"Гримерки, в яких селили породіль, знаходилися з правого боку ... там ніхто не вижив": Вціліла після бомбардування театру в Маріуполі жахнула спогадами

Вціліла після авіаудару по драматичному театру мешканка Маріуполя розповіла, що їй та її родичам довелося пережити того фатального дня, 16 березня, передають Патріоти України.

Як пише сайт міста 0629.com.ua, Надія ховалася у театрі разом зі своєю дочкою, зятем, онуком та старенькою бабусею.

"Людей в театрі було дуже багато. Нас вже заселяли на третій поверх в лівому крилі, якщо стояти обличчям до центрального входу. Заселяли прямо в коридори. Де стоїш – там і лягай. Сказати, що людей було багато – це нічого не сказати. У підвалі люди лежали, як оселедця. Просто ніде було ступити. Ми першу ніч, коли приїхали, це було 8 березня, ми стояли на ногах. Прилягти ніде було", – розповіла жінка.

"За два дні до обстрілу в театрі був перепис людей. І нам сказали, що в цілому людей там набралося 1200 людей. Але ми думаємо, що було більше насправді. Тому що до нас завозили породіль з пологового будинку. Його розбомбили, і вагітних, і матусь з новонародженими перевезли до нас в театр", – додала Надія.

За її словами, напередодні вибуху її родині вдалося переїхати з третього поверху у підвал:

"Ми подружилися з однією сім'єю. І вони напередодні вибуху виїхали з Маріуполя. Перед від'їздом підійшли до нас і кажуть, давайте заїжджайте на наше місце. По-іншому заселитися в підвал було просто неможливо. Ми так і зробили. А вранці наступного дня і стався вибух. Це було приблизно о 9.45. Люди з будинків поруч бачили яскравий спалах, вогненна куля, і вибух. Це була авіабомба. Сила руйнування – просто жахлива".

Як розповіла Надія, удар припав на задню сторону театру:

"Бомба впала по косій, залетівши з правого крила на задню частину. Всі, хто знаходився в передній частині театру і в підвалі – вціліли. Підвали в театрі будували ще в радянські часи, на випадок війни будували. Вони витримають будь-яку бомбу. А ось всі, хто знаходився в задній частині і в правому крилі будівлі – всі загинули. Гримерки, в яких селили породіль, знаходилися якраз з правого боку ... там ніхто не вижив".

Їм з родичами вдалося вижити після бомбардування:

"Нас засипало. Але стіни витримали. Ми стали вибиратися. І всі вибиралися, хто був у підвалі. Виходи з підвалу не були завалені. Ми вийшли без проблем. Але те, що ми побачили навколо, - це були кров і хаос. У людей була істерика. У мене самої була істерика. Поруч хлопчина з нами лежав у підвалі, кучерявенький такий, юний зовсім. Не пам'ятаю його ім'я. У нього тато був якраз на польовій кухні – там, де всі загинули. Він зайшовся в істериці. Мені довелося схопити його за грудки, трясти і кричати: "твій батько загинув, значить, ти повинен жити! Зобов'язаний жити! Заради нього!".

"Взагалі, я була як у трансі. Я побачила, що якась дівчинка перев'язує поранених. І я подумала, що теж можу перев'язувати поранених. Я не пам'ятаю, кого перев'язувала. Все як в тумані. Пам'ятаю тільки чиясь нога, литковий м'яз відірваний і тримається тільки в самому низу, біля гомілковостопного суглоба. І ніякого антисептика, ви ж розумієте. І я просто примотую її до кістки. Бинтів немає. Ми рвали все, що було під рукою, на бинти та мотали. Я пам'ятаю, чоловіки рвали на смуги плед, і я цим бинтувала комусь руки, ноги. Я приблизно вісім людей забинтувала. Але я була в такій агонії, хоч убий – я не пам'ятаю хто ці люди. Знаєте, я сильна жінка, але навіть мій мозок ставить якісь блокування", – додала мешканка Маріуполя.