь?

Є такий вираз – туман війни. Коли на полі бою є запах пороху і як туман все, але це від вибухів. Він сірий і все місто було в диму. Бо постійно були авіаційні удари, артилерійські. Все місто було у вогні. Ми виконували посадку з моря. Летіли понад берегом. Але усе місто було в диму. Посадка виконали в порту. Багато кранів було, ми в окулярах нічного бачення. Це важко, бо обмежена видимість. А якщо вертоліт щось зачепить, то це буде фатально. Коли я виконав посадку, я зрозумів: якщо сюди прилетіли, то назад точно доберемось. Бо туди летіли в окулярах нічного бачення, метеоумови були не дуже гарні. А повертатись, коли сонечко зійшло, то вже легше.

У якому стані були поранені, за якими ви приїхали і чи спілкуєтесь ви зараз?

У нас було 4 вертольоти і ми завчасно знали, у якому стані і скільки людей будуть вантажити у кожен вертоліт. Але трохи все пішло не за планом. Коли привезли поранених і почали їх завантажувати, то у мене у першому борту були найважчі. І я просто не бачив, хто це. Я знав лише, що це важкопоранені. У мене спитали: скільки можеш взяти? Я кажу: скільки вміститься, давайте заберу. Бо якщо я вже сюди прийшов, то зробимо по максимуму. Завантажили 20 людей.

А скільки можна брати на борт?

Лежачих – 13. Якщо просто людей, без обладнання, без нічого – 24.

Скільки часу ви були в Маріуполі?

Приблизно 7 хвилин. Це час, щоб вивантажити все, людей і завантажити поранених. Полетіли. Я був ведучим 4-х вертольотів. Виконували зліт по двоє. Через 3 хвилини після зльоту попали в засідку і були обстріляні. З чого стріляли, не бачив. Позаду почув вибухи. Трасера пролітають праворуч і був потужний вибух з лівої сторони. Такий …..хлопок. Дуже потужний. Тоді я зрозумів, що у нас влучило щось серйозне. Потім вертоліт почав втрачати висоту. Ми летіли десь на висоті метрів 3-5. Цього достатньо, щоб набрати повний рот землі. Але тоді час призупинився. Через адреналін я намагався зробити все що міг. Багато хто мені казав, що не можна у МІ-8 20 людей на борт брати і на одному двигуні він точно не може летіти. Ми іноді на навчальних польотах вимикаємо один двигун. Але ми ж пусті, не повна заправка, без людей…Але в той час вертоліт дозволив мені це зробити. Я намагався не впасти, маневрував. Бачив, що праворуч літали снаряди.

Тобто обстріл продовжувався і ви фактично маневрували?

Стріляли, я бачив. І десь через кілька секунд, я подумав уже про другий вертоліт позаду. Почав його кликати. Відповіді не було. Продовжував маневрувати. Вже потім після посадки в аеропорту я дізнався, що вони були збиті…У мене ж влучила ракета ПЗРК і вона не здетонувала. Винесла частину двигуна лише. А в іншому вертольоті вони здетонувала. Він загорівся і впав.

А ще два вертольоти, які були позаду?

Вони злетіли через 5 хвилин після нас. Побачили, що щось не так. Дим. Почули, що я кликав Юрія. Це був мій ведомий. То вони облетіли цю зону. По ним працювали також. Але з ними все у порядку. Вони просто облетіли цю частину і виконали посадку. Тож із 4 вертольотів 3 повернулось назад.

Які були відчуття після приземлення?

Я не знав, що з моїм ведомим. Пішов до командування операції, щоб дізнатись інформацію. Ми знали, що є спецгрупи, які працюють у певних районах. Тобто коли ми виконаємо вимушену посадку, нам можуть допомогти. І була інформація різна. Хтось казав, що вони в полоні, хтось вижив, наче телефон командира переміщається. А вже увечері ми дізнались, що лише одна людина вижила…Через півтора тижні до мене підійшли вже з іншою операцію. Це був острів Зміїний. Пояснили, що треба робити. Сказали, що набираємо команду. І я один із тих хто має бути там.

Яким було завдання по Зміїному?

Це було дуже складно. Складніше, ніж у Маріуполі. Бо Зміїний – над водною поверхнею. Сховатись за лісопосадки не можна. Вертоліт над морем – чути за 20 кілометрів. І ЗРК, які там були, дозволяли вразити вертоліт.

Знов виліт на смерть?

Так. Або, або. Але нам вдалося. Було декілька спроб. Бо було багато там російських винищувачів. І з третього разу ми вже виконали повну фазу цієї операції.

А як ви до речі оцінюєте роботу росіян у небі?

За кількістю літальних апаратів – їхні можливості перевищують наші. Але через те, що в нас немає такої кількості, то нам приходиться щось придумувати і викручуватись. Я ось розмовляв з одним знайомим , він льотчик з іншої країни і він каже, що ми "ліниві" (іноземці). Бо в них є новітні технології і не треба щось вигадувати і викручуватись, якусь тактику придумувати. У нас є ціль і координати. Є ракета, яка влучить і все зробить. Росіяни ж не воюють за свій дім, тому вони просто не використовують свою усію потужність. Коли ми бачимо, як вони виконують польоти, то вони значно вище за нас літають. Але через те, що багато є відео, як ми виконуємо завдання, то вони багато чого копіюють в нас.

А ми в них?

Ну іноді і ми в них.

Повернімось до Зміїного. Ви з якої спроби змогли туди долетіти?

Третя спроба. Перша спроба – я летів першим. Було 9 вертольотів. Спочатку прилетіли дві ракети нам у хвіст, ну не у вертоліт, а просто у воду. Ми не знали, з чого це. Отримали команду припинити, бо багато було ворожих винищувачів в районі. Тоді ніхто не постраждав. Ми повернулися. Друга спроба. Ми вже почали висаджувати на острів, але був вогневий вплив на вертольоти. Ризик втратити людей був і ми припинили це. А на третій раз - вже зробили повний цикл. Ми спочатку вразили острів. Потім виконали десантування. Потім прикриття людей. Ще раз стріляли по острову і ще потім групу підтримки висаджували.

Складно було?

Складно і некомфортно. Особливо після першого разу. Ми почали цікавитись, якщо нас зіб"ють, то яка температура води, скільки там часу "ботилятись" у цьому морі доведеться? Рятувальники кажуть, якщо підготовлений, то 11 хвилин у морі протримаєтесь. 11 хвилин це дуже мало, щоб проплисти 30 км до берега. То ми почали шукати рятувальні водолазні костюми, щоб у них виконувати польоти.

Ну не знадобились вам костюми…

Нам ні. Але один вертоліт був збитий, який був у чергуванні. З Юрієм Бедзаєм, Героєм України. Посмертно йому дали. Вони знаходились біля суші і один винищувач збив вертоліт. Одна людина з екіпажу вижила. Костюм допоміг. Він був травмований. Наші наземні сили його витягнули.

Такі як ви, постійно перепощуєте дописи із загиблими військовими. Як ви переживаєте втрати колег?

Дуже важко. Бо розумієш, що це твій друг, який виконував завдання. У них є сім"ї. Багато з ким я виконував миротворчі місії. Багато завдань. Я знав їхні мрії, наміри. Хтось займався спортом, хтось вчив англійську. Багато було планів на життя. І вони не встигли це все зробити. Доки ми пам"ятаємо про них, вони живуть у наших серцях.

Як ви сприйняли звільнення Херсону?

Я знав, що це настане. Але не так швидко. Ми готувались до цього. Бо ми готувались до кожної операції, яку ми виконуємо сумісно. Я служу в авіації, а це підтримка військ. Тому, коли все планують, ми теж беремо у цьому участь. Ми знали, якщо б вони самі не відйшли, ще б трошки і ми все б самі зробили.

У Херсон приїжджаєте? У якому стані місто?

Перший раз, коли я був у Херсоні після звільнення, у мене було таке враження, що його на рік просто покинули. Вкрали, зламали, зруйнували. Просто ніхто нічого не робив там. Ніхто не ремонтував дороги…зараз потроху комунальні служби намагаються відновити. Є і світло, і газ, і вода, але Херсон потерпає. Ми знали, що коли Херсон звільнять, Миколаїв видихне. А Херсон зробить вдих. Поки що так і є.

Після 24 лютого ви пишаєтесь тим, що ви український льотчик?

Коли я розмовляю з колегами натівськими, то вони кажуть, що жодна країна світу не брала участь у такій війні, як зараз це робить Україна. Жодні війська не виконували такі місії, які виконують наші військові. І розуміючи це, як ми все витримали, як ми згуртувались і тримаємось, то ми маємо бути вільними. І ми маємо трохи заплатити за це.

Як ви вважаєте, за рік чого ми навчилися в небі і що треба ще зробити, щоб наше небо стало захищеніше?

Як військовий льотчик, скажу, що ми побачили пріоритети, де нам треба працювати, яка зброя нам потрібна, які способи бойових дій в умовах сучасної війни будуть актуальні, а які ні. Бо, так, ми з 14-го року виконували бойові завдання на Сході України , але зараз ми переосмислили ведення бойових дій. Ми не готувались до такого. Навіть армійська авіація все це продумувала по-іншому. Бо у 14-му році більшість завдань – це були підтримка військ, поранених, померлих, десантування військ, перевезення десанту. А зараз у 90-та відсотках армійська авіація виконує бойові завдання на ураження наземних цілей.

Наскільки важливо те, що західні партнери навчають наших військових зараз?

Міжнародна підтримка важлива. Але я побував за кордоном на курсах, тому знаю, що якщо нам дадуть ті гроші, які вони витрачають на підготовку нас, то краще давали б нам зброю, мануал до неї. Ми почитаємо це. І краще ці гроші будуть спрямовані на зброю. Бо жодна країна не стикалась з такою війною, як ми. Натовські партнери брали участь лише у локальних конфліктах і такого досвіду саме такого, як у нас ведення бойових дій, у них немає.

Чого український льотчик може навчити натовського військового?

Вони навіть коли починають щось розповідати, то одразу кажуть: ми розуміємо, що у вас багато досвіду і інша війна. Але одразу додають: якщо якась наша інформація буде цікава для вас, то це буде дуже добре. І вони з повагою ставляться. І коли ми їм розказуємо окремі випадки і питаємо, а щоб ви зробили на нашому місці, то вони кажуть: ми незнаємо. Як краще, ми не знаємо. Якби у нас було більше їхньої зброї, їхніх вертольотів, ракет, то це було ще краще.

Спершу ми просили закрити небо у західних партнерів. Але нам не допомагали. Чому?

Особисту думку скажу. У кожної країни на цю війну є свої плани. Тому що ніхто не буде в ущерб собі робити щось для сусіда. Вони розуміють, що ми з 9-го1 року незалежні, але тільки у 14-му ми зробили вибір в бік євроінтеграції. До цього ми були у близьких стосунках росією. На всіх спільних навчаннях відпрацьовували, що напад буде із західної сторони і східної. На початок 91-го року у нас була дуже потужна армія. Багато літаків, вертольотів, танків. І найкращі зразки ми продавали. А потім залишились…

А чому продавали?

Бо люди хочуть їздити на гарних машинах, їсти гарну їжу і жити в розкішних будинках. Тому так.

Будуть продовжувати продавати, коли війна закінчиться?

Суспільство змінилось, але покоління два має пройти, щоб ми повністю змінились. Навіть зараз показують по ТБ те, що робиться усюди. Вони продовжують красти….

А ви слідкуєте за цим? За скандалами, маю на увазі?

Ні. Але іноді розповідають новини і це стає цікаво. Ти починаєш заглиблюватись в цю тему і дізнаватись інформацію.

Ви відчуваєте, що для багатьох війна вже наче закінчилась? Наче стабілізувалась точніше. Чи на правильному ми шляху тут у тилу?

Люди, які не виконують там завдання, або мало уваги приділяють фронту, вони дуже далекі від цього і саме через це є проблеми. Я сам, коли є час на відпочинок, після тижня з родиною, навіть думаю, що це був страшний сон. І коли повертаюсь знову на місце виконання завдань, то мені потрібен час, щоб адаптуватися. Просто морально. Суспільство формує нашу свідомість Коли ти з людьми, які роблять незвичайні речі, ти інакше теж не робиш. Коли ти в тилу, то ти звикаєш до цього і робиш так, як твоє оточення. А потім повертаєшся і бачиш, як хлопці щодня ризикують, придумують, і ти цим живеш і стаєш одним із них. У нас дуже багато Героїв, повірте. Дуже багато історій, які ще не можна розповідати, але хлопці роблять надзвичайні справи. Я вважаю, ми на правильному шляху і у нас все буде краще, ніж було. Але на це треба час і воля.

Які у вас плани?

Продовжити навчання і після періоду зборів повернутись і продовжувати звільнювати нашу країну.

Анна Мірошниченко, "Хто з Мірошниченко", 5 канал