Світова економічна та політична система поступово змінюється, а разом із нею трансформується і модель взаємин США зі своїми союзниками. Таку тезу висуває економічний радник Київського Безпекового Форуму В’ячеслав Бутко у своїй колонці, передають Патріоти України.
На його думку, нова американська модель дедалі менше нагадує традиційне союзництво, засноване на спільних правилах та довгострокових багатосторонніх інституціях. Натомість Вашингтон пропонує партнерам доступ до американського ринку, фінансової системи, військового захисту та підтримки під час криз — але в обмін на конкретні економічні й політичні поступки.
Автор називає це своєрідним «опціоном на порятунок».
Одним із ключових прикладів Бутко називає Японію та ситуацію навколо єни.
За його оцінкою, США та Японія провели скоординовані фінансові заходи для підтримки японської валюти після її значного падіння. Міністр фінансів США Скотт Бессент також заявляв про готовність повторити інтервенцію та розширити відповідні механізми фінансової підтримки.
Окрему роль у цій конструкції відіграють американські державні облігації. Японія є одним із найбільших іноземних власників американського держборгу — її портфель Treasury оцінюється приблизно у 1,14 трлн доларів.
Тому різкий розпродаж цих активів міг би створити додатковий тиск не лише на американський ринок держоблігацій, а й на вартість запозичень, іпотеку, фондовий ринок та доларову фінансову систему.
У такій ситуації, як зазначає автор, Вашингтон зацікавлений одночасно у підтримці японського партнера та у збереженні стабільності власного фінансового ринку.
Однак Бутко наголошує: американська підтримка Японії не існує окремо від ширшої перебудови двосторонніх відносин.
Японія погодилася на низку економічних умов, серед яких 15-відсоткове базове мито, інвестиційний механізм на суму близько 550 млрд доларів, а також розширення закупівель американських енергоносіїв, продовольства, літаків і військової техніки.
Американська адміністрація також заявляла, що значна частина прибутку від відповідного інвестиційного механізму залишатиметься у США.
На думку Бутка, це свідчить про формування нової моделі, за якої союзник отримує доступ до американського ринку та фінансової підтримки, але натомість погоджується на тісніше економічне й політичне включення в американську систему.
Європейський Союз також іде на певні тарифні поступки США, тому говорити про повний розрив між Брюсселем і Вашингтоном було б неправильно.
Однак, на думку автора, європейська система значно сильніше прив’язана до старої моделі глобалізації.
Брюссель отримує значну частину свого впливу через міжнародні правила та регулювання. Лондон — через фінансові ринки, страхування, валютні операції та управління міжнародним капіталом. Європейський центральний банк водночас намагається посилювати міжнародну роль євро.
Саме тому перехід від багатосторонніх правил до системи двосторонніх угод може означати для Європи не просто зміну економічної політики, а втрату частини політичного впливу.
У традиційній моделі глобалізації ключовою ідеєю були спільні правила, міжнародні інституції та відносно універсальні механізми.
Натомість нова американська модель, як її описує Бутко, працює інакше.
Доступ до американського ринку, тарифні переваги, доларова ліквідність, військова підтримка та допомога під час криз стають частиною пакета, який залежить від конкретних домовленостей із Вашингтоном.
У відповідь партнери мають пропонувати інвестиції, закупівлі американської продукції, технологічне співробітництво та політичну лояльність.
Тобто замість принципу «одна система — однакові правила» формується система індивідуальних угод між США та конкретними державами.
Водночас Європа не залишається повністю без доступу до американських фінансових механізмів.
Європейський центральний банк має постійну доларову своп-лінію з Федеральною резервною системою США. Подібні механізми відіграли важливу роль під час глобальної фінансової кризи 2008–2009 років, коли ФРС забезпечувала міжнародну фінансову систему значними обсягами доларової ліквідності.
Але автор звертає увагу на важливу особливість: такі механізми насамперед захищають стабільність самої доларової фінансової системи.
Якщо проблеми великого європейського банку можуть створити загрозу для американських фінансових установ, ринку Treasury або доларового фондування, Вашингтон має очевидний інтерес втрутитися.
Але якщо Європа втрачатиме промислову конкурентоспроможність, глобальний вплив чи частину ролі євро, це вже не обов’язково сприйматиметься США як надзвичайна ситуація, яку Вашингтон повинен рятувати.
Саме тут, на думку Бутка, проходить головна межа між старою та новою системами.
У старій глобалізації останньою інстанцією мала бути сама міжнародна система — її інституції, правила та механізми колективного реагування.
У новій моделі останньою інстанцією дедалі більше стає політичний центр, який сам визначає, кого і на яких умовах підтримувати.
Японія, як вважає автор, уже погодилася на нову конструкцію та фактично заплатила за доступ до неї економічними поступками.
Європа ж поки намагається зберегти більшу частину старої системи, розраховуючи на те, що трансатлантичне партнерство й надалі функціонуватиме за колишніми принципами.
Однак світ змінюється, і Вашингтон дедалі частіше може розглядати відносини з іншими державами не через категорії «друг» або «ворог», а через корисність, економічну вагу та готовність приймати американські умови.
Саме тому головний висновок автора звучить так: сучасна Америка продає не союзництво як безумовну гарантію. Вона продає можливість отримати допомогу в момент кризи — але заздалегідь визначає ціну цього доступу.
Водночас важливо наголосити, що наведена концепція є авторською оцінкою та політико-економічною інтерпретацією, а не офіційною доктриною США. Реальна політика Вашингтона щодо різних союзників може відрізнятися залежно від конкретної ситуації, економічних інтересів і безпекових обставин.
Європейська оборонна промисловість поки що не встигає за потребами України та новими вимогами безпеки, які виникли після початку повномасштабної війни Росії. Для повноцінного запуску та реалізації масштабних оборонних програм Європейському Союзу можуть...
Російські авіакомпанії можуть зіткнутися з поступовим скороченням парку літаків SSJ-100, якщо держава не профінансує програму заміни іноземних двигунів на російські. Про це заявив генеральний директор «Аерофлоту» Сергій Александровський, передають Патр...
