Фактор Черчіля: І одна людина може зламати історію, - британський політик

Донині в людей зберігся туманний спогад, що перемогу в Другій світовій війні було досягнуто завдяки російській крові та американським грошам, що певною мірою, звісно ж, є правдою, та правдою є й те, що без Черчилля Гітлер майже напевне переміг би, пише Історична Правда, передають Патріоти України.

Біографій видатного британського політика Вінстона Черчилля написано чимало. Проте є одна особлива тим, що її написав не історик, а теж політик. Автором книги "Фактор Черчилля. Як одна людина змінила історію" є Боріс Джонсон — на час її виходу (2014) мер Лондона, а згодом міністр закордонних справ Великої Британії в уряді Терези Мей (2016—2018).

Цього року книга вперше друкується в перекладі українською мовою. З дозволу видавництва "Vivat" "Історична правда" публікує її фрагмент.

***

Ще зовсім малим я був абсолютно переконаний у тому, що Черчилля цілком можна вважати найвеличнішим державним діячем з усіх, кого породила Британія. Уже з ранніх літ у мене сформувалося чітке уявлення щодо його досягнень: усупереч усьому, подолавши одну з найогидніших тираній в історії світу, він привів мою країну до перемоги.

Мені були добре відомі основні факти його життєвої історії.

Ми з братом Лео так виштудіювали його біографію "Життя у фотографіях" ("Life in Pictures") Мартіна Ґілберта, що пам’ятали підписи буквально під кожним фото.

Я знав про його ораторську майстерність, а мій батько (як і батьки багатьох із нас) постійно цитував його знамениті фрази. Та вже тоді мені було відомо, що цей рід мистецтва відмирає.

Знав я і про його схильність до жартівливих та геть безпардонних висловів, що навіть на тогочасні стандарти не були політкоректними.

Вечорами нам розповідали неймовірні історії, наприклад ту, де Черчилль сидить собі у вбиральні і тут йому повідомляють, що з ним бажає побачитися Лорд-Хранитель Малої печатки. А він відповідає: "Я зайнятий, бо власне збираюся захоронити свою малу печатку".

Також ми пам’ятали ту, де Бессі Бреддок, член парламенту від соціалістів, якось дорікнула Черчиллю, що він п’яний, на що той з неабиякою грубістю відповів: "Принаймні я вже завтра вранці буду тверезий, а ви так і залишитесь потворна".

Здається, ми навіть краєм вуха чули історію про міністра-торі та гвардійця… Ось її канонічна версія, котру мені якось за ланчем у ресторані готелю "Савой" [готель найвищого класу в центрі Лондона, у якому розміщено сім ресторанів, зокрема відомий "Ґриль рум" ("Grill Room")] повідав сер Ніколас Соумз, онук Черчилля.

Навіть якщо зробити поправку на пишномовність Соумза, частка правди в його розповіді все ж таки є, вона й відкриє нам трохи завісу над основною темою цієї книжки — величчю серця Черчилля

"Один із його міністрів-консерваторів був із "цих", коли розумієте, про що я… — сказав Соумз настільки голосно, що його почула більшість відвідувачів "Ґриль рум", — хоча також був хорошим другом мого діда. Його постійно ловили на гарячому, але, звичайно ж, у ті дні преса не була такою всюдисущою, та про це не дуже й повідомляли. Проте одного дня везіння скінчилося: його застукали, коли на лавці в Гайд-парку о третій ранку він злягався з гвардійцем. А це, зверніть увагу, був місяць лютий.

Про це негайно доповіли Головному Батогу [Chief Whip — головний парламентський партійний організатор, який стежить за партійною дисципліною, забезпечує підтримку політики своєї партії та присутність членів фракції на засіданнях парламенту], який зателефонував Джокові Колвілю, особистому секретареві мого дідуся.

— Джоку, — сказав головний парламентський організатор. — На жаль, у мене дуже погані новини про те та се. Нічого нового, але про це довідалася преса, й історія неодмінно випливе на поверхню.

— От лихо, — промовив Колвіль.

— Думаю, мені варто поїхати й особисто розповісти про це прем’єр-міністрові.

— Мабуть, так..

Отож, Головний Батіг поїхав до Чартвеллу [заміський будинок Черчилля в Кенті] й увійшов у кабінет мого діда, де той працював за письмовим столом.

— Слухаю, Головний Батоже, — сказав він, злегка повернувшись.

— У чому річ?

Головний Батіг детально розповів про неприємний інцидент і резюмував:

— Він має піти.

Зависла довга пауза, поки Черчилль неспішно розкурив сигару. А затим промовив:

— Чи правильно я вас зрозумів: того-то застукали з гвардійцем?

— Так, прем’єр-міністре.

— У Гайд-парку?

— Так, прем’єр-міністре.

— На лавці?

— Саме так, прем’єр-міністре.

— О третій ранку?

— Правильно, прем’єр-міністре.

— В отаку погоду! Боже милостивий, це так по-британськи, аж гордість пробирає!"

Відомо мені було і те, що замолоду він відзначався дивовижною хоробрістю, не з чужих слів знав, що таке кровопролиття; стріляли в нього на чотирьох континентах; він одним із перших сів за штурвал літака. Знав я й про те, що зі зростом 170 см та обхватом грудей 80 см він, можна сказати, був у Герроу [одна з найстаріших приватних шкіл для юнаків у Великій Британії] коротуном та попри це і попри затинання, депресію і жахливого батька йому все ж таки вдалося стати найвеличнішим англійцем.

Гадаю, в образі його було щось ніби магічне, святе, тому що мої бабуся й дідусь до дев’яноста років зберігали першу шпальту "Дейлі Експрес", де повідомлялося про його смерть. Мені завжди було приємно усвідомлювати, що я народився за рік до того: що більше я про нього дізнавався, то більше пишався тим, що жив в один час із ним.

Тому мені сумно й дивно бути свідком того, як сьогодні (через майже п’ятдесят років після його смерті) його образ ризикує бути цілком забутим або ж уявлення про нього хибні.

Якось я купував сигару у крамничці в аеропорту близькосхідної країни, яка, мабуть, завдяки Черчиллю й існує на мапі світу. Серед асортименту на вітрині в дьюті-фрі я помітив сигари марки "San Antonio Churchill" та спитав у продавця, чи знає він, хто такий той Черчилль. Він уважно прочитав, а я йому озвучив це ім’я.

— Чечель? — промовив він із порожнім поглядом.

— Війна, — натякнув я, — події Другої світової війни.

На його обличчі з’явився такий вираз, ніби він намагався щось пригадати.

— Тогочасний політик? — промовив він із сумнівом і знизав плечима. — Так, здається, саме так. Хоча не пам’ятаю.

Його здогад не набагато гірший, аніж той, який можна було б очікувати від більшості сучасних дітей. Ті, хто уважно слухає у школі, ще якось можуть пригадати: це той, хто боровся проти Гітлера за визволення єврейського народу, — але, за даними останнього дослідження, в уявленні переважної частини молоді Черчилль — кличка собаки з реклами британської страхової агенції.

І це викликає в мене щирий сором, адже його образ настільки яскравий, що мав би бути привабливим для сучасної молоді. Він був ексцентричним, неординарним, екстравагантним, дотримувався власної "марки" в манері вбрання, а понад усе був безкомпромісним генієм.

І я хотів би кинути більше світла на ці знання тим, хто забув чи не вповні усвідомлює його геніальність. Та все ж я розумію, що з мого боку, мабуть, самовпевнено й нахабно ставити перед собою таке завдання.

Я не професійний історик, та і як політик я не гідний омивати його ноги чи навіть ноги Роя Дженкінса, який написав першокласний однотомник його біографії, і в дослідженні життя Черчилля я вклоняюся працям Мартіна Ґілберта, Ендрю Робертса, Макса Гастінґса, Річарда Тоя і багатьох інших.

Чудово розумію, що про нашого героя щороку з’являються сотні нових книжок, а проте, я певен, настав час на свіжий погляд, оскільки в нас немає права знехтувати репутацією такої особистості. Із кожним днем зникають свідки подій Другої світової війни. Щодня ми губимо тих, хто ще пам’ятає його голос.

Я боюся, що і пам’ять про масштаб його звершень перед обличчям невблаганного часу може бути просто втрачено.

~

Донині в людей зберігся туманний спогад, що перемогу в Другій світовій війні було досягнуто завдяки російській крові та американським грошам, що певною мірою, звісно ж, є правдою, та правдою є й те, що без Черчилля Гітлер майже напевне переміг би.

А маю на увазі я саме те, що успіхи нацистських сил у Європі могли стати безповоротними. І хоч зараз ми справедливо нарікаємо на неповносправність Європейського Союзу, проте забули про суще жахіття, котре, дуже ймовірно, могло стати реальністю.

Та сьогодні нам слід це пам’ятати, не забуваючи й про те, як саме прем’єр-міністр Великої Британії допомагав у формуванні того світу, у якому ми з вами живемо. Від Європи до Росії, від Африки до Близького Сходу — по всій планеті ми бачимо сліди його далекоглядного розуму.

Пам’ять про Черчилля має таке велике значення, тому що він урятував нашу цивілізацію. Важливо тут те, що лише йому це було до снаги.

Його видатна персона є яскравим спростуванням усіх тих марксистських теорій, згідно з якими лінія історії формується якимись глобальними й безликими економічними силами. Сутністю фактора Черчилля є те, що одна людина може змінити все.

За сім десятиліть його громадсько-політичної діяльності можна відстежити незліченну кількість прикладів того, як вплив його особистості змінював події й світ у цілому, і то значнішою мірою, аніж про це пам’ятають.

Він був ключовою особою в процесах, що заклали підвалини підвищення добробуту на початку ХХ століття. Cприяв отриманню британськими робітниками центрів працевлаштування, страхування у разі безробіття, перерви на чай.

Винайшов танк, започаткував Королівські повітряні сили та відіграв абсолютно вирішальну роль у бойових діях Першої світової війни, які врешті-решт здобули його країні перемогу. Був незамінною фігурою в процесі заснування Ізраїльської держави (та інших країн), уже не кажучи про участь у кампанії з об’єднання Європи.

У кількох історичних подіях він був тим бобром, що своєю греблею переспрямував потік історії, але найяскравіше простежується його вплив на плин подій 1940 року.

Характер людини — це її доля, казали греки, і я з ними погоджуюсь. Якщо так воно і є, то ще цікавіше питання: а що ж формує той характер?

Чим є ті елементи, що уклалися в гіганта такого значення? У яких кузнях виковують такий гострий розум та залізну волю? Як там у Вільяма Блейка [англійський поет-романтик (1757-1827)]? "Який ланцюг, молот який, з печі якої розум такий?" Ось запитання із запитань.

Проте спершу спробуймо дослідити, що ж такого він зробив.

~

Вінстону Черчиллю довелося пройти крізь чимало делікатних ситуацій, у яких він міг втрапити в халепу. Насправді важко про це думати, та коли він погодився гаяти час у кафе-кондитерській Мюнхенського готелю, то й гадки не мав про ризик, на який наражався. Його майже настигла фотопам’ятка прямісінько із пекла: потиск руки, який у перспективі, імовірно, став би найбільш нищівним для його репутації.

То був липень 1932 року, і він завітав до Німеччини, аби дослідити битву під Гохштедтом [Битва, що відбулася 13 серпня 1704 року, відома також як битва при Бленгеймі] та додати трохи барв своєму життю як нащадкові Мальборо. Він зупинився в одному з найшикарніших готелів у місті, "Реґіна Пелас", — там само, де, за збігом обставин, розміститься і Невілл Чемберлен зі своєю нікчемною делегацією, коли прибуде на саміт 1938 року.

На той час вулицями Мюнхена уже крокували паради фашистської молоді — простісінько перед готелем. Змалюйте в своїй уяві коричневі шкіряні шорти та пульсуючі стегна; маршеві — ум-па-па — оркестри і розвіювані легким вітерцем червоно-чорні стяги зі свастиками. Уявіть дівчат із осяйними усмішками, у баварських сукенках (із широкими спідницями, що щільно облягають пояс, та короткими рукавами), котрі подають глиняні кружки із пінистим пивом у бірґартені готелю, і їхнє біляве волосся, закручене дивними кільцями навколо вух.

Додайте у своїй уяві образ Черчилля, з його пожвавленими очима та грайливою зацікавленістю, який спостерігає за усім цим із відчиненого вікна, попиваючи хмелю, та обдумує побачене.

Разом із ним у цій поїздці його син, журналіст Рендольф. Він заповзято бажає дізнатися більше про нацистів та знайомить батька із цікавим персонажем на ім’я Ернст "Путці" Ганфштенґль.

Цей Путці, довгов’язий німецький американець і бізнесмен у віці сорока з копійками. Він навчався у Гарварді, отож говорив англійською відмінно. Як і Франклін Д. Рузвельт, був членом "Клубу заварного пудингу" [заснована 1770 року спілка для "обраних" студентів Гарварду], де розвинув талант до гри на піаніно.

До речі, він був автором деяких відомих гарвардських пісень. Він балакучий і жартівливий, сардонічний чолов’яга в твідовому костюмі з краваткою-оселедцем, що, за тогочасною модою, сягала лише до половини сорочки. Він обіймав керівну посаду серед нацистів, дуже близько знайомий із Гітлером, для якого був кимось типу міжнародного політтехнолога.

Одного вечора Вінстон, Рендольф і Путці Ганфштенґль засиділися біля піаніно; хоч достеменно не відомо, чи Черчилль, дотримуючись своєї звичайної практики, пристрасно та немелодійно підспівував, він, безперечно, був втішений тим, що Путці знав чимало його улюблених мелодій. Ближче до завершення цього приємного концерту Путці почав пишномовно розповідати про Гітлера і його успіхи у відродженні Німеччини.

Черчилль одразу зацікавився Гітлером і його політикою антисемітизму, та Путці спробував заспокоїти його страхи. Згодом Ганфштенґль писав: "Я намагався якнайм’якше подати цю думку, пояснивши, що проблема була у напливі східноєвропейських євреїв та надмірному представництві їхніх одновірців у професійних колах".

— Хм, — мовив Черчилль. — Передайте від мене своєму начальнику, що антисемітизм, може, і непоганий початок, але загалом смердюча справа.

— Це фраза зі скачок: ввічливий спосіб англійців вищого класу сказати, що гонінням євреїв Гітлер ставить не на того коня.

— Ось що я вам скажу, — відповів Черчиллю Путці. — Вам слід зустрітися з Гітлером. Це буде так просто, як випити чаю з пирогом, може й буквально.

Схоже, Гітлер бував у цьому самому готелі щодня о п’ятій вечора. Вони могли б заприятелювати за кількома кавалками шварцвальдського вишневого торта. Путці був переконаний, що фюрер "охоче" зустрінеться з англійцями.

Черчиллева вроджена журналістська допитливість одразу взяла гору, а Рендольф, насправді, майже напевне схилявся до такої зустрічі. Черчилль згодом повідав у мемуарах: "На той момент у мене не було жодної національної упередженості щодо Гітлера. Я мало знав про його доктрину, здобутки та зовсім нічого про його характер".

Два дні поспіль Черчилль і Рендольф чекали; іноді в американському барі, інколи в сонячному бірґартені назовні. Якось моторошно зараз думати про нашого героя, що б’є байдики в мюнхенському готелі, наче найманий кореспондент в очікуванні аудієнції з чоловіком, на 14 років молодшим за нього, який у майбутньому стане йому найзапеклішим ворогом.

Уявіть: а що, якби вони зустрілися? Черчилль приєднався б до ганебного переліку членів британського парламенту та аристократів, зображених у компанії вождя, котрий згодом стане універсальним символом зла. Галіфакс, Чемберлен, Ллойд Джордж, Едуард VIII — усі вони припустилися цієї дурної помилки.

Єдиною людиною, що пройшла крізь це з честю, був помічник Черчилля, член парламенту Боб Бутбі, який відповів на Гітлерове мегаломанійне вітання "Гайль Гітлер!" єдиною логічною відповіддю, славнозвісним "Гайль Бутбі!".

Якби Гітлер тоді завітав до готельного бару чи кафе, Черчилль був би змушений проявити принаймні ввічливість, якщо не щирість, — а це мало б недоречний вигляд у 1940-му.

Та цікаво інше: чому Гітлер вирішив так і не з’явитись. Він мав зустрічі в Мюнхені з багатьма іншими особами. До прикладу, пробував вразити Юніті Мітфорд [британська аристократка, прихильниця і, можливо, коханка Адольфа Гітлера] і навіть частував її чаєм.

Чому б йому не зустрітися з людиною, такою відомою у Англії, яка обіймала більшість найвищих державних посад та мала репутацію в закордонних справах?

Перш ніж Путці вирішив домовитися про важливу зустріч, він попросив Черчилля дати йому щось, від чого він міг би відштовхуватись. Чи були в англійця запитання, які він хотів би поставити та які слугували б основою для їхньої дискусії? Так, відповів Черчилль. І повернувся до теми, яка його непокоїла.

— Чому ваш очільник такий жорстокий з євреями? — спитав Черчилль Путці Ганфштенґля. — Можу цілком зрозуміти злість щодо євреїв, які вчинили щось зле або виступають проти держави, та можу зрозуміти протистояння їм, якщо вони намагаються монополізувати владу в будь-якому прояві життя. Проте який сенс бути налаштованим проти людини тільки через те, якою вона народилася? Як людина може вибирати, ким народитись?

Із цими вкрай ліберальними, гуманістичними і суто черчиллівськими міркуваннями на вустах Путці повернувся до фюрера. І нічого не добився.

— За кого грає Черчилль? — зневажливо запитав нацистський лідер. — Він в опозиції, але ніхто не зважає на нього.

Ганфштенґль відповів:

— Те саме люди говорять про вас.

Вважаю, Гітлер вирішив відхилити зустріч із Черчиллем не просто тому, що вважав його політично закінченим, kaput, finito. Йому не сподобався тон непокірного та свавільного англійця, котрий так палко відстоював демократію і так бридився антисемітизму. Фюрер уникав готелю "Реґіна Пелас", поки компанія Черчилля не покинула його.

І вдруге в історії ці двоє людей перебували близько одна від одної, але так і не зустрілися. В окопах у 1916 році між ними, мабуть, було лише кілька сот ярдів. Пізніше, звісно, Гітлер чимало разів запрошував привселюдно зустрітися із Черчиллем, коли така зустріч очевидно була б нацистам на руку, та Черчилль відмовляв.

Просто перед початком німецьких жахіть, ще навіть до того, як Гітлер став канцлером, Черчилль помітив зло, яким була просякнута нацистська ідеологія. Була якась нотка невинності у тому, як він тоді сформулював своє запитання Путці: "Який сенс бути проти людини тільки через те, якою вона народилася?"; протягом наступних місяців і років Черчиллеве зніяковіння змінилося обуренням.

Нацизм у певних верствах британського суспільства залишався дуже модним, натомість Черчилль зі зростаючим запалом вів кампанію проти негідного поводження Гітлера з меншинами. Та поїздка до Німеччини все ж була корисною. Черчилль вдосталь наситився тією атмосферою: на власні очі бачив шеренги молодих чоловіків та жінок, засмаглих, здорових, підтягнутих, сповнених збудження перед реваншем.

23 листопада 1932 року Черчилль виголосив свою віщу промову в парламенті. Зазначив, що"усі ті загони міцної тевтонської молоді, що марширували вулицями і дорогами Німеччини, із вогником готовності до страждань за свою Батьківщину в очах, не перебувають у пошуку якогось суспільного становища. Вони — у пошуку зброї". І коли у них буде зброя в руках, пророкував він, вони її застосують, вимагаючи повернення втрачених територій.

Франція, Бельгія, Польща, Румунія, Чехословаччина, Югославія — усі вони в небезпеці, повідав Черчилль. "Воєнна ментальність" раптово виникала по всій Європі. І додав, що настав час повідомити британському народу правду про небезпеку. Вони сильні люди, дужий народ, британці: вони це знесуть, сказав він. Черчилля, звичайно ж, назвали панікером, що сіє тривогу, підбурювачем до війни.

Шість років по тому виявилося, що його аналіз тієї ситуації мав розгромну, приголомшливу рацію. І те, що він так влучно оцінив загрозу Гітлера, чималою мірою слугувало основою для зміцнення його авторитету в 1940-му. Він усе поставив на коня антинацизму, і то давно, ще коли ніхто й оком не кинув на ту клячу, і його ставка виграла — ефектно.

Певною мірою всі політики є азартними гравцями. Вони намагаються передбачити, що трапиться, аби зайняти місце "на правильному боці історії", якнайвигідніше проявити здатність до правильних суджень. У 1902 році Черчилль озвучив таке спостереження: політикові необхідна "здатність передбачати, що відбуватиметься завтра, наступного тижня, місяця, року. А на додачу й уміння пояснити опісля, чому так не сталося".

Йому подобалося ставити на карту свою репутацію: так само як він любив усі свої ризиковані авантюри — літати на біплані, скакати фронтом у Малаканді, повзти нічийною землею.

Це давало йому можливість випробувати свою егоцентричну тезу про те, що він особливий, що якимось чином кулі просвистують повз нього, що ангел чи демон-охоронець витає над ним, що леді Удача на його боці й направду закохана в нього. Він грав на гроші за ігровими столами Довіля або Ле-Туке, а один із секретарів якось розповів, як він вистрибнув із таксі, поспішивши до казино в Монте-Карло — аж поділ сорочки висмикнувся зі штанів, — і повернувшись невдовзі із сумою, достатньою, аби придбати залізничний квиток додому.

Жоден інший політик не брав на себе сміливість побувати у стількох очевидно ризикових ситуаціях; та жоден із них не втрапляв до такої кількості халеп — не просто виживши, аби розповісти свою історію, а досягнувши успіху. Дивина, що на той час, коли він собі розслаблявся у готелі в Мюнхені у 1932-му, у нього залишилась хоч якась репутація, яку можна було поставити на карту.