"Окупанти зайшли до будинку, де на ліжку лежала 90-річна бабуся, та вистрілили їй у голову": Трунар розповів про звірства рашистів у Бучі

«Через Немішаєве в основному лише колони ходили. Вранці сто одиниць техніки проїдуть у напрямку Києва, увечері повертаються»

— О п'ятій ранку 24 лютого мені зателефонував знайомий, який служить у ЗСУ, і каже: «Війна почалася! Швидше збирай речі», — згадує Ігор Середа. — Я не повірив спершу. Думаю: «Та ну, гаразд? Як це — війна?» Зайшов до інтернету, почав новини читати. І справді — війна! Треба щось робити. Поїхав на заправку, заправився. А далі — не знаю. Якийсь ступор був. Сусіди та друзі протягом дня почали виїжджати з Немішаєва кудись до Західної України. Але я вирішив, що їхати нікуди не буду. Та й не було куди. Хто мене й де чекає?

— А ваші рідні поїхали?

— Мама із сестрою виїхали 8-го чи 9 березня з Немішаєва, Буча вже була тоді під окупацією. Виїжджали вони «зеленим коридором».

— Чи не обстрілювали ваших рідних?

— Обстріл цивільних машин тоді вже був. Але мама із сестрою більш-менш нормально доїхали до Миколаївки (село під Києвом на 37-му кілометрі Житомирської траси, де рашисти у середині березня знищили військову частину, розстріляли 11 чоловіків та взяли в полон сімох жінок). Щоправда, на саму Житомирську трасу одразу виїжджати побоялися. Залишили машину біля військової частини (там тоді ще наші солдати базувалися), і самі пішли до траси пішки — близько чотирьох кілометрів. Побачили, що на узбіччі стояло багато розстріляних цивільних автомобілів, та вирішили їхати назад у Немішаєве. Дорогою потрапили на російський блокпост. А в машині діти були. Страшно. Росіяни запитують: «Ви чого катаєтесь туди-сюди?» Мама відповідає: «Хотіли виїхати, але нас не пустили». «Їдьте назад, випустять». Але вони поїхали все одно іншою дорогою. Зараз за кордоном, дякувати Богові, в безпеці.

— Усю окупацію ви провели у Немішаєвому? Як рашисти поводилися з місцевим населенням?

— Місцеві спочатку побоювалися окупантів. Ніхто не знав, як вони поведуться? Ми в перші дні взагалі намагалися не з'являтися їм на очі. Але я можу сказати, що саме в Немішаєвому рашисти поводилися тихо. Вони тут практично не залишалися. Базувалися десь на околиці. А через Немішаєве здебільшого лише колони ходили. Вранці сто одиниць техніки проїдуть у напрямку Києва, увечері повертаються. У сусідньому селі Мироцьке вони, наприклад, просто у дворах стояли та мешкали в будинках місцевих.

— Ви ж працівник бюро ритуальних послуг. Чи багато смертей було за той час, поки рашисти перебували на Київщині? Роботи у вас було, зважаючи на все, чимало… Вас же просили допомогти поховати когось із місцевих?

— Саме роботою це назвати не можна. Я зі своїми співробітниками з бюро ритуальних послуг грошей з людей не брав. Не той час. Крім того, весь запас трун, який у нас був, ми роздали безкоштовно. Взагалі, наша будівля бюро ритуальних послуг цілодобово стояла відкритою. Труни брали люди й самі, кому треба було.

«Коли я з напарником рив могилу на цвинтарі, кілька військових тримали нас на прицілі»

— Як проводився похорон в окупованих селах? Чи потрібно було брати дозвіл в окупантів?

— Здебільшого я намагався з ними не спілкуватися, — каже Ігор Середа. — Але ось була така ситуація, коли треба було поховати людину у селі Мироцьке, де були масові розстріли мирних жителів. Я побоювався туди їхати, але жінка, яка мені зателефонувала, мало не плачучи благала мене допомогти з похороном. Сама ж пішла до окупантів та попросила пропустити автомобіль ритуальної служби на цвинтарі.

Я зазвичай на похорон виїжджав у чорному одязі. А тут окупанти нас попередили з напарником, щоб ми одягли яскравий одяг. Навіщо — не знаю. Нас росіяни тоді дуже ретельно перевіряли на блокпосту. На капот нашої машини вони приклеїли літеру V. Потім, коли я з напарником рив могилу, на цвинтарі кілька військових тримали нас на прицілі. Наказали копати, не підводячи голови.

— Страшно…

— Не те слово. Хто знає, що у рашистів на умі? Могли вистрілити будь-якої миті. Так би в тій ямі й лишилися.

— Хто з окупантів стояв у цей час у Бучанському районі? Я маю на увазі — росіяни, буряти чи чеченці?

— Усі були. Цікава деталь: росіяни чомусь носили військову форму на кілька розмірів більшу й виглядали дуже безглуздо.

— Як так званий «чмоня» (так прозвали в народі одного з російських полонених, фотографія якого пройшла майже по всіх наших ЗМІ)?

— Так-так! Це реально не фейк! Росіяни ходили саме так, як цей «чмоня»! Чеченці сильно відрізнялися від росіян і за характером, і на вигляд. Вони мають форму, схожу на форму ЗСУ. Усі намагалися виглядати ефектно, наче з голочки. Найжорстокішими були буряти. Саме вони у Мироцькому розстріляли п'ятьох цивільних.

А взагалі, доки була окупація, у рашистів було три ротації. Причому якщо перші окупанти були тихими й спокійними, то ті, хто прийшов по другій ротації, встановили у нас комендантську годину, погрожували людям. А треті були взагалі кінченими. Заходять у хату — висить плазма, вони її розбили та пішли. Виганяли людей з будинків, змушували жити чоловіків та жінок окремо. Забирали автомобілі у цивільних, потім спалювали їх.

— Ви бачили, як убивали людей?

— Ні, дякувати Богу. Але мені довелося забирати тіла вбитих. Рашисти вбивали цивільних по-різному. Були трупи і з ножовим пораненням у шию, і з простріляними кінцівками…

«Кому належить тіло — жінці чи чоловікові, можна було розібрати лише за одягом»

— Ви з батьком у похоронному бізнесі з 14 років. Напевно, вас уже нічого не може шокувати чи налякати? Після деокупації ви допомагали перепоховати тіла вбитих людей у Бучі. Це було страшно?

— Це був шок. Великий шок! Так, моя робота пов'язана з похороном і я за своє недовге життя бачив дуже багато трупів. Але тіла, з якими мені доводилося раніше мати справу, зазвичай виглядають якось… цивілізовано. Наразі ж експерти діставали тіла, які у спеку були ледь присипані землею: на вулиці, на городах. Окупанти кидали тіла просто в яму, абияк. Навіть собак так не ховають. Дуже багато тіл були зі зв'язаними руками. На момент ексгумації проходило багато часу, трупи були вже на стадії розкладання, в крові. Багато хто не мав навіть обличчя. Кому належить тіло — жінці чи чоловікові, можна було розібрати лише за одягом.

— Ви працювали в костюмах спецзахисту та протигазах?

— Запах був жахливий. Я його й досі відчуваю. Трупна отрута може бути смертельною для людини. Протигазів не було. Нам видавали респіратори. Але вони мало допомагають у такій ситуації. Для такої роботи потрібно мати спеціальні маски із кисневим балоном.

— За вашою оцінкою, яким міг бути масштаб убивств мирного населення рашистами у Бучі та на її околицях? Скільки тіл загиблих пройшло, скажімо, через ваші руки?

— В одній тільки Бучі особисто я перепоховав 600−700 людей. Але ж я не один займався перепохованнями. Працювало кілька бригад. Ви можете уявити, скільки там було вбитих мирних громадян? Тіла, які збирали Бучею, на цвинтар вивозили рефрижераторами по сотні трупів у кожному. Три тижні збирали тіла по Бучі.

— Перепоховання тіл убитих мирних громадян з Бучі — це те саме, по суті, волонтерство чи ви отримували за свою роботу якісь гроші?

— Ні, нам ніхто не платив. Лише одного разу заправили наш автомобіль 10 літрами дизельного пального.

— Російські пропагандисти, щоб виправдати цей геноцид проти українців, свої масові злочини проти мирного населення, розповідають росіянам, що трупи у Бучі — це вистава. Мовляв, тіла завезли до міста з моргів та розкидали за ніч вулицями містечка. Ми з вами розуміємо весь абсурд цього твердження! Як у таке взагалі може повірити розсудлива людина? Адже кожна убита людина має родичів. Тіла впізнавали…

— Я веду сторінку в Instagram, де розповідаю про свою роботу. Так ось, мені підписники з росії теж писали, що я розповсюджую фейки. Що й трупи — актори, і я сам актор. Усі ті люди, чиї тіла ми знаходили у Бучі, були вбиті. Які ж це актори? У їхніх тілах знаходили кулі. Яка постановка? У чому її сенс? Тим більше що тіла, які лежали на вулицях, ті, що були на фото багатьох міжнародних інформаційних агенцій, — це лише 5 відсотків усіх знайдених тіл! Трупи лежали в будинках, на цвинтарях, були прикопані на городах.

У моїх знайомих убили бабусю — жінку під 90 років. Вона вже не могла ходити. Бабусю знайшли на ліжку в її будинку в Бучі з кулею в голові. Тобто рашисти просто зайшли до будинку та застрелили людину. Для кого ця старенька могла становити небезпеку?

Після обстрілу одного з будинків з-під його завалів дістали 20 тіл. Від багатьох із них мало що залишилося. Були бабуся та дідусь, яких я знав особисто, так знайшли тільки їхні руки та ноги. Багато тіл доводилося збирати за фрагментами. Актори, кажете? Це «русскій мір» у всій своїй красі.

— А зараз ще знаходять тіла на околицях Бучі, Бородянки? Ось Житомирською трасою біля села Березівка щойно викопали ще одне тіло невпізнаного чоловіка зі зв'язаними руками. А у вашому районі також ще знаходять тіла?

— На жаль, так. Вчора, наприклад, біля Пилиповичів також викопали чоловіка. Він, швидше за все, їхав своїм автомобілем і його просто вбили. Боюся, це не остання страшна знахідка на Київщині.

— Ви плануєте виїжджати на перепоховання на інші деокуповані території у майбутньому? На Харківщину, наприклад, чи Херсонщину?

— Якщо буде така можливість і хоча б пальним хтось допоможе, то, звичайно, поїхав би. Просто зараз сам уже лишився без грошей. Усі свої ресурси під час війни вичерпав.