Гуцульський полк морської піхоти

Весною 1919 року в нинішній Івано-Франківській області був сформований перший Гуцульський полк морської піхоти флоту Української Народної Республіки, який уславився в боях за свободу і незалежність українського народу. Та історія ця за радянських часів була державною таємницею.

Історія цього полку бере свій початок з наказу Морського міністерства Української держави від 23 травня 1918 року, яким для оборони Чорноморського узбережжя було оголошено про формування трьох полків морської піхоти із зоною відповідальності від західного кордону України до Перекопу. Наказом по Морському відомству від 31 серпня того ж року було визначено місця дислокації всіх частин району оборони Чорного моря і базування штабів: першого полку — в Одесі, другого — в Миколаєві, третього — в Херсоні. Кінні ескадрони морської кавалерії мали дислокуватися в Одесі, Очакові і Перекопі. Начальниками берегової оборони південно-західного району Чорного моря був призначений контр-адмірал Семен Фабрицький, а командиром першого полку морської піхоти указом Гетьмана України Павла Скоропадського від 24 жовтня 1918 року — полковник Іларіон Ісаєвич. Та сформувати полки у визначених місцях дислокації не вдалося через протидію німецьких військ, які погоджувалися лише на їх кадровий склад.

Для загального керування процесом формування бригади морської піхоти у Головному Морському штабі був створений відділ морської піхоти, який спершу очолив полковник Володислав Дашкевич-Горбацький, з квітня 1918 року — полковник Ястржембський, а з січня 1919-го — підполковник Гаврило Никогда.

Однак складна військова ситуація і окупація Чорноморського узбережжя змусили перенести штаб бригади морської піхоти з Миколаєва до Вінниці, в якій, згідно з наказом Морського міністра від 3 лютого 1919 року, і мало продовжитися формування полків морської піхоти флоту УНР.

Та воєнні дії в Україні розвивалися не на користь армії УНР. Всі порти і Чорноморське узбережжя України окупувала Антанта. Українському уряду і його армії під тиском більшовицьких військ зі сходу довелося відступити в західні регіони, і формування морських полків довелося перенести на територію Західно-Української Народної Республіки.

Початком формування першого полку, який отримав назву 1-й Гуцульський полк морської піхоти Дієвої армії УНР, слід вважати 3 березня 1919 року, з дня призначення його командиром поручика російської армії часу Першої світової війни, підполковника армії УНР Омеляна Гемпеля.

Перший командир полку гуцульських морських піхотинців народився у Києві в 1892 році. Після Світової війни, як активний соціаліст-самостійник, брав активну участь у відродженні Українського війська. З лютого 1918 року проходив службу в 2-му Запорозькому курені, а з березня — у Запорозькому полку армії УНР. У квітні був призначений комендантом Олександрівська, а наступного року для організації забезпечення полку амуніцією і зброєю був відряджений з Коломиї до Рівного. Однак під Рівним на початку травня потрапив у полон до поляків. З полону йому вдалося вибратися, і в складі дивізії морської піхоти Дієвої армії УНР він взяв участь в її героїчному першому Зимовому поході. Є свідчення, що у 1920 році Омелян Гемпель командував телеграфною частиною штабу 1-ї Запорозької дивізії армії УНР, а подальша доля першого командира українських морських піхотинців залишається невідомою.

Тиф косив полки. Колона хворих вже рівнялася бойовій колоні військ. У січні 1920 року захворіли і обидва брати Сичі. Для порятунку життя вони вирішили дістатися рідної Полтавщини, але в дорозі були схоплені більшовиками і розстріляні на місці. Де знаходяться їхні могили — достеменно не відомо. Віднайти їх є справою честі нинішнього покоління українських морських піхотинців.

Штаб 1-го полку морської піхоти Дієвої армії УНР спершу знаходився у Коломиї. Ядро його склали місцеві мешканці, колишні моряки Австро-Угорського флоту та сплавники лісу. Сама назва «1-й Гуцульський полк морської піхоти, — згадував в еміграції активний учасник його формування, помічник Морського міністра в 1919 році капітан-лейтенант Святослав Шрамченко, «постала з того, що Морський міністр контр-адмірал Михайло Білинський, шукаючи для майбутніх морських частин здорове поповнення, ще не заражене партійною хворобою, і підводячи головну базу національно-державного виховання цих частин, зупинився на гуцульському племені як найменш зачепленому червоною заразою…».

Для організації набору особового складу Морський міністр разом з офіцерами свого відомства капітаном 1-го рангу Миколою Злобіним та капітан-лейтенантом Святославом Шрамченком здійснили подорож зі Станіславова, нинішнього Івано-Франківська, через Коломию, Заболотів, Косів в Жаб’є (тепер Верховина), під час якої організували поповнення полку не лише людьми, а й припасами та матеріальними засобами.

Вже 16 квітня 1919 року наказом по Морському відомству було встановлено форму одягу морським піхотинцям: для старшин — чорний френч і чорні штани-галіфе з золотими лампасами, а для підстаршин і матросів — з червоним кантом. Для матросів і підстаршин встановлювалися жовті відзнаки на лівому рукаві під жовтим якорем, для старшин — золоті нашивки на обох рукавах. Холодною зброєю був багнет, але старшини і підстаршини, слідуючи усталеній морській традиції, використовували переважно морський кортик.

З формуванням полків морської піхоти виникли проблеми з медичним забезпеченням. Їх вирішив колишній головний лікар Австро-Угорського флоту, керівник медичної місії ЗУНР у Відні і начальник санітарної управи Української Галицької Армії адмірал Ярослав Окуневський. Використовуючи свої зв’язки у Відні, він за власні кошти організував доставку на потреби армії УНР чотирьох ешелонів медикаментів і військово-медичного майна. Він також надав значну допомогу військово-морському аташе УНР у Відні капітану 2-го рангу Дашкевичу-Горбацькому в організації відправки з Адріатичних портів флоту Австро-Угорщини вихідців із Західної України для комплектування ними полків морської піхоти УНР.

Для остаточного завершення підготовки 1-й Гуцульський полк морської піхоти з Коломиї був переведений у Броди, де, отримавши озброєння і технічне оснащення та пройшовши курс навчання і бойового злагодження, планувався для відправки на фронт, під Київ.

Але ускладнення військової ситуації в Західній Україні змусило змінити плани. 15 травня польський уряд направив на український фронт сформовані у Франції для боротьби з більшовиками дивізії генерала Галлера. До кінця 1919 року, як найбільш боєздатний в дивізії морської піхоти, він вів важкі бої з більшовиками за визволення рідної землі, а 6 грудня взяв участь у героїчному першому Зимовому поході армії УНР і дійшов до лінії Київ-Черкаси, вибивши іноземних окупантів з Вінниці і Одеси. За спогадами Омеляновича-Павленка, в цьому надзвичайно важкому і наповненому суцільними боями поході, зазнаючи великої скрути з набоями і матеріальним забезпеченням, морські піхотинці флоту УНР виявили масовий героїзм, так «ні разу і не схиливши свої славні знамена» перед іноземними завойовниками.

В той час з’явилася надія на відродження національного флоту, залишки якого знаходилися в Одесі. Та під ударами переважаючих сил противника, а більше від пошесті тифу, українській армії довелося відступити на територію Польщі. У квітні 1920 року переформовані полки морської піхоти УНР взяли участь в спільному українсько-польському визвольному поході і 7 травня звільнили Київ. Та це не привело до загального успіху у війні.

Останні з морських піхотинців 1-го Гуцульського полку флоту УНР взяли участь у другому Зимовому поході і героїчно загинули в бою під Базаром в 1921 році. Там же, у селі Малий Миньків, загинув і Михайло Білинський, почесний морський піхотинець 1-го куреня 1-го Гуцульського полку морської піхоти флоту УНР.

За свою дворічну історію 1-й Гуцульський полк вписав яскраву сторінку в історію національних збройних сил, Українського флоту, в боротьбу українського народу за своє визволення. І не випадково Прикарпатський край став першим регіоном України, де у 1992 році започатковано шефство над Військово-Морськими Силами України.

Сьогодні ВМС України повертаються до власних національних джерел, вивчення і відродження своєї, а не принесеної на чужих багнетах історії національного флоту. Взялися відроджувати героїчне минуле в боротьбі військових моряків України за волю свого народу, і в першу чергу історію і бойовий шлях 1-го Гуцульського полку морської піхоти флоту УНР, правонаступниками якої є сучасні морські піхотинці Військово-Морських Сил ЗС України. Тож не має нічого дивного в тому, що командувач ВМС адмірал Ігор Тенюх і його заступник з берегової оборони — начальник військ берегової оборони генерал-майор Олександр Островський взялися відродити славну сторінку історії українського флоту і сформувати Прикарпатську роту у складі окремого батальйону морської піхоти.

Однак у Криму деякі політичні сили воліли, щоб на Прикарпатті чи Полтавщині і далі формувалися Якутські, Алтайські чи Уральські полки — носії «вєчной русской слави», бажали б і далі тримати мешканців півострова в тенетах колоніалізму та історичного нігілізму. І не лише в Криму. Немає поки що навіть пам’ятної дошки славним морським піхотинцям з гуцульського краю навіть на Прикарпатті.

Початок відродженню національної пам’яті української морської піхоти покладено 23 листопада 2008 року. Цього дня в окремому батальйоні морської піхоти Центру військ берегової оборони ВМС ЗС України у Феодосії відбувся урочистий ритуал складання Військової присяги військовослужбовцями осіннього призову — 62 матросів, які пройшли курс первинної військової підготовки. Серед тих, хто цього дня промовив «Присягаю ніколи не зрадити Українському народові», — 46 юнаків з Прикарпаття, які стали основою «Прикарпатської роти» у складі окремого батальйону морської піхоти. Їм належить продовжити бойові традиції 1-го Гуцульського полку морської піхоти флоту УНР.

Джерело