Битва за Арктику: Росія одна проти усіх

Наявність в Арктиці, на дні Льодовитого океану, значних покладів нафти (13%) і природного газу (30%), вартість яких, за даними Геологічної служби США, становить близько $20 трлн, пояснює інтерес до регіону відразу п’яти країн, що претендують на свою долю цього пирога. Це Росія, США, Канада, Норвегія й Данія, передають Патріоти України з посиланням на Defense Express.

Особливу ж позицію займає Китай, який географічно не належить до цієї групи, проте має в регіоні власні геополітичні інтереси. Зокрема, Піднебесна в межах диверсифікації зацікавлена в отриманні енергоносіїв із Росії, а в більш віддаленій перспективі — також користуватися Північним морським шляхом (Полярним Шовковим шляхом) у торгівлі з Європою.

За визначенням Арктика (від грецького ἄρκτος — «ведмедиця», ἀρκτικός — «що перебуває під сузір’ям Великої Ведмедиці», «північний») — це північна полярна територія Землі. Вона включає Північний Льодовитий океан з його морями, численні протоки й затоки Канадського Арктичного архіпелагу, північні частини Атлантичного й Тихого океанів, Гренландію, Шпіцберген, Землю Франца-Йосифа, Нову Землю, Новосибірські острови, острів Врангеля, а також північні узбережжя Євразії й Північної Америки. Це особливий регіон, що потребує міжнародного правового захисту. Основним міжнародним консультативним органом з вирішення проблем Арктики, а також налагодження співробітництва країн регіону наразі є Арктична рада, створена 1996 року за участі США, Канади, Норвегії, Фінляндії, Швеції, Данії, Ісландії та РФ. Згодом до них приєдналися країни Балтії, а також, як спостерігач, Польща.

Похмурі перспективи

Без сумніву, Арктика заслуговує на увагу світової спільноти, і не лише через величезні поклади енергоносіїв та корисних копалин, що ховаються у її шельфі. Арктика — це також регіон, де через глобальне потепління відбуваються процеси, що вже впливають на клімат усієї планети. Дарма що президент США Дональд Трамп особисто не вірить в існування глобального потепління, мовляв, його вигадали китайці.

На жаль, реальність інша. Останнім часом до глобального потепління додалися катастрофічні лісові пожежі, що вирують у Росії. Тож учені, й не лише екологи, з цього приводу вже б’ють на сполох, адже російська влада виявилася неспроможною впоратися зі стихією. Тим часом пожежі значно прискорюють процеси глобального потепління, викидаючи в атмосферу величезні обсяги вуглекислого газу. Лише за період із 1 червня по 21 липня кількість викидів сягнула близько 100 мегатонн СО2, що, за даними Європейської служби моніторингу атмосфери проекту «Коперник», порівнювано з обсягами емісії для Бельгії за 2017 рік. Частки сажі поглинають сонячне світло й спричинюють нагрівання атмосфери. А при потраплянні сажі на лід чи сніг танення їх значно прискорюється.

Пришвидшене останніми роками танення арктичної криги дає підстави для різних прогнозів. Передусім оптимістичних, які стосуються відкриття після 2040–2050 років навігації Північним Льодовитим океаном новими маршрутами, що дасть змогу значно (майже на третину) скоротити час доставки вантажів, наприклад, із Європи до Китаю. Відтак ідеться не лише про легший доступ до корисних копалин, а й про розвиток морських комунікацій.

Однак це лише частина складнішого процесу. Зміни клімату, глобальне потепління й зменшення загальної площі плаваючої криги в Арктиці матимуть і негативні наслідки. Насамперед це підвищення рівня Світового океану, що спровокує танення льодовиків Гренландії та Антарктиди. Для людства такий сценарій стане катастрофою.

Російський експансіонізм в Арктиці з економічного погляду полягає в резервуванні потенційної сировинної бази на майбутнє та нарощування територій за рахунок претензій на континентальний шельф. РФ намагається монополізувати постачання енергоресурсів, витіснити США з європейського ринку.

Адже поступове підвищення рівня Світового океану призведе до затоплення значних територій на всіх континентах, завдасть шкоди населенню прибережних країн (а більшість людей мешкає саме уздовж морського узбережжя), що викличе потужну хвилю міграції. Експерти також прогнозують виникнення продовольчої кризи, нестачу питної води та інші проблеми.

Може суттєво змінитися конфігурація берегової лінії та кордонів більшості держав, які мають вихід до морів: вони втратять чималі площі, а деякі країни, у тому числі й європейські, узагалі зникнуть під водою. Буде затоплено розлогі території в РФ, Північній Америці (США, Канада) та Гренландії або ж вони перетворяться на суцільне непрохідне болото.

Відповідно ті об’єкти морської інфраструктури, що нині існують в Арктиці (як-от порти, доки, причали), теж будуть затоплені, що ускладнить використання морського транспорту.

Крім того, існує імовірність зміни напрямків морських течій, передусім Гольфстріму, що може призвести й до більш критичних кліматичних змін на кшталт похолодання на півночі Європи. Тобто Арктика поступово, разом зі зникненням Гольфстріму, заполонить Норвегію й Велику Британію. Можливо, це на певний час призупинить глобальне потепління. Утім, людству вже точно буде не до видобутку енергоносіїв в Арктиці, адже йтиметься про суто виживання.

Однак попри очевидність зазначених явищ наша цивілізація поки що не спроможна владнати ці проблеми й запропонувати шляхи виходу з ситуації, що складається на планеті загалом і в Арктиці зокрема. Принципові розбіжності між західними учасниками Арктичної ради та Росією виключають, на жаль, можливість досягнення компромісів.

Це відбувається переважно через дії Москви, яка проводить відверто конфронтаційну та реваншистську політику в дусі «АрктикаНаша», претендуючи, зокрема, на володіння шельфом Північного Льодовитого океану від узбережжя Сибіру до Північного полюсу. Отож ця боротьба набуває для Кремля майже містичного значення, адже йдеться про ресурси енергоносіїв і збереження при владі путінського режиму та його впливу на російське населення.

Аргументи експансії

Наполегливість і агресивність, з якими РФ кинулася завойовувати Арктику, мають свої коріння й аргументи. Тож навіщо Кремлю нові арктичні простори, якщо він не може дати ради навіть наявним володінням?

Головний аргумент російської арктичної експансії — ресурсний. У Кремлі виходять з того, що потреба в енергоносіях у світі надалі лише зростатиме, хоча такий висновок дещо суперечить прогнозам учених. Вони вважають, що зростання триватиме лише до завершення переходу економіки на відновлювальні джерела енергії, а після цього слід очікувати спад попиту на викопні енергоносії. Піком зростання буде нинішнє століття, тобто тут росіяни частково мають рацію.

РФ також є заручницею поглядів власних еліт щодо зростання потреби людства в рідкоземельних металах, поклади яких містяться на материковому шельфі Арктики. Наприклад, освоєння альтернативних джерел енергії неможливе без рідкоземельних металів, запаси яких у США й Китаї, двох провідних економіках світу, майже вичерпано. Відповідно, попит на них зростатиме щонайменше в середньотерміновій перспективі.

Стратегічними цілями РФ в Арктиці є збереження за собою величезних ресурсів на майбутнє, а також монополізація поставок енергоносіїв до ЄС і утримання, таким чином, свого домінування на енергетичному ринку Європи. Тож російський експансіонізм в Арктиці з економічного погляду полягає в резервуванні потенційної сировинної бази на майбутнє та нарощування територій за рахунок претензій на континентальний шельф усередині умовного трикутника «Мурманськ — Північний полюс — Чукотка».

Тобто через брак доступу, унаслідок міжнародних санкцій, до дешевих кредитів та сучасних технологій РФ (а вона вже сьогодні контролює понад 45% Арктики) має намір «застовпити» арктичний шельф як ресурс свого виживання на перспективу, а також обмежити в подібних діях потенційних конкурентів.

Така політика зумовлена прогнозами про вичерпання нафтогазових запасів Росії на суходолі. За оцінками голови «Сбербанка» РФ Ґєрмана Ґрєфа, це може статися вже впродовж 2028–2032 років. РФ намагається монополізувати постачання енергоресурсів, витіснити США з європейського ринку скрапленого газу й закрити його власними поставками з Ямалу.

Через брак сучасних технологій та інвестицій в умовах дії міжнародних санкцій РФ активно шукає союзників, серед яких найперспективніший Китай, і для цього використовує енергетичний напрямок. Саме КНР фінансує розвідку російською стороною корисних копалин в Арктиці й погоджується на спільний з РФ видобуток арктичних енергоресурсів.

Навесні цього року китайські корпорації CNPC та CNOOC придбали 20% акцій будівництва заводу зі скраплення природного газу в межах проекту «Ямал-2» (російська компанія «НОВАТЕК»). Отже, китайські інвестори, що вже контролюють до 30% проекту «Ямал СПГ», стали найбільшими іноземними співвласниками також другого заводу «НОВАТЕК» зі скраплення газу — «Арктик СПГ-2». Важлива деталь: участь Піднебесної в проекті, який Пекін вважає стратегічно важливим, ухвалювалася на найвищому рівні, тобто особисто головою КНР Сі Цзіньпіном. З російського ж боку цьому активно сприяв Ґєннадій Тімченко, друг президента Путіна та співвласник «НОВАТЕК» (володіє понад 23,49% акцій). Саме він із 2014-го очолює Російсько-китайську ділову раду.

До участі в реалізації проекту також залучено французьку компанію Total (10%), японські консорціуми Mitsui & Co. та JOGMEC (Japan Arctic LNG), які придбали по 10% акцій у проекті «НОВАТЕК» на Ямалі. Росія сподівається згодом залучити іноземних інвесторів і до видобутку арктичної нафти, хоча тут усе складніше. Річ у тому, що експертні оцінки рентабельності видобутку нафти на арктичних родовищах коливаються від $90 до $150–250 за барель, тоді як ціна на цей ресурс сьогодні не перевищує $100. Тож прогнози для енергоцентричної економіки РФ залишаються невтішними.

З огляду на поточну кон’юнктуру світових цін на нафту це нівелює будь-яку економічну доцільність таких проектів. Російська платформа на родовищі «Приразломная» є заздалегідь збитковою й працює нині при собівартості видобутку $60 за барель. Така ціна не є ринковою та сформована штучно завдяки суттєвій податковій знижці, державним неринковим інвестиціям в інфраструктуру платформи, наслідком чого є дефіцит рентабельності у $600 млн.

За оцінками компанії Shell, навіть якщо ціна нафти до 2030 року зросте удвічі, її видобуток в Арктиці все одно не буде рентабельним через вартість робіт та ліцензій. За таких показників продовження спроб із боку РФ у видобутку нафти очевидно має на меті рекламу привабливості арктичних проектів для залучення інвестицій та «пробиття» режиму санкцій або ж пошуку способів обійти його через потенційних союзників.

При цьому під час обговорення з іноземними партнерами арктичного питання Кремль завжди пропонує просто «забути» про кримське питання та війну на Донбасі. І як бачимо, дехто з потужних закордонних гравців на це вже погодився.

Звідси другий аргумент — логістичний, який активно розвиває й просуває РФ: Північний морський шлях (ПМШ).

По-перше, теоретично його важливість зростатиме для Росії з погляду необхідності транспортувати морем арктичні енергоносії як на захід (ЄС), так і на схід (Китай, Японія, інші країни). По-друге, очевидно, що Кремль з урахуванням перспективи танення арктичної криги хотів би монополізувати своє становище оператора цього морського маршруту, завдяки якому можна суттєво скоротити час доставки транзитних вантажів із ЄС на Далекий Схід.

Тому не випадково особлива увага в РФ приділяється будівництву криголамів, наявність яких розглядається як важливий аргумент загалом панування на Півночі. Наразі Росія вже випереджає решту країн у кількості таких суден, утім, і далі будує нові, передусім атомні.

Головною подією влітку 2018 року стала перша поставка танкерами-газовозами скрапленого газу з російського арктичного порту Сабетта на Ямалі («НОВАТЕК») до китайського порту Цзянсу-Жудун. Її важлива особливість у тому, що танкери «Владимир Русанов» та «Эдуард Толль» вантажопідйомністю по 172 000 м2 пройшли Північним морським шляхом без залучення криголамів. А на перехід було витрачено лише 19 діб, тоді як маршрут через Суецький канал триває 35.

До 2020 року прогнозується зростання обсягів перевезень до 60–64 млн т. Проте реальність є набагато скромнішою. ПМШ є сезонним маршрутом, який залежить від природних факторів і ще тривалий час не зможе становити конкуренції традиційним морським комунікаціям. Тобто сьогодні Кремль свідомо перебільшує значення ПМШ, щоб розрекламувати свої можливості.

Згідно з оцінкою президента незалежного аналітичного центру геополітичних досліджень «Борисфен Інтел» Віктора Гвоздя, Росія має намір відновити для себе статус великої держави, хоча насправді вона є значно слабшою, ніж колишній СРСР. При цьому аналіз російської політики та оголошених Москвою проектів в Арктиці викликає певні сумніви. Та й реалізація цих проектів має інші від офіційно задекларованих Кремлем на доктринально-стратегічному рівні цілі.

За експертною оцінкою голови правління Експертної групи «СОВА» Михайла Савви, корупційний, політико-символічний та демографічний чинники виявляються вагомішими в системі російського експансіонізму в арктичній зоні, ніж економічний. Тобто діяльність РФ в Арктиці поки що просто вимушено ігнорує поточну економічну доцільність видобування нафти й газу та одночасно активно шукає доступ до новітніх технологій видобутку.

Ідеться про створення Росією глобальної лінії автономних гідроакустичних станцій спостереження (в Арктиці й на Тихому океані) і трансарктичної лінії оптико-волоконного зв’язку (до 2025-го) від Владивостока до Сєвероморська. Тобто створюється глобальна інфраструктура, яка в майбутньому дасть змогу РФ під приводом її охорони посилити власну військову присутність в Арктиці загалом.

Підводні лицарі «плаща й кинджалу»

На особливу увагу заслуговує нарощення підводної складової російських військ на півночі насамперед для дій в Арктиці. У складі Північного флоту (ПФ) існує 29‑та окрема бригада підводних човнів, таємний підрозділ, що виконує завдання в інтересах Головного управління глибоководних досліджень Міноборони РФ та інших силових структур.

До складу цього формування входять атомні підводні човни — носії глибоководних апаратів, малі підводні човни, пілотовані й безекіпажні глибоководні дрони, здатні виконувати завдання на великих глибинах, у тому числі на дні океану. Нещодавно бригада нагадала світові про своє існування через пожежу на горезвісному «Лошарику». Втім, згорілий човен є лише однією з глибоководних субмарин бригади.

Крім того, у складі ПФ є кілька підрозділів військового спецназу, оснащених сучасними транспортними засобами прихованої доставки, які можуть діяти на території інших держав. Експерти не виключають імовірності проведення гібридної операції проти Фінляндії з частковою або ж повною окупацією її території. Також можливі провокації проти Норвегії як потенційного конкурента у сфері видобутку газу в Арктиці та постачання цієї сировини в Європу.

Кремль активно працює над створенням зброї, якою Путін уже кілька років лякає Захід і протистояти якій там нібито поки що не мають можливості. Це автономні ядерні суперторпеди, призначені для підривів біля узбережжя противника. Такі боєприпаси будуть здатні не лише руйнувати порти й військово-морські бази разом із кораблями, а й викликати штучне радіоактивне цунамі, спроможне знищити все живе на значних площах і надовго забруднити територію. Крім того, розробляються глибоководні апарати, які здатні знайти й вивести з ладу волоконно-оптичні кабелі зв’язку між Європою й Америкою (або підслухати розмови), завдавши шкоди системам комунікацій НАТО й Заходу загалом. Усі ці ресурси перебувають на озброєнні згаданої бригади й таємно «працюють» у різних точках Світового океану. Наприклад, шукають і піднімають на поверхню уламки ракет та літаків — як своїх, так і чужих. Недарма ж там стільки «героїв Росії», про «подвиги» яких навіть спільнота країни нічого не знає.

2007 року два російські глибоководні апарати взяли участь у пропагандистській акції, яка була своєрідним сигналом конкурентам РФ про намір контролювати Арктику. Тоді на дні океану в районі Північного полюса було встановлено титановий прапор РФ, що мало символізувати рішучість Кремля заволодіти ресурсами Арктики, на які він претендує вже відкрито.

Як відомо, Москва намагається довести, що підводний хребет Ломоносова є продовженням Євразійської материкової плити і, відповідно, російського материкового шельфу в Арктиці, що дає їй право претендувати на розширення своїх володінь. Утім, це суперечить позиції Данії, яка вважає, що навпаки, цей хребет є продовженням Північноамериканської плити, яка тягнеться від Гренландії. Тож данці ставлять під сумнів претензії Росії на розширення своєї арктичної зони в цьому напрямку. Між тим, на початку квітня 2019-го підкомісія ООН уже ухвалила подану 2015 року заявку РФ на розширення континентального шельфу в Арктиці. Зокрема, було констатовано приналежність територій, включених у розширені кордони континентального шельфу, до структур продовження шельфу й континенту РФ. Щоправда, при цьому залишаються технічні питання, пов’язані з обґрунтуванням морфології стосовно окремих елементів російської заявки. Як сподіваються в Кремлі, упродовж наступних кількох сесій ООН ці питання можна буде вирішити на користь РФ. І навіть в експертному середовищі не виключають високої імовірності такого сценарію.

Власну заявку на розширення кордонів континентального шельфу Арктики подала в ООН також Данія, яка володіє Гренландією. Крім того, на різні ділянки дна Північного Льодовитого океану претендують Норвегія, США й Канада. Ця зацікавленість пояснюється насамперед значними покладами енергетичної сировини в Арктиці, обсяги якої становлять щонайменше 83 млрд т умовного палива. Близько 80% із них міститься в акваторіях Баренцового й Карського морів. Також існує висока імовірність відкриття в Арктиці нових родовищ.

Нагадаємо, що згідно з міжнародним правом Північний полюс і прилеглий до нього регіон не можуть належати жодній країні.

Військова сила Кремля в Арктиці

А на випадок, якщо в ООН Кремль нічого офіційно не зможе довести на свою користь, залишається анексіоністський по факту варіант (під гаслом «так історично склалося»), коли буде застосована військова сила. Можливо, гібридно, з використанням різноманітних важелів впливу — пропагандистських, дипломатичних, економічних, політичних і військових.

З огляду на це особливого геостратегічного значення для Москви набуває архіпелаг Шпіцберген (Свальбард), що належить Норвегії і є західними воротами Арктики. Відповідно до міжнародного Свальбардського трактату від 1920 року, свого часу підписаного також Москвою, суверенітет над архіпелагом має Норвегія. А 1947-го ця країна офіційно визнала СРСР державою, яка разом із нею має особливі економічні інтереси на острові. Після розпаду СРСР ці права успадкувала вже РФ.

На думку президента Центру глобалістики «Стратегія ХХІ» Михайла Гончара, потенційна окупація Шпіцбергена може виявитися для США й НАТО несподіванкою й супроводжуватися притаманною російській пропаганді риторикою про «необхідність упереджувального захоплення» демілітаризованого архіпелагу, який має особливий статус, «щоб цього не зробили сили НАТО» (за аналогією з Кримом). І це не обов’язково може бути пряма військова окупація. Росія також, безсумнівно, спробує використати своє головування в Арктичній раді (2021-го) і в такий спосіб покращити свої позиції в Арктиці. На думку експерта, цілком можливо, що на першому етапі агресор максимально використає на Шпіцбергені можливості «м’якої сили», заснувавши додаткові навіть не військові, а економічні структури або ж бази забезпечення Північного морського шляху. І вже згодом, за нагоди, їх можна буде взяти під охорону «білих чоловічків» без розпізнавальних знаків.

А з часом РФ, залежно від реакції НАТО (яка, імовірно, не буде швидкою й рішучою — «кого і що там захищати?»), задіє й військову силу. Адже не випадково 2007 року на острові Земля Александри фактично неподалік (лише за 300 км від східної частини Шпіцбергена) було розпочато будівництво російської військової бази «Арктичний трилисник», що завершилося навесні 2017‑го. На цьому об’єкті розміщено ударні протикорабельні ракетні комплекси та системи ППО-ПРО. Військовий чинник у регіоні є ще одним силовим підтвердженням експансії Росії на арктичні території. Тому вона й далі вперто розбудовує військову інфраструктуру в Арктиці, попри відсутність прямої загрози для неї в цьому регіоні. До 2020 року РФ планує розгорнути тут повноцінне міжвидове угруповання сил і військ. Звертаємо увагу, що військова присутність країн, потенційних конкурентів і суперників РФ, там на порядок менша. До цього можна додати практику Північного флоту РФ проводити навчання з бойовими стрільбами поблизу берегів Норвегії, упроваджену в 2018–2019 роках, що є формою тиску на сусідню країну.

Розгортання в Арктиці нових військових баз та аеродромів вимагає прикриття з моря та забезпечення шляхів сполучення з материковими базами в складних географічних та погодних умовах. Одним із наслідків мілітаризації Арктики Росією є забруднення довкілля, особливо ядерними відходами. У специфічних умовах Півночі це не лише створює загрозу для унікальної фауни й флори краю, а й одночасно з нецивілізованим видобутком нафти на материковій частині (з подальшим спаленням великих обсягів супутнього газу — до 10% усіх парникових викидів РФ) негативно впливає на зміни клімату загалом.

На півночі РФ, зокрема в Заполяр’ї, розташовано кілька діючих і законсервованих полігонів, серед яких і такі, де випробовується ядерна й ракетна зброя. Їхні наслідки повсякчас загрожують безпеці населення й забруднюють довкілля. Нещодавній випадок: 8 серпня на полігоні поблизу Ньонокси, що поблизу Сєверодвінська, під час підготовки до старту вибухнув двигун путінської ядерної суперракети — 9М730 «Буревестник» (код НАТО SSC-X-9 Skyfall). Через викиди радіації й загрозу забруднення прилеглої акваторії Двінської губи (одна з чотирьох найбільших заток Білого моря) її було тимчасово закрито для мореплавства. Наприкінці серпня Росія планує проведення в Заполяр’ї широкомасштабних військових навчань «Центр-2019» із демонстрацією та випробуваннями нових арктичних видів техніки. Навчання мають пройти уздовж траси Північного морського шляху та поблизу берегів Норвегії.

На думку експертів, якщо Кремль не отримає консолідованої відповіді Заходу на свою арктичну експансію, теоретично не можна виключати навіть висунення ним ідеї «повернення» Аляски до Росії. Адже, за кремлівською логікою, 1867 року її продали США нібито несправедливо, лише за $7,2 млн.

Внутрішній чинник

Суттєвим для реалізації планів РФ залишається й несприятливий демографічний фактор. За даними Північного федерального університету (Архангельськ), упродовж останніх 20 років населення арктичних районів країни (республіки Комі й Саха, Красноярський край, Архангельська та Мурманська області, Ненецький, Ямало-Ненецький та Чукотський автономні округи) зменшилося удвічі.

Причому демографічний спад регіону відбувається прогресуючими темпами. Деякі території, приміром Усть-Янський район, із 1990 по 2016 роки втратили 83,2% населення. Станом на 1 січня 2016-го в арктичній зоні РФ мешкало лише 2,38 млн осіб (1,6% населення країни). Наразі за умов несправедливої економічної системи, що не стимулює людей працювати у важких умовах Заполяр’я, відродження покинутих на Півночі населених пунктів малоймовірне, хіба що за винятком військових баз і гарнізонів. І це становитиме неабияку проблему для Росії, адже невдовзі там не буде кому втілювати в життя плани й програми Кремля щодо освоєння Арктики.

Традиційно Північ у російській суспільній свідомості відіграє міфологічну роль, а монополізована Кремлем державна пропаганда подає це як такий собі символ територіальної величі, джерело невичерпних ресурсів та ключовий маркер російської державності. Отже, загалом символічне значення Арктики у свідомості населення значно переважає реальні здобутки від освоєння цього регіону. Тобто йдеться про інформаційний вплив на населення країни, тоді як проблеми північних народів відходять на другий план. Навіть російські експерти розглядають експансію РФ в Арктиці як чергову симуляцію суверенітету, політику суто символічних дій, територіальних претензій та мілітаризації з метою нібито відбити загрозу з боку противника, якого насправді не існує.

За великим рахунком, нинішня арктична стратегія РФ спирається на мету Путіна взяти реванш за поразку в холодній війні та компенсувати іміджеві втрати від розпаду СРСР. Отож, на думку експертів, політику Росії в Арктиці слід розглядати насамперед у контексті внутрішнього та зовнішнього політичного позиціонування військово-політичного керівництва країни, можливості доступу до ресурсів, розподілу бюджетних та інвестиційних фінансів, а також управління електоральними настроями всередині держави. А це для виживання чинного в РФ режиму є головним.

За умов збереження нинішнього стану в Арктиці протистояння в регіоні лише посилюватиметься. Хоча світ мав би давно зрозуміти, що домовлятися з Кремлем неможливо в принципі. Агресивній політиці РФ на міжнародній арені, у тому числі в Арктиці, цивілізований світ має протиставити консолідовану позицію й дієву стратегію стримування, до створення якої могла б долучитися й Україна. Тим більше, що Москва використовує суперечності стосовно Арктики, щоб відвернути увагу людства від власної збройної агресії та злочинів проти України.

З огляду на це, Україні на всіх рівнях необхідно наполягати на забороні видобутку нафти в Арктиці, адже потенційна аварія там матиме катастрофічні наслідки для екології та клімату всієї планети. Акцент повинен бути зроблено на збереженні унікальної природи цього краю, його флори й фауни як цінностей планетарного рівня. Такий підхід, без сумніву, знайде підтримку світової спільноти. У цьому контексті дуже корисним й ефективним у перспективі може стати набуття Україною статусу спостерігача в Арктичній раді, як це вже зробила Польща.